Іван Мак прожив 100 років, шість місяців і 25 днів. Мав майже 77 літ священничого стажу, найбільше серед усіх священників Української греко-католицької церкви (УГКЦ) нашого часу. Майже до останніх днів свого життя в Торонто зберігав ясний розум.


Він народився 6 липня 1910-го у Дрогобичі. Походив із міщанської родини, яка мешкала на вулиці Святого Юра. Батько Микола, хоча рано залишився сиротою, зумів закінчити п’ять класів гімназії. Мав здібність до іноземних мов. За Австрії служив у війську офіцером, пізніше працював на залізниці у Дрогобичі, доки польська влада не зажадала, щоб переніс свою метрику з церкви до костелу — змінити обряд тоді означало визнати себе поляком. Та Микола заявив: «Яким уродився, таким і вмирати буду». За це його звільнили, довелося працювати на нафтопереробному заводі «Ґаліція». Мати Марія народилася у багатодітній сім’ї Юрія Леґедзи, директора дрогобицької солеварні, здобула загальну середню освіту та закінчила професійну школу.


Відзначалася надзвичайною працьовитістю, лагідною вдачею та високим патріотизмом, який передала дітям. Іван закінчив чотири класи народної школи та вісім літ української приватної гімназії «з правом прилюдності» в Дрогобичі, відтак спробував здобути ветеринарну освіту у Львові. Однак через існуючу квоту, що обмежувала частку студентів-українців до кількох відсотків, не зміг вступити на навчання. Згодом вивчав право у Кракові, але це йому не сподобалося.


1930 року Іван Мак вступив на теологію до Перемишля. Він розказував про дуже сувору дисципліну, яка панувала в перемишльській семінарії. За чотири роки навчання із 65 студентів, прийнятих на перший курс, семінарію закінчили лише 28. Їх і висвятив 4 березня 1934-го у Перемишлі владика Йосафат (Коциловський).
Свою першу Службу Божу о. Мак відправив у рідному Дрогобичі 11 березня 1934 року у храмі Пресвятої Трійці. До 1936-го він був сотрудником пароха церкви св. Миколая у с. Ульгівок (тепер — Томашівський повіт Люблинського воєводства у Польщі), згодом — адміністратором парохії св. Василія у с. Міжинець біля Нижанкович (Старосамбірський район Львівської області). З 1937 року о. Мак — сотрудник на парохії св. Параскеви у с. Туринка біля Жовкви на Львівщині. Місцевий парох був москвофілом та українофобом, тому церковна влада передала право управління парохією, яка нараховувала понад 3750 душ о. Івану.


Впродовж лише одного року священник дав у селі 45 шлюбів. Крім цього, викладав, як тоді було заведено, Закон Божий у місцевій школі. За умовами укладеного з Ватиканом конкордату, польська держава платила кожному священникові по 80 злотих, однак умови життя у селі були складними. Панотець належав до українського патріотичного покоління душпастирів і зазнавав переслідувань польської влади. Зокрема, в провину йому ставили «фальшування» метричних книг, тобто відмову записувати у них імена та прізвища парафіян-українців на польський манір. Не можна було також без окремого дозволу влаштувати збори «Просвіти». З цих та інших причин місцева влада впродовж двох літ 18 разів накладала на о. Мака штраф. Оскільки грошей не було, урядники забирали з будинку різні речі. А польські вчителі приходили на уроки релігії та слідкували, щоб священник не давав учням книг українською мовою.


Один із тодішніх польських урядовців заявляв, що за 25 літ у Польщі не залишиться жодного українця. 1939-го священник промовляв із амвону про героїчну боротьбу з мадярськими окупантами вояків «Карпатської січі», серед яких було багато добровольців із Галичини. Серед тих, що полягли у нерівних тих боях, був і Зенон Коссак, кузен о. Івана, знаний там під іменем поручника Тарнавського. Влітку того року о. Мака заарештували і кинули до відомої львівської в’язниці «Бригідки». У камері № 13 з ним перебували ще п’ятеро осіб, серед них і о. Йосиф Кладочний, духівник українських політв’язнів.


Хоча о. Іван не належав до ОУН, але за «антидержавну пропаґанду» йому загрожував термін до семи років. Проте 1 вересня почалася німецько-польська війна і після падіння Польщі о. Іван по двох місяцях ув’язнення вийшов на волю. Після приходу радянської влади о. Мак ще два місяці перебував на парохії у Туринці, але відчуваючи загрозу арешту нелегально перейшов кордон.

На території Польщі, що перебувала під німецькою окупацією, священник перебув майже два роки. Улітку 1941-го, коли німці зайняли Галичину, о. Іван повернувся до Дрогобича, де дізнався про арешт і зникнення сестри Надії та декого з інших членів родини.


Незабаром його призначили адміністратором парохії св. Архангела Михаїла у містечку Літовищі (тепер — Лютовиська у Польщі). Більшість населення цього розташованого серед гір ярмаркового містечка становили євреї, мешкали там також українці та поляки. Населення бідувало, бракувало хліба, треба було здавати «контингенти».
У червні 1942 року поліція зібрала всіх місцевих євреїв, гестапівці їх пересортували їх і вночі розстріляли 650 осіб. Незабаром загроза нависла і над українцями. Запідозривши місцеве населення у грабунках, гітлерівці взяли у заручники сотню молодиків, погрожуючи їх розстріляти, якщо не знайдуть винних. Врятувало людей втручання владики Йосафата, котрий зумів переконати німецького генерал-губернатора Ганса Франка у їхній невинності.


Священник дізнався, що його сестра Ірина еміґрувала, тож услід за нею виїхав через Словаччину до Австрії. Там опікувався розпорошеними родинами таких же українських біженців, як він. Війна закінчилася, і 1948-го президент Трумен і Конґрес США видали закон, який дозволяв прийняти до країни 205 тис. осіб, котрі потерпіли внаслідок війни. Того ж року о. Іван на запрошення владики Василя (Ладики) виїхав до Канади. Спершу перебував у провінції Саскачеван сотрудником храму св. Юрія у Прінс-Альберті, парохом храмів св. Архангела Михаїла у Алвені та свв. Петра і Павла у Рамі. Згодом на прохання товариша переїхав до Манітоби, де у 1956-1960 рр. служив парохом храму Пресвятого Серця в Еріксоні. Звідти 1960-го переїхав до США, де прослужив 23 роки. Починав парохом храмів св. Миколая у Литл-Фоллзі та Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії у Сент-Джонсвіллі (штат Нью-Йорк). Згодом був парохом церкви Успіння Богородиці у Колчестері (Коннектикут), Покрова Богородиці у Ніаґара-Фоллзі (Нью-Йорк), Архангела Михаїла у Вунсокеті (Род-Айленд), св. Миколая у Гадсоні та св. Івана Хрестителя у Гантері (Нью-Йорк), Святої Трійці у Керґонксоні та далі у Гантері. У 1977-1984 рр. служив адміністратором храму Покрову Богородиці у Пармі (Огайо), парохом храмів св. Івана Хрестителя у Рівергеді та св. Василія у Ланкастері (Нью-Йорк).


У вересні 1993-го о. Іван взяв участь у 12-му з’їзді вихідців із Дрогобиччини на «Союзівці» в Керґонксоні, де саме за його душпастирювання звели нову церкву. Загальне захоплення учасників його атмосферою панотець висловив словами св. ап. Петра: «Господи, добре нам тут бути».

Найбільшу радість о. Мак пережив під час відновлення української державности. Він тричі відвідав Україну ще за радянських часів: 1973-го, 1987-го та 1990 року. Тоді мав змогу побачитися зі своєю матір’ю Марією. Згодом, за часів Незалежності, побував в Україні ще п’ять разів, востаннє — 1996-го. Свого часу склав велику пожертву на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Дрогобичі й у вересні 1991 року взяв участь у його відкритті під час урочистого відзначення 900-ліття міста. Також брав участь у І Всесвітньому форумі українців 1992-го та був присутнім на повторному відкритті Дрогобицької української гімназії 29 серпня того ж року. Буваючи в Україні у 1990-х, о. Іван відправляв служби у церквах Львова та Дрогобича. Він вийшов на пенсію 15 листопада 1984-го, проте впродовж багатьох років відправляв літургії у церквах Міссісаґи та Торонто. Так склалося життя о. Мака, що він відправляв у більш ніж 20 церквах.


Роман Ґаладза, молодший колега о. Івана з Торонто, так характеризував його: «Незвичайно ревний, живе для Церкви, багатоумний, і так широко на все дивиться, що не всі його розуміють. Він багато бачив і, щоб міг вистояти, терпіння виробило у нього характер дуже міцний».


З 70-річним ювілеєм свячень грамотою привітав його Блаженнійший Любомир (Гузар), глава УГКЦ, також надійшли привітання від ієрархів — преосвященнних владик Юліяна (Вороновського), єпарха Самбірсько-Дрогобицького, Василя (Лостена), єпарха Стемфордського, та Стефана (Хміляра), єпарха Торонтонського.


Мені пощастило не лише останні роки життя з о. І. Маком зустрічатися, але також читати про нього ряд глибоких і цікавих статей. Іван Мак незвичайною був людиною. Розкажу цікаву деталь, пов’язану з ним. Вже у схилі життя священника, заходимо з дружиною відвідати о. Мака, а його квартира закрита. Дружина дізналася, що днем раніше «швидка допомога» завезла його до лікарні. Ми повернулися до дому стривожені і коли я виїжджав із гаражу, вдарив автівкою у бетоновий стовп і в результаті болотник у машині так зігнувся, що треба було сили, щоб машина могла продовжити подорож. Коли ми зустріли о. Мака в лікарні, він перше сказав, що переживає через пригоду, що сталася з моєю машиною. Цього ми з дружиною досі не вміємо пояснити це.


Св. Пам’яті о. Іван помер рано-вранці 1 лютого 2011 року. Похоронні відправи та прощання з покійним відбулися 6 лютого у храмі св. Миколая в Торонто, а священничий похорон — 7 лютого. В похоронні процесії взяла участь велика кількість українських вірних і духовенства. Тіло покійного поховали на цвинтарі Св. Володимира в Оквіллі.

Veest-online.com

Теги: