У часи неспокою та тривоги суспільство уважно слухає різні голоси. І тих, хто сіє паніку й обіцяє апокаліпсис, і тих, хто бачить межу страждань і підбадьорює. Мирослав Маринович, український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні, віцеректор Українського католицького університету у Львові, — один з тих, кого ми вважаємо совістю нації.

Людина має право опонувати владі

 
— Мені здавалося, що знаю наше суспільство. Але після Нових Санжар, де наш народ повівся, як дикуни, після оприлюдненого відео, де жінка з Чернівецької області просить не палити хату, а тернопільчанка не пустила чоловіка зі заробітків додому, наш народ відкрився з негарного боку. Як сталося, що ми витримали екстрим 2014 року, демонструючи взірці жертовності, й не витримуємо тест на людяність зараз?


— Я також задаю собі це запитання. І також бачу ці прояви. Вони притаманні не лише українцям. Фактично, в кожному народі проявляються різні грані добра та зла. Кожен народ зараз являє і добрі лики, й маски зла. Але, відповідаючи на запитання, скажу: багато що визначається тим, чи діє на людей фраза, яку ми зустрічаємо у християнській літургії. А саме: «Вгору піднесіть серця». Чи підіймають люди свої серця вгору, як це було під час Майдану? Тоді вони були готові на самопожертву, готові, захищаючись дерев’яними щитами, сидіти на колінах біля пораненого чоловіка та намагатися його витягнути зі зони обстрілу, зі зони небезпеки. Бо працює душа, працює високий дух. І навпаки, якщо це дух занижений, то проявляються занижені тваринні інстинкти, проявляються прагнення аґресивно відгородитися від будь-якої небезпеки, тоді людина перетворюється на тварину. На жаль, так було споконвіку. Людина може бути і святою особою, і твариною.


— З одного боку, карантинні обмеження начебто вмотивовані, а з іншого не в усьому зрозумілі. Харківська правозахисна група визнала деякі обмеження неправомірними і навіть шкідливими для здоров’я літніх людей. Де межа між доцільністю та порушенням прав? Чи зберігається в інтелігента право на протест в умовах карантину?

 
— Людина має право опонувати владі. Маємо навчитися, що протест проти несправедливих дій влади не обов’язково має виливатися у Майдан. Бо схоже, що у нас працює в мозку зашморг. Якщо протест — то Майдан та намети. Але якщо під час карантину нічого зробити не можна, то люди добрі, шукайте інші форми. Коли дисиденти шукали шляхи оприлюднення своїх думок, вони організували самвидав. Це в радянський час, але при теперішніх засобах комунікації неважко створювати нові творчі форми протесту.


— Обговорюючи тему вірусу з одним відомим церковним ієрархом, почула таке: у суспільства зараз немає відчуття, що в епідемії вся надія — на Бога. У віруючих є такі відчуття, а в суспільства немає. Як подолати кризу, якщо не ставитися до неї як до навчання?

 
— Моя філософська відповідь — така. Якщо людство не усвідомить потреби цінності жити відповідно до Божого закону, то людство занепадатиме й надалі. Будуть спроби знайти винного, і винний завжди знайдеться. Але люди повинні усвідомити: насправді все залежить від того, за яким законом ми живемо. Якщо живемо за негідним законом, починаючи від хабарництва та закінчуючи зловживаннями на всій вертикалі, не лише у столиці, а й починаючи від найменшої ланки вертикалі. Маємо зрозуміти, що вічні сигнали, які йдуть не лише від нашої безконечної повторюваності проблем, але й від природи — ті сигнали означають, що нам треба думати про закон. Бо хочемо ми це визнати це, чи ні, але в основу світу покладено Божий закон. Це важко запхнути людям у голову, поки вони живуть побутовими проблемами, але нам не стане легше, доки ми це не усвідомимо. Навіть не знаю, яким чином можна ще отямити людей.

Береженого Бог береже

 
— Які теми має переосмислити Церква? Якою Церква вийде з карантину?

 
— Церква має зайняти активнішу поставу щодо суспільства і його виразок. Церква промовляє до суспільства, я б казав, що треба бути ще активнішими. Тут для мене взірцем є митрополит Андрей Шептицький, котрий виступав дуже активно. Його звинувачували у тому, що заходив у політику й таке інше. Але він це робив, бо розумів, що людство йде хибними дорогами.


— Зараз священники обговорюють дуже багато питань, пов’язаних із епідемією: як причащати хворих, якщо немає захисних костюмів, в який технічно спосіб причащати. Готова Церква до змін і до перегляду релігійних практик?

 
— Релігійні практики вироблялися у християнстві не лише у часи здоров’я та благоденства, були періоди, коли Церква причащала людей у зачумлених селах. І християни, і духовенство заходили в ці села і допомагали цим людям. І рятували, і проводжали в останню путь. Церква має історичний досвід поведінки у час пандемій. Але чи ми відповідально ставимося до цього досвіду? Я бачу від різних людей надмірну переконаність: вірю в Бога, прошу порятувати від напасті, мені карантини не потрібні, бо віра рятує. Та треба розрізняти. Диво можливе, коли є віра. Людська віра є передумовою дива, але виконавцем дива є Бог, а не людина. Й якщо людина вирішила, що буде диво, то спокушання Господа — ніби докоряння Йому: ти маєш мене порятувати. Це хибна духовна постава. Так, ми маємо віру в порятунок, але дбаємо про це й самі. Береженого Бог береже!


— Чи готові українські Церкви до «чуми ХХІ ст.»?

 
— Мають бути готові. Це все проговорено.

Путінський режим грає підлу гру

 
— Зараз у соціальних мережах виникла ще одна дискусія, архаїчна. У релігійних людей не прийнята кремація. Я бачила дискусію, чи є шанс на воскресіння, якщо тіло буде спалене?


— Мені навіть не цікавий такий спосіб думання. Якби Господь виходив із наших людських уявлень, що тіла, які піддані кремації, не можуть бути в час суду спасенні, оживлені, то половина земної кулі ніколи б не стала до Страшного суду. А якщо людина разом із літаком нещасливо загинула в глибинах океану, то невже в неї немає шансу на Воскресіння, бо не було поховане тіло? Весь світ кремує людей. Я покладаюся на Бога в цьому.


— Всі кажуть, що після коронавірусу світ зміниться. Чи витримає ці потрясіння європейський проєкт?

 
— Турбулентність велика. Криза полягає у тому, що з’явилася недовіра до європейської бюрократії. У чомусь вона може бути закономірною, виправданою, але важливо розрізняти ставлення до бюрократії та значення європейського проєкту. Сподіваюся, що Європа, критикуючи бюрократію, змусивши Брюссель вносити якісь корективи у теперішні правила, водночас збагне, що лише співпраця зможе уберегти її в майбутньому. Формула ХХІ ст. — винятково співпраця. Формулою ХХІ ст. не може бути національний егоїзм. Бо інакше не буде ХХІ ст., воно закінчиться дуже швидко.


— Запитання, яке задаю лише українським дисидентам, бо вірю, що на це налаштована їхня інтуїція. Чи зникла загроза державності? Передчуття небезпеки у вас немає?

 
— Відчуття небезпеки у мене з’явилося вже після виборів 2019 року. І воно було дуже потужне. І не тому, що я підозрюю президента Зеленського у ворожих намірах. А тому, що з нами грає дуже підлу гру путінський режим. Й у його голові немає думки про майбутню незалежність України. Там є тільки поглинання. Це публічно та відкрито артикулюють російські митці, режисери: мовляв, українці не здатні про себе подбати, вони потребують старшого брата, щоб він узяв їх до рук і дисциплінував. Цією думкою «багатіє» пів Росії. Тому заспокоюватися не можна. Необхідно розуміти, з ким маємо справу. Тож будьмо обачні.

Ukrinform.ua

Теги: