А як я можу забути участь в Божественній Літургії в Церкві Святого Георгія при Вселенскому Патріархаті (30 листопада 1979 року), і богослужіння в Соборі Святого Петра, під час візиту в Рим мого шановного Брата, Патріарха Димитріоса I (6 грудня 1987 року)? Тоді у вівтаря ми разом проголосили Нікео-Царгородський Символ віри, згідно з його первісним грецьким текстом. Не вистачить слів описати характерні особливості кажної цих молитовних зустрічей.

Папа Іван Павло ІІ “Ut unum sint”

Під час інтронізації нового Глави УГКЦ у Свято-Воскресенському Соборі в Києві 27 березня цього року неможливо було не звернути увагу на досить гарно продемонстровану ідентичність відправи святої Літургії. Проблема обрядової ідентичності і досі є проблемою в східних католицьких Церквах загалом, а в Українській Церкві зокрема. Це стосується як окремих парафій так і, на жаль, цілих єпархій чи чернечих згромаджень. Блаженніший Святослав, розвинувши тезу своїх великих попередників митрополита Андрея Шептицького та патріярха Йосифа Сліпого: «бути собою», нагадав про важливість плекання богословської ідентичності, яка тісно пов’язана із літургійною спадщиною.

Мабуть, однією з найважливіших деталей (можливо, не дуже важливою для пересічних вірних, простих відвідувачів чи молільників, але надзвичайно важливою для богословів, особливо якщо йдеться про діалог між східними католиками та православними) цієї відправи було Filioque. Так, власне Символ Віри на святій Літургії прозвучав без Filioque.

Якщо першою умовою Берестейської унії було формулювання Вірую без додатку «і Сина», але вже після Замойського синоду і до початку ХХ ст. це вживання було обов’язковим і вживалося практично всюди, то останнім часом у греко-католицьких храмах в Україні, та й зрештою і в деяких країнах діаспори, стосовно цього додатку можна би спостерегти хаос: в одних храмах його співають, в інших пропускають. Бувають випадки, що навіть в одному і тому самому храмі, два хори на двох різних богослужіннях, але в один день, по-різному співають Символ Віри, тобто: один раз із додатком «і Сина», а іншим разом – без нього. На думку богословів Православної Церкви це – одна з найосновніших проблем у католицько-православному діалозі. Проблема ще й в тому, що східні католицькі церкви, які претендують на роль «мосту» між сходом і заходом, насправді часто, через своє легковажне ставлення до цього питання, можуть стати радше не «мостом», а перешкодою до поєднання. Літургійна єдність між православними та східними католиками, тобто мінімізація різниць у обрядах літургійних відправ, насправді повинна би посприяти і євхаристійній єдності у майбутньому. Світлої пам’яті Архієпископ Всеволод (Майданський) у своїй книзі «Усі ми брати» пропонував східним католикам США відмовитися від вживання «філіокве» у Символі віри під час богослужіння, подібно до того як це зробили католицькі ієрархи у Греції, та запевняє, що на практиці виключення цього додатку з Символу у супроводі відповідних пастирських пояснень навряд чи потривожить багатьох католицьких віруючих. А православні, каже владика, не зможуть не відповісти на такий дружній крок. Будемо сподіватися!

Починаючи з 40-х років минулого століття, Апостольська столиця почала видавати літургійні книги для Східних католицьких Церков без додатку і Сина.

Однак, у цьому також спостерігалася певна непослідовність. Якщо для деяких церков Filioqueбуло пропущено взагалі, то для інших, в тому числі і для Української, воно пропонувалося в дужках на розгляд місцевого єпископа – вживати чи пропускати. Однак, після таких знакових подій як ІІ Ватиканський Собор, вихід з підпілля УГКЦ та перенесення осідку її предстоятеля до Києва, після опублікування у 1996 році  Інструкцій застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков повинно би прийти і саме переосмислення доцільності для вживання Filioque, щоб не було «двох символів віри» в УГКЦ.

Якщо у грецьких, російських та ін. католицьких храмах візантійського обряду додаток «і Сина» не звучить взагалі, то українці діаспори в недалекому минулому мали лише кілька парафій, які принципово не вживали цей додаток, а саме, найвідоміші це: базиліка св. Софії в Римі, собор св. Володимира і Ольги в Чікаго, храм св. Іллі у Бремптоні (Онтаріо) біля Торонто, деякі студійські обителі тощо. За останнє десятиліття, слава Богу, число таких парафій значно збільшилося, як у США, так і в інших країнах.      

Сподіваємося, що ця Патріярша літургія, яка об'єднала стількох людей різних поглядів, яка досить гарно представила Греко-Католицьку Церкву як перед братами-православними різних юрисдикцій, так і перед братами-католиками різних обрядів, зокрема перед представниками Святішого Престолу, стане початком порядку стосовно вживання Filioque, тобто радше його невживання, як це практикується більшістю східних церков. Обрядова єдність, сподіваємося, стосуватиметься також і інших елементів літургійних відправ. Як колись собор святої Софії у Константинополі став зразком для особливостей обрядових відправ усіх інших храмів, так і патріарший собор св. Воскресіння у Києві повинен би стати таким зразком для всіх храмів УГКЦ. Паралельне існування в сучасній українській мові декількох різних правописів не сприяє нормальному розвитку літературної мови. Також існування декількох різних, часто діаметрально протилежних, підходів до літургійних відправ та літургійного богослов’я, наявність різних перекладів літургійних текстів не сприяють розвитку літургійного благочестя та духовності серед людей, але, навпаки спричинюють обрядовий хаос.

Звичайно, важко відмовитися від традиційного додатку відразу, різко, передовсім із пасторальних причин. Важко це збагнути людям старшого покоління, які були виховані на богословських формулюваннях, які існували практично до 60-х років минулого століття, коли загалом вважалося, що існує єдина католицька, тобто насправді латинська, теологія.

Але тут важливою буде як чіткість позиції стосовно цього нового Патріарха, так і підтримка його у цьому як зі сторони Конгрегації Східних Церков так і серед духовенства та мирян. Це стане насправді важливим екуменічним жестом при спілкуванні із братами-православними.

Спілкуючись із багатьма віруючими старшого покоління я зрозумів наступне: більшість із них, на жаль, мають дуже обмежене поняття того, про що насправді йдеться. Це зумовлено стереотипами богословських підходів, які існували до ІІ Ватиканського Собору, певною консервативністю мислення та іншими причинами. Тому, необхідним було би на курсах підвищення кваліфікації священнослужителів, і, само собою зрозуміло, – в семінаріях та чернечих домах організувати лекції на цю важливу тему.

Оновлення кадрів в УГКЦ дає великі надії на літургійне відродження, воно є водночас і святом Благовіщеня, і весною Української Церкви.

Джерело: https://theology.in.ua/ua/bp/discussions/theme/41891/

Теги: