Коли людина приходить в Церкву, Бог дає їй особливу благодать. Радість, відчуття присутності Бога, передчуття раю – все це часто має неофіт. Потім людина повинна буде сама здобувати поступово те, що на початку дається як дар – часто без міри та обмеження. Батюшки – гарні психологи і знають про ці переживання неофіта. І деякі із священиків свідомо спекулюють на цьому.

Один священик із невеликого містечка під Києвом намагається тісно спілкуватися із кожним неофітом. Щоб в свідомості кожного неофіта виникла стійка асоціація між священиком і станом початкової благодаті. В результаті неофіту здається, що особливий стан благодаті він має саме завдяки спілкуванню із батюшкою. Авторитет священика виростає неймовірно. Як  правило, кілька років вірний знаходиться в психологічній залежності від священика, а буває, що така залежність триває і все життя. Часто в громаді цього батюшки трапляються трагедії. Один із характерних прикладів. Сорокарічна жінка нарешті змогла завагітніти. Щаслива жінка, щасливий чоловік. Але батюшці як раз потрібно допомогти у великому квітнику. Він кличе жінку, вона попереджає, що вагітна, а наш герой-священик говорить: «Нічого, я молюся, все буде добре». Але стається непоправне… Для людей – трагедія, справжня ситуація Іова. Знищено не лише їх надії на щастя. Знищено авторитет священика, Церкви, з’являються запитання про Бога, Який все це допустив. Не всі знаходять зважений вихід із ситуації. Розчарування в батюшці у багатьох закінчується розчаруванням в Церкві. Але приходять нові неофіти, і коло спекуляцій розпочинається із самого початку.

Спекулятивне використання тієї благодаті, яку дає Бог неофітам, спостерігається не лише у священиків. Так само вчиняють – свідомо чи не свідомо – цілі монастирі. Людина переживає період, коли Бог дає благодать без міри. І в цей час ходить чи в Лавру, чи в Іонінський. І у людина виникає стійка асоціація – між тим станом благодаті, який дарується Богом та місцем, в якому людина молиться. Людина потрапляє в залежність від цілого монастиря як релігійно-культурного явища, і вже разом із «пшеницею» християнства приймає і будь-які «плевела», які пропонують їй в монастирі. Так в свідомість людей потрапляють ультраправі вчення, в їх руки – книжечки сумнівної якості, а їх смак формується православним «гламуром». Будучи щасливою, людина переконана, що все навколо добре. Хоча сам Спаситель попереджав, що на полі Церкви будуть рости і бур’яни, але неофіт на це не звертає уваги. Тим більше, що священики переконують: «в миру» - все погано, у інших конфесій – все зовсім погано, а на Заході – повне торжество зла; добро – лише в нас; у нас – все добре; у нас лише окремі незначні проблеми бувають, а нічого серйозного не трапляється! Але людина таки стикається із випадками, коли не всі в Церкві святі, не всі говорять істину, не всі вчиняються праведно і справедливо. І тоді настає криза. Звичайний вихід із якої один: православна людина стає … циніком та лицеміром. Вона знає, що в Церкві багато що погано, але про все це треба мовчати. Що в Церкві все і вся має бути виправданим. В тому числі людина починає виправдовувати саму себе. Самовиправдання індивідуальне та колективне заражає як духовний рак церкву. Лицемірство, свідоме і несвідоме, завжди продиктоване благими намірами, стає повсякденною дійсністю. І навіть ті люди, які закликають жити та мислити згідно із Євангелієм, не роблять цього, коли діло доходить до їхнього життя, до життя особистого, життя їх громади, життя церковного. Ці люди починають «робити як всі». Євангеліє замінюється навіть не «преданієм старцев», а «бабськими забобонами». В тому числі бабським забобоном – мовчати про всі проблеми та церковні рани! Чому? Бо так робить більшість (https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/39206/)! В результаті – «ім'я Господнє ганьбиться через вас»!

На що розраховують священики? Вони думають, що благодать священства збереже їх від помилок. Між тим такі уявлення помилкові. Довгий час я знав покійного схіархидиякона Іларіона із Лаври. Кілька разів пересвідчувався в його прозорливості. Початок 1990-х. У нас вбили друга. Заходимо в храм. Він підходить до нас і каже: «Не бойся малое стадо. Он пострадал как мученик». Ніяк не міг він знати від людей, але знав про наше горе від Бога. Але ось 2000-ні. Приходимо порадитися, а батюшка кудись збирається. «Есть машина? Поехали!» Приїжаємо в містечко під Києвом, заходимо в садибу, виходить жіночка в чорному халаті, вони доземно кланяються один одному. Ми в стані шоку. Бо це місцева «бабка», яка видає себе за цілительку та «ігуменью». За її діяльність місцевий священик навіть із храму її виганяв публічно. Але ось починаються розмови. Про майбутній страшний суд, про те, що неможна приймати коди, що не треба вже дітей народжувати… Бог явно відібрав дар яснобачення. Навіть у великого старця і подвижника. Тут і виникає головне питання – якщо так було із великим молитвеником, то що може бути із звичайними священиками? Чому ж тоді вони претендують на істинність своєї лицемірної позиції?

Апостол Павло відкрито обговорював проблеми християнських громад. Христос ніколи не наказував лицемірити та брехати. Але чомусь сьогодні православні батюшки звертається увагу на приклад російського православ’я синодального періоду, коли всі проблеми замітали під килим, аж поки в хаті майже не залишилося місця. Ніхто не дозволяв спекулювати благодаттю, примішуючи до цієї пшениці власні плевела. Але деякі священики та монастирі це роблять систематично. Навіть апостол Павло не говорив, що його церковний досвід дозволяє йому бути розпорядником істини. Істина – Одна. А будь-який священик може помилитися. І навіть більшість священиків можуть помилитися – що і показує досвід Церкви періоду аріанства чи монофілітства.

Чи можна вилікуватися просто так, автоматично, без публічного обговорення? Так, якщо бажати цього. Але в апологетів лицемірства завжди вже були роки та десятиліття на те, що виправити свої помилки та вилікувати церковні недуги. Але ніхто цього не робить. Чому ж тоді дивуватися, що про це починають писати журналісти? Церкви мовчали про власні проблеми і з’явилася така неоднозначна серія розслідувань на телебаченні «У Бога за пазухою». Невже Церкви бажають, щоб з’явилися «У Бога за пазухою-2» і так далі? Невже всі бажають, щоб журналісти покапали ще краще? Думаю, що всі намагання закрити рота всім можуть закінчитися набагато гірше, ніж хоч якесь вирішення проблем.

В грудні 2007 року такі самі «авторитети» радили священоначалію не засуджувати Іполіта Хілько та «політичне православ’я» Каурова. Засудили, очистили Церкву. Чи від того хтось постраждав? Чи був якийсь урон для Церкви? Чи може була лише користь?

На останок два богословські зауваження. Христос був принижений у світі, і Церква Його також буде завжди принижена. Очікувати тріумфу і заради цього лицемірити – просто смішно. Необхідно бути готовим до приниження Церкви, до її кенозису. (Про це писали навіть сучасні богослови. Останнім - Г.У. Бальтазар в книзі "Істина симфонічна" - із посиланнями на Йозефа Ратцингера).

Ніхто не очікує від священиків святості Христа. Але ніхто не очікує від них і того, щоб вони були лицемірами та фарисеями. Бо Церква – це лікарня для християн. В ній зібралися хворі християни, але не для того, щоб перетворитися на фарисеїв та лицемірів, і перестати бути християнами.

P.S. И кажется мне, что о. Ткачев, несморя на свое нехристианское отношение к женщинам (женщине) (https://risu.org.ua/ua/index/blog/~chernomorets/39151/)  потому и популярен, что спекулирует благодатью. А отец Иона вступил на защиту лицемерного отношения к проблемам Церкви (https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/39206/) потому что и сам поставил такую спекуляцию на поток.

Теги: