Отець Василь відмовив мисливцям, які хотіли на куроловах тренувати собак

Про отця Василя Мізюка зі села Лапшина на Бережанщині «Високий Замок» писав кілька років тому як про затятого радіоаматора. Свої відправи у церкві він транслював через Facebook — щоб їх могли побачити земляки-заробітчани за кордоном і хворі парафіяни вдома. Читачі пам’ятають і нашу публікацію, в якій душпастир постав добрим господарем: удома вирощував не один десяток перепілок, качок, курей. Якраз з останніми у ці дні сталася прецікава пригода…

— Я вже сьомий рік служу на лапшинській парафії, — каже отець Василь. — Ведемо чимале госпо­дарство. І ніколи нічого з птиці у нас не пропадало. А торік восе­ни п’ять дорослих курочок щось задушило. Цього літа недораху­валися ми ще шістьох підрослих курчат. Почали уважніше пригля­датися, хто б це міг поцупити на­ших чубатеньких. Почали краще зачиняти свій курник. Пильнува­ли, аби з несучками що-небудь не сталося. Але так і не впильнува­ли…

Раз чую надворі курячий ле­мент. Глянь — а по подвір’ю лисеня бігає і душить моїх курчат. Відігнав я розбійника, а він знову до курни­ка повертається…

Священник зрозумів, що від ли­сів його курочкам ніяк не вберег­тися. Навіть якщо пліт новий по­будує — вони підриють під ним яму або перестрибнуть — і все одно за­надяться до хліва. Тож став отець Василь шукати в Інтернеті пора­ди про те, як можна зловити лисів. Не капканом чи сильцем, а іншою пасткою — щоб тваринки залиши­лися живими, не травмувалися. Незабаром отець знайшов кон­струкцію такої пастки і виготовив її з міцної металевої сітки. Осо­бливість цієї пастки у тому, що як тільки лисиця, почувши смак чо­гось смачненького, залізе у кліт­ку, то наступить на педаль у ній — і пастка за злодюжкою зачиниться. Так отець Василь тиждень тому зловив одне лисенятко. Але нічні візити рудих крадіїв не припиня­лися. Змайстрував священник ще одну нетравматичну пастку — і не­забаром у неї потрапило друге ли­сеня…

Загадкове зникнення родичів, які не повернулися з полюван­ня, нічого лисячу сімейку не на­вчило. Минулого четверга, десь о восьмій вечора, дружина свя­щенника Антоніна розмовляла на подвір’ї з сусідкою. А тут рап­том кури здійняли ґвалт. Жінки побачили, як лис неподалік крут­нувся, махнув хвостом і втік… Лапшинці кажуть, що у низинній частині їхнього села, у березі річ­ки Золотої Липи, що протікає не­подалік, є лисяча нора. Там начеб­то бачили чотирьох лисенят. Двоє з них, очевидно, через свій над­мірний апетит і потрапили у до­машній зоопарк отця Василя.

Душпастир до цих «полонених» (через їхню злодійкуватість) лисе­нят поставився більш ніж гуманно. У Львові купив спеціального кор­му, яким годують цуценят. Давав лисичкам і улюбленої їхньої куря­тини. На ніч відносив у мінівольєрі до літньої кухні. Почав шукати для них звіринець. Діти дали новосе­лам гарні імена — Руді і Фоксі…

Одного дня, почувши незвич­ну новину, до отця Василя по­дзвонив якийсь мисливець, який розводить собак. Просив віддати лисичок на притравку — щоб тре­нувати на них своїх псів для полю­вання.

— Я йому відмовив, — зізна­ється нам Василь Мізюк. — Трохи згрішив, бо обманув того чолові­ка. Сказав йому, що вже відпустив лисичок до лісу. А мисливець на те відповів: вони знову повернуться на старе місце й далі тягатимуть ваших курчат…

Запитуємо служителя культу, чи, бува, не навідувалися до лисе­нят їхні батьки.

— Недавно серед ночі, — згадує священник, — наші лисенята у літ­ній кухні здійняли великий шум. Не інакше під двері до них прихо­дила мама-лисиця…

Історія із Руді і Фоксі мала щасливе продовження. Отець Василь дістав контакти Домів­ки Врятованих Тварин у Львові, подзвонив до його керівництва. Зоопритулок погодився при­йняти лисичок. Лише попросив, щоб священник сам привіз їх до Львова.

Так і зробили. Минулої субо­ти Руді і Фоксі стали львів’янами. Перед далекою дорогою отець Василь і троє його дітей зробили з лисичками фото на пам’ять.

У Домівці Руді і Фоксі пройдуть 8-денний карантин. Потім їх пере­дадуть у заповідник…

У своїх церковних проповідях отець Василь щоразу закликає любити ближніх, бути милосерд­ними, великодушними стосовно інших. Для своїх парафіян він сам є зразком такого гуманного став­лення. Хіба не правда?


А тим часом…

Настоятель Свято-Георгіїв­ського храму (Чернігівщина) отець Тимон підібрав і прихис­тив у себе білченя, яке, не зна­ти яким чином, пробралося у цю церкву. Білченя живе вдо­ма у священника. Крім шишок і грибів, їсть цукерки. Перевер­тає у кімнатах все догори дри­гом. А ще любить знимкувати­ся з дітьми.

Wz.lviv.ua

Теги: