мракобісний маніфест  

Хтось уже писав — українська наука це як “совєтскоє шампанскоє” - і не совєтскоє і не шампанскоє. І в цьому явищі тих наук “українське релігієзнавство” одне з найогидніших явищ. Життя якось продовжується і економічні, технічні науки мають шанс очиститись, існувати. “Релігієзнавство” такого шансу немає.

Одна з яскраво-сірих представників українського релігієзнавства.  

Так, сьогодні ми маємо унікальну ситуацію – два центра релігійного впливу і більше нічого. Тільки ці міфічні центри, міфічний вплив і міфічні організації. Причому не дві, в нас всі церкви міфічні організації і хоча гострий конфлікт тільки у двох, це не гарантує від інших конфліктів у майбутньому. Пригадаймо — у нас вже був один, зараз затихарений, тоді коли легалізували УГКЦ і почались поза державні і поза церковні бійки на майні. І тепер туди, в ті міфічні впливи намагаються зайти ще й братчики з консолідованими намірами руйнування одних міфів, потім, очевидно консолідовано будуть творити другі міфи...Все решту — офіційно, неофіційно, делегітимізація, напіввизнані — пусте. І от якщо говорити про припинення конфліктів, теперішніх і легко прогнозованих майбутніх, то це припинення повинно бути не на годину чи на день, а таке припинення, яке виключає конфлікти як церков між собою так і церков з державою. Припинення і відносини мають будуватись на чомусь стабільному, постійному. Таким постійним, що існувало тисячоліття і існує сьогодні є канонічне право і право світське, яке, виявляється, походить від канонічного. Далі, перед об’єднанням, навіть якщо воно не відбудеться, необхідно завершити роз’єднання церков як суб’єктів права в полі українського права. Тут у нас “кайдашева сім’я”, “діти” підросли і “батьки” чи держава повинні між ними якось поділити спадок, майно. Християнські церкви самі чи за посередництвом держави повинні почати договорюватись по майну між собою. Необхідно вгамувати те мародерство, “загарбницькі” надії, за якими деякі церкви, використовуючи Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” надіялися тими “переходами” парафій прискорити чи замінити ту декларовану єдність. Це марні надії. Церкви повинні зафіксувати поточний майновий стан, припинити грабункові переходи і договоритись між собою — Все, припиняємо! Від сьогодні це майно, яке має кожна парафія кожної церкви стає майном всіє церкви. Як у канонах.(!) Кожна церква від дати договору повинна відмовитись від подальших претензій одна до одної по майну а також відмовитись у використанні в відносинах між собою Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Потім, міфічні організації-церкви повинні у держави вимагати легалізації, введення їх у правове поле як автономних об’єднань і надання цим об’єднанням статусу юридичної особи. Наслідком цього буде те, що церква буде мати власне майно згідно своїх канонів і зможе захищати сама себе в судах. По релігійному закону у нас з майном бордель і до тих речей, на які можна дивитись вічно, типу вогонь горить, вода біжить, можна добавити ще одну - дивитись як церкви ділять культове майно. Адже ніколи, після чергового переділу, ні церкви, ні парафії не стають повноцінними власниками майна. Вони по українському закону тільки власники тимчасові, до чергового переділу...😄До того часу, коли знову не виникне в православному середовищі чергове збурення, чергова хвиля переділу майна і християни знову почнуть квасити один одному носи і ділити храми.

І от з цього, вищенаведеного, легко напрошується висновок - “фундаментальний підхід до забезпечення релігійних прав і свобод” у нас почнеться після утилізації релігійного закону і ця грамотна утилізація сама почне запуск статті 35 Конституції України. До речі — грамотна утилізація утилізує також ті, “антицерковні”, закони. Вони у нас не “антицерковні” а “антихристиянські”, “більшовицькі”...

Весь той тезовий набір в розділі “ПЦУ – “нова релігія, заснована ЦРУ” вірний і людина, яка вважає себе юристом, помилилась тільки в одному — цей набір відноситься до всіх українських церков. В нашій країні всі - українські політики, українські чиновники і українські законодавці вертять, крутять церквою як циган сонцем. Не хочу образити циган, але є така українська поговірка. Все це є наслідком того, що в нашому суспільстві відсутнє поле, відсутній простір в якому існує релігія і церкви і це поле мало бути в нашому випадку утворене християнством. Віруючі можуть називати те поле простором, де діє воля Божа, де діє Бог. Ми, різні специ і атеїсти, можемо називати це простором, де діє самоорганізація громадян, вільних громадян. І от в нас взагалі немає структурованого суспільства, в нас все держава і вона рівна суспільству. Такий собі конгломерат, в якому держава, громадянське суспільство і церкви все разом, нероздільні і держава намагається в тому конгломераті всім керувати. І ця структура намагається виживати, стабілізуватися. Таким моментом її виживання завжди (від Великої схизми!) була нейтралізація християнства, підтримання одного центру влади. Невже не видно як у нас нейтралізована ст. 35 Конституції? Або як всі влади від 1991 року закатують в асфальт всі, які би вони не були, профспілки? З самого початку свого зародження наша держава ставить грандіозну виставу, в якій намагається себе і оточуючих переконати у своєму існуванні. Вона сама пише сценарій, створює персонажі та пише для них тексти. Для того, щоб було як у всіх, держава створила театральний реквізит, бутафорську церкву. Це віртуальна, голографічна лялька, створена з цивільного та податкового права. З цією лялькою держава намагається «будувати» стосунки і цією лялькою користуються всі, у тому числі і православні церкви які намагаються якнайбільше їй відповідати. Сьогодні навколо сцени зібрані на потіху глядачі, а на самій сцені, за участю глядачів, християнські церкви і християни жеруться як пси за майно а державні чиновники, політики і т.з. “релігієзнавці” нацьковують християн одних на других.

Мати Божа! І такого буде багато частин? Для того, щоб показати як нищаться українські християнські церкви, не треба шукати як “реальність підганяється під заздалегідь запрограмований результат” чи “тип когнітивного спотворення, який свідчить про системні помилки індуктивного мислення”. Не треба притягати Карлсона і Амстердама, ЦРУ, яке «заснувало» нову «релігію» («like establishing religion») чи решту “сіонських мудреців”, які тепер намагаються знищити християнство в Україні.  Досить кілька речень, якими показати те, як український релігійний закон від дати прийняття надає “автокефалію” кожній християнській парафії а саму парафію показує як непевне зібрання якихось громадян і, цим самим, знищує природу і структуру кожної української християнської церкви. Таких церков, які описує закон, просто в суспільній природі не існує.  

Очевидно, якщо буде те обіцяне представницею “в організації збираються проводити моніторинг щодо наявності порушень прав віруючих у наступні місяці, коли запрацюють норми скандального Закону про афіліацію”, то українські державно-церковні відносини заграють новими кольорами. Саме відносини церков з державою а не відносини держави і однієї церкви. Адже та представниця цитує нашу Конституцію, яку зліпили “згідно з міжнародним та європейським правом”. Але представниця ООН не бачить головного. У нас жодна українська церква не бажає будувати з будь-якою владою таких відносин, які слідують з переписаної Конституції. Наприклад, від дати прийняття Конституції жодна українська християнська церква не використовувала ст.35 Конституції України, від дати прийняття релігійного закону жодна українська християнська церква не вимагала надання для неї статусу юридичної особи і, таким чином, отримання суб’єктності в правовому полі з усіма процесуальними наслідками. В нас ті відносини церков і влади як маятник, який коливається як захцянки влади. То влада любить якусь церкву і ту любов та церква матеріалізує. То кохання потім закінчується, при зміні влади, і наступна влада починає роман з іншою церквою і, відповідно, дематеріалізація вчинків папєрєдніків і нелюбимої церкви. Звичайно все це густо приправляється лозунгами про любов до народу і до країни, для гостроти можуть добавити приправи у вигляді турботи про “нацбезпеку”. І от існування цього маятника, стабільність його коливань обумовлена в першу чергу тим, що відсутні правові відносини держави і церков. Ті правові відносини заміняє поросла мохом візантійщина, православна “симфонія” в якій влада інструменталізує і християнство і церкву. Ну а церкви змагаються за “державну" любов. Це і є реальність в якій нам треба говорити не тільки про кризу в українському православ’ї а, в більшій мірі, про кризу “симфонії”. Та “симфонія” між державою і церквою можлива при існуванні однієї церкви і надії чи сподівання на здорову конкуренцію чи альтернативу при “симфонії” неуникно приводять до війни церков. І церкви-переможці при різних змінах у владі также неуникно і почергово стають “ аналогами РПЦ, церковными организациями, которые используют репрессивные и пропагандистские механизмы государства для подавления конкурентов и для достижения своих собственных целей”. Цим також можна пояснити зацікавленість всіх церков у консервації і підтримці стану майнових воєн, безперервний переділ майна...

В 21 столітті, з сучасними конституціями і законами, важко переконати когось  “що єдність українського Православ’я є неодмінною умовою єдності народу і запорукою стабільності Держави”. А особливо коли ті “когось” спостерігають як християни чубляться, гризуться на культовому майні. Можливо далеко не всі переходи відбуваються мирно, але тут треба потрудитись і почитати той закон про “переходи”. Жоден “перехід” не відбувається згідно закону оскільки той закон виконати неможливо. Ну і дійсно треба далі трудитись і читати весь Закон. Той Закон не є законом про заборону УПЦ. Він просто більшовицький, антирелігійний, антицерковний і продовжує розпочате ще в 1991 році нищення українських християнських церков.

Головна відмінність між західним, цивілізованим і східним ставленням до канонів в тому, що там по мірі дорослішання людства відбулось розділення права відповідно до того, які відносини те право регулює. Світське, в основному цивільне, право, регулює майнові, господарські відносини між людьми. Які відносини регулює канонічне право — це питання до віруючих, до богословів. Я краще за них не скажу. Додатково при цьому розділенні, внаслідок цього розділення виникли цивілізовані конституції, з тим відділенням релігії від держави. Причому це розділення прав зафіксоване в тому, що вони взаємно визнають протилежність і різну природу один одного. Світське право не визнає канонічне право як самим правом. Відповідно канонічне право заперечує в своєму існуванні використання світських нормативів. Ну і тут в о.Кирила виглядає як закид державі, що вона покинула бідолашну церкву, не хоче або погано регулює її і цим сіє хаос.

В церкві немає ніяких “гарантів правозастосування” і церква немає ніякої влади над віруючими. “Влади” в світському розумінні і це різні поняття в різних закритих сферах — світській і релігійній сфері. В державі гарантом виконання законів є державний примус, в церкві виконання канонів гарантується тільки вірою. Віруючий добровільно у вірі прийшов до церкви і добровільно буде приймати все, що від неї походить. Державі, при накладанні покарання, абсолютно байдуже що покараний думає про державу і її закони. Так, покараний може на словах(!) каятися у вчиненому проступку, може так заробити у держави менше покарання. Але у вірі так не пройде. Якщо наказаний віруючий буде каятися і при цьому ненавидіти церкву і братів по вірі — це буде якесь збочення. Адже такою поведінкою він просто не досягне тих цілей, з якими він прийшов у вірі до церкви. Тому покаяння в церкві інше і глибше і покараний повинен дійсно зрозуміти гріховність свого вчинку, сам(!) повинен стати іншою людиною і довести це братам по вірі і такого ніяка влада і ніякий примус не гарантує.