Тетяна Деркач

Джерело ютуб-канал "Софійського братства"

Російсько-українська війна, особливо після початку широкомасштабного вторгнення в 2022 році, поставила перед нами питання руба: яку державу ми будували і яку хочемо бачити після війни. І оскільки ця війна є екзістенційною, причому для обох сторін, то роль релігії в ній як мотивуючого компонента, який формує та пояснює сенси, дуже важлива. Україна – традиційно православна країна, в якій історичне віросповідання – православ’я – опинилось на розтяжці між двома потужними центрами формування сенсів. Сенсів не тільки духовних, але й політичних. На жаль, є такі сенси, які створені на міфічних або маніпулятивних підвалинах, які призводять до втрати християнськості або перетворюють віру на карго-культ.

Сьогодні ми маємо унікальну ситуацію – два центра релігійного впливу, дві православні церкви, і обидві напіввизнані. Причому одна з них не визнає іншу в якості церкви офіційно, а інша – неофіційно. Тобто, відбувається свідома взаємна делегітимізація – канонічна з боку УПЦ по відношенню до ПЦУ, та суспільна з боку ПЦУ по відношенню до УПЦ.

УПЦ не визнає ПЦУ канонічно, а точніше, для невизнання використовує міфи про канони, канонічні прецеденти та культуру канонічного правозастосування церкви. ПЦУ для делегітимізації УПЦ використовує не богословські аргументи, а узагальнення, які дуже часто несправедливі по відношенню до конкретних людей і громад. Ми маємо усвідомити, що брак внутрішньої легітимності, внутрішнього визнання переносить центр легітимності назовні, що, своєю чергою, різко знижує церковну суб’єктність як таку – у обох церков.

Треба визнати, що обидві церкви, маючи спільне віросповідання, є носіями різних культурних кодів і сформували різні ідентичності, які перетинаються в дуже вузькому колі точок. У конфронтації є історичні, об’єктивні причини, які усунути дуже важко, не усунувши джерело конфлікту, і є партикулярні, тобто, особисті корені, які видаються за канонічні принципи або державні інтереси. Саме ці причини конфронтації і є об’єктом дискусії в рамках проєкту «Руйнування міфів». Мета цього проєкту – виловити серед аргументів взаємної неприязні системні та ситуативні міфи - стереотипи, упередження, когнітивні спотворення, недобросовісні екстраполяції, маніпулятивні узагальнення, які після певної кількості повторення перетворюються на основу релігійної ідентичності.

Коли ми дивимось на стосунки УПЦ та ПЦУ, ми можемо вже зараз в багатьох випадках говорити про спотворення розуміння базових християнських цінностей, внаслідок чого церковні спільноти поволі втрачають власне церковність і перетворюються на політизовану структуру, яка залишає за собою ексклюзивне право на «дехристиянизацію» опонента. Обидві церкви одна одну вважають зрадницями – віри та Батьківщини, і подекуди ці поняття представляються антагоністами. А у віруючих виникає когнітивний дисонанс. Відбувається внутрішній конфлікт моральних цінностей та орієнтирів між собою, і у багатьох людей виникає дилема – в якому порядку пріоритетів вибудувати свою систему християнських цінностей.

Отже, окреслю коло питань, які можна розглядати в рамках проєкту по розвіюванню міфів, на яких побудований конфлікт українського православ’я.

Що кидається в очі в першу чергу? Це відсутність самокритики всередині церков та принципова нездатність до діалогічності. Причому кожна церква виправдовує свою позицію захистом віри та справедливості. В умовах, коли кожна церква вважає себе правою, і готова цю правоту обстоювати як догмат, потреби в жодному діалозі немає. Якби при цьому церкви жили паралельним життям, не перетинаючись, це було б найменш травматичне співіснування. Але церкви знаходяться в постійному зіткненні. Нездатність до саморефлексії, самообмеження та самовдосконалення призводить лише до того, що втрачають всі. Задля перемоги церкви створюють міфи навколо канонічного статусу, переходу громад, міфи про власну кількість та однорідність. І є ризик, що руйнування міфів заради зовнішньої єдності може зруйнувати єдність внутрішню, і тому церкви чинять опір демістифікації підвалинам власної ідентичності.

Окреме питання – інструменталізація релігії. Якщо в Росії патріарх Кирил інструменталізував церкву задля війни проти України, то в Україні спостерігається інструменталізація «гонінь» та «патріотизму». Відбувається міфологізація третьої сторони – української держави, на адресу якої починають звучати такі епітети як  «безбожна влада» або «антихристиянський президент». Закони називаються «антицерковними», хоча вони можуть стосуватись дуже вузького кола церков. Таким чином автори цих конструктів під церквою та християнством мають на увазі лише себе, відмовляючи іншим юрисдикціям та конфесіям в праві вважати себе церквами і християнами. Цей оманливий ексклюзивізм руйнує церкву зсередини. І найстрашніше, що може тут статися – це інструменталізація ненависті задля утримання або укріплення церковної або державної влади.

Є також такий аспект, який впливає на поведінку церков, як суспільно-політичний контекст. Всі опитування показують, що релігійний чинникє невід'ємним елементом суспільної стійкості. Але тут виникає питання: Церкви – заручники суспільно схвалюваної поведінки, чи її ініціатори або антагоністи? Насправді це виглядає як замкнене коло, коли церкви підживлюють суспільні настрої, які далі тиснуть на церкви. А коли підключаються соцмережі та ЗМІ, процес стає практично неконтрольованим.

Для того, щоб вийти з цього замкнутого кола або глухого кута, ми маємо всі визнати, що є одна спільна точка відліку, яка має всі церкви якщо не об’єднати, то як мінімум солідаризувати – це спільний життєвий простір, спільна Батьківщина. Але обидві юрисдикції не сходяться в своєму баченні державотворення. Ми не можемо на одній території побудувати різні суспільно-політичні проєкти: якщо одні хочуть будувати «промосковський», то інші автоматично будують «антимосковський» проєкт. В цьому контексті треба розуміти, що спільна Батьківщина є не вищою, а базовою цінністю. Якщо в УПЦ вважають, що земна батьківщина не є сакральною цінністю, то тим більше російська держава, яка намагається монополізувати київську купель хрещення, не є сакральною цінністю. Нам життєво необхідно розмосковлення православ’я, але тоді церкви мають розуміти, що для якоїсь їхньої частини руйнація московських міфів стане фатальною.

Отже, кожному необхідно дати собі відповідь на питання – моя церква є частиною проблеми для України чи частиною вирішення проблеми? В чому кожна церква  хоче або може взяти безпосередню участь – у націєтворенні чи націєруйнуванні? Чи готова УПЦ стати частиною нового національного українського проєкту? Чи готова ПЦУ впустити УПЦ в спільний національний проєкт? Ми не хочемо і не вміємо відрефлексовувати один одного та брати відповідальність за майбутнє. Яку країну будуємо в контексті глобальної політичної трансформації? Для цього необхідно усвідомити і сформулювати схоже розуміння спільного суспільного блага. Про що можна говорити, якщо ми досі не вияснили, так засудила УПЦ російську агресію, чи ні? Скільки б антивоєнних заяв не проголосила УПЦ, вони не вважаються достатніми, адже втрачено довіру до слів.

Якщо ми чесно дамо собі відповідь на питання, що в нашій ідентичності є злоякісним міфом, далі можна спробувати розібратись з методами врегулювання української церковної кризи. Чи можливо врегулювати кризу українського православ’я лише інституційними державними методами? Чи можливо лише канонічними засобами, і чи існують вони взагалі? І чи можна запросити інші помісні церкви до модерації? На мою думку, ключ від церковного примирення українців лежить не в Стамбулі та Москві, а саме в Києві. Тобто, мирити доведеться не Константинополь і Москву, а саме Київ і Київ – і противників у такого примирення дуже багато. Це є проблемою для інших помісних церков, які б не хотіли отримати розкол всередині себе через втручання в українську ситуацію. Але якщо на це буде добра воля українських церков – то все може змінитись.

Також ми маємо враховувати наш зовнішній контур – не тільки помісні церкви, але й фундаментальний підхід до забезпечення релігійних прав і свобод. Та пасіонарність, яку часто демонструють українські церкви, з точки зору тих же європейців сприймається як «токсична маскулінність», неприпустима в контексті міжцерковних стосунків. Для німців, наприклад, просто не вкладається в голову, як представники однієї релігійної громади можуть прийти в іншу громаду розповідати, що ті не такі, неправильні віруючі або неправильні громадяни тощо. Зрозуміло, що європейці не знаходяться в стані війни і їм важко вписати нашу релігійну ситуацію в військовий контекст. Але, якщо ми рухаємось в напрямку Євросоюзу, то ми маємо усвідомити, що взаємне толерування – частина гуманітарного ландшафту сучасної Європи.

***

Але уявімо, що ми зруйнували найбільш злоякісні міфи, які надихають конфронтацію українського православ'я. Що у нас буде в сухому залишку? Чи є у ПЦУ та УПЦ спільна позитивна ідентичність? Чи здатні церкви запропонувати позитивний порядок денний, а не взаємну боротьбу? Чи готові церкви зацікавити світ та одна одну своєю унікальністю? Чи стануть для церков спільними чеснотами самообмеження, самовдосконалення, справедливість і солідарність? Наше завдання – спробувати відповісти на ці запитання не тільки у вигляді прогнозів, але й запропонувати свою візію спільного існування та розвитку українських православних церков.

Повертаємось до початку: в основі будь-якої єдності лежить не тільки спільний інтерес та спільні цінності, але й спільна комунікація. Єдиний дієвий засіб подолання упереджень – спілкування. Тому воно часто не толерується, забороняється, не благословляється – тими, кому порозуміння невигідне або навіть шкідливе.

Ми маємо розуміти, що світ увійшов в період високої турбулентності, і для церков як для традиційно консервативних інститутів, які б воліли нічого не змінювати, виникне багато ризиків. Ми бачимо, що втрачають роль правила та бюрократія, і росте роль особистих контактів як інструменту виживання.

Тому важливо говорити про діалогічність, про здатність церков до соціальної взаємодії, з чим, на жаль, є великі проблеми.

Теги: