14 серпня минає 235 років, як через два місяці після захоплення царськими військами Запорозької Січі з’явився маніфест Катерини II про її ліквідацію

Цей день, коли остаточно було зруйновано Запорозьку Січ, чорною датою увійшов в історію нашого народу. Проте доля української вольниці була вирішена дещо раніше. 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі з проектом скасування Січі виступив новоросійський генерал-губернатор, фаворит Катерини II Григорій Потьомкін. За терміново розробленим планом для проведення операції спрямували майже стотисячне військо (за деякими даними — шістдесят тисяч). Командував операцією колишній австрійський офіцер сербського походження, генерал-поручик Петро Текелій.

На початку червня царські війська зайняли Запорозьку Січ. Вони спалили дощенту всі будівлі, не обминули навіть Покровську церкву. Розграбували майно Січі, захопили скарбницю, зброю, прапори, реліквії, архів. Солдати заарештували вісімдесяти-п’ятирічного кошового отамана Петра Калнишевського, писаря Івана Глобу і суддю Павла Головатого (Калнишевський помер на Соловках, Глоба — у Туруханську, а Головатий — у Тобольську). Вночі більшість козаків таємно залишила Січ і на чайках спустилася у пониззя Дніпра.

Оскільки офіційного повідомлення про цю розправу тривалий час не було, багато хто в прогресивних колах не лише Російської імперії, а й усього світу спершу сприйняв її як самочинство генерала-австріяка. Людям здавалося неймовірним, що сама імператриця та її уряд так «нагородили» запорожців, котрі впродовж чотирьох десятків літ вірою і правдою служили Російській імперії, дивуючи своїм героїзмом. Наприклад, під час війни з Туреччиною запорожці так уславилися своєю мужністю та військовою майстерністю, що вищі російські офіцери і вельможі вважали за честь записатися до їхніх куренів. Так у реєстрі Іркліївського куреня з’явилося прізвище М. І. Кутузова. За бойові заслуги в кампанії 1770 року Військо Запорозьке було нагороджене грамотами, а кошовий отаман Петро Калнишевський — золотою медаллю з діамантами. Участь запорожців у Дунайській експедиції 1771 — 1773 років, що мала не тільки воєнне, а й наукове значення, оскільки вони провели навігаційні роботи з дослідження дунайського і чорноморського шляхів і склали їх перші лоції, була відзначена грамотою Катерини II.

Міф про непричетність царського уряду до зруйнування Запорозької Січі розвіявся після того, як Катерина ІІ видала маніфест, у якому чітко сказано: «Ми визнали себе зобов’язаними перед Богом та імперією нашою і перед самим взагалі людством зруйнувати Січ Запорозьку та ім’я козаків від неї перейняте». 

Згідно з маніфестом, причиною руйнування Січі були провини самих запорожців. Визнавши, що у війні з Туреччиною немала частина Запорозького війська показала «при армиях наших отличные опыты мужества и храбрости», імператриця в цілому охаректирузувала Січ як «вредное скопище запорожских казаков, обративших хищность и грабительство в первое свое ремесло». Козакам приписувалися різні злі наміри, в тому числі щодо відокремлення і незаконного привласнення земель тощо.

Та раділи хіба що фаворити Катерини ІІ й інші вельможі, яким було передано величезні земельні володіння Війська Запорозького: лише протягом дев’яти років (від 1775-го до 1784-го) було роздано 4,5 мільйона десятин землі. Вигідно це було поміщикам, від яких селяни тікали селами на козацькі землі. Народ з болем сприйняв ті події, і цей свій біль вилив у багатьох піснях. Ось рядки однієї з них: «Катерино, клята бабо, що ж ти наробила? Степ широкий, край веселий панам роздарила... А бідному зоставила там, де поховають...»

І все ж таки є підстави не погодитися з висновком, який містять окремі публікації — про те, що саме за часів Катерини ІІ винесено смертний вирок Запорозькій Січі. Точніше буде сказати: вона привела його до виконання. Імперський урядовий наступ на Запорозьку вольницю з метою її руйнування почався ще в 60-х роках XVII століття. Він супроводжувався загарбанням козацьких земель українськими і російськими поміщиками, представниками лівобережної та слобідської старшини, монастирями, втручанням у внутрішній устрій, самоврядування, судочинство, в церковні справи на Січі. 

Саме в ті часи на її території розгорнулося спорудження фортець і впровадження поселень, що відмежовували Запоріжжя від Лівобережної та Правобережної України. Ці поселення залюднювалися здебільшого іноземцями. 1699 року на лівому березі Дніпра, в Кам’яному Затоні, було зведено фортецю, на яку покладалася функція контролю над Січчю. Тобто до уваги не бралося, що українська держава — це Гетьманщина, яка склалася в перебігу війни укра-їнського народу 1648 — 1654 років під проводом Богдана Хмельницького й увійшла до складу російської держави на договірних умовах. А ці умови визначали автономне політичне, правове, фінансове і військове становище України, зберігали військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом, а також збройні сили — козацтво.

Різко посилився наступ на автономію Січі у період царювання Петра І, який передав козацьке військо у безпосередню компетенцію царського командування. 

У 1730-ті на Лівобережжі поступово запроваджувалося кріпосне право. А з 1750-х Запоріжжя було вже оточене кільцем російських укріплень. 

Головною причиною прагнення царизму позбутися Січі був страх втратити абсолютистську владу. Саме державне буття Січі з її вольностями, демократизмом та антикріпосницькою суттю, де вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників простого народу, суперечило основним напрямкам колоніальної феодально-кріпосницької внутрішньої і зовнішньої політики. Невдоволення уряду викликало й те, що торгівля запорожцями хлібом, худобою, продуктами тваринництва витісняла з ринку поміщицькі господарства. Лякав всезростаючий авторитет козацтва у світі — кіш Війська Запорозького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави та їх коаліції. 

Проте сам момент розправи над Січчю царський уряд відтягував з кількох причин. У 30—50 роки ХVІІІ століття Запоріжжя було ще потрібне як міцний бар’єр, що захищав імперію від нападів з боку Туреччини. І тільки після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 року російські кордони відсунулися аж до Чорного моря. І Запорізька Січ певною мірою втратила значення крайнього, найпівденнішого прикордонного заслону від татар і турків. 

Інша причина «відстрочок» каральної операції щодо Січі — невпевненість у тому, що царським військам вдасться перемогти козацькі. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою тривалий період викликали захоплення у всьому світі. Тому невипадково підготовка до ліквідації Січі включала в себе і пункти щодо чисельного зменшення Війська Запорозького. Саме за часів Петровських реформ козаків мобілізовували на спорудження фортець, прокладання каналів, будівництво нової столиці імперії.

Описуючи працю козаків на Ладозькому каналі в 1722 році, полковник 

І. Черняк відзначав їх нужденність і голод, каторжну працю, хвороби та велику смертність: «їх хіба третя частина у минулому році додому повернулася». Це, як і постійні військові походи, зменшувало чисельність козацького війська, яке на кінець 1730-х скоротилося до 30 тисяч. «Підкошували сили козацького війська і внутрішні суперечності, які загострилися в останні десятиріччя через поглиблення соці-ального розшарування і вилилися у повстання козаків проти старшини. Одне з найбільших повстань на Запоріжжі спалахнуло 26 грудня 1768 року. Козаки-січовики, невдоволені гнітом і здирствами старшини, захопили пушкарню й почали громити їхні будинки, вбивати окремих багатїїв. Повстання було жорстоко придушене з допомогою царського війська. 

Щодо умов для розправи над Січчю, то в 1755 році писар війська Запо-різького Романовський писав: «уже військо до лантуха взято, лише не знайшли способу, як того лантуха зав’язати».

Проте навіть і в царських військах викликало здивування те, що відразу після оголошення про скасування Січі запорожці склали зброю. Адже всі знали, що козаки досить часто вступали в нерівний бій. Чому ж у доленосний для Січі час вони не дотрималися свого девізу: «краще загинути, ніж здатися»?

Історики пояснюють це тим, що саме кошова старшина і запорозький архімандрит Володимир Сокальський переконали їх скоритися імператорській волі, пояснивши свою позицію «небажанням проливати християнську кров». Тим, хто не погоджувався з цим рішенням і готовий був стояти на смерть за Січ, доводили, що нема ніякої перспективи виграти цей бій, бо сили надто нерівні.

І це було правдою — Січ охоронялася тритисячним гарнізоном з 20 невеликими гарматами, а кинуто було проти неї 100 тисяч солдат. Малочисельність січової охорони (більша частина козаків на той час розійшлася по домівках або подалася на промисли) засвідчує: на Січі й гадки не мали, що російські війська, які протягом років були бойовими побратимами козаків, підуть проти них воювати.

Незважаючи на зруйнування Запорозької Січі, в українських піснях та думах народ висловив упевненість, що історія запорозького козацтва ще не закінчена: «Зруйнували Запорожжя — колись буде треба». А треба стало невдовзі. Коли розпочалася нова ро-сійсько-турецька війна 1787 — 1791 років, царський уряд був змушений відновити частину Запорозького Війська, щоправда, під іншою назвою — Чорноморське козацьке військо, адже тільки запорожці могли проти-стояти турецькій і татарській кінноті. Треба й сьогодні — для виховання патріотизму серед молоді, почуття господаря на своїй землі, збереження незалежності... 

Але й помилок козацької старшини не варто замовчуватии, з тих помилок треба робити висновки, щоби не повторювати їх.

2010 р.

Теги: