Українська держава не вимагає від УПЦ нічого такого, що б накладало тягарі на совість її віруючих

Виступ голови ДЕСС Віктора Єленського на круглому столі «Діалог Церкви, держави та суспільства: шляхи до порозуміння», який відбувся у Києві 10 грудня 2025 року. Захід організований ГО «Софійське братство» за підтримки Центру гуманітарного діалогу (Centre for Humanitarian Dialogue). 

Джерело ютуб-канал Софійського братства 

Я хотів би почати з таких попередніх зауважень. По-перше, державно-церковні відносини в Україні далеко не зводяться до відносин між державою і Українською Православною Церквою. Державно-церковні відносини – це підтримка колосальної гуманітарної праці, яку здійснюють релігійні об'єднання, капеланського служіння, адвокації на міжнародній арені. Це акомодація сотень релігійних громад, які вирушили з окупованих територій і багато іншого.

Друге: ми живемо в суспільстві, яке прагне бути демократичним, і тут діють демократичні і ринкові закони. Тому наші медіа не пишуть про цю колосальну працю, яку здійснюють релігійні громади, вони практично ніколи не говорять про благодійність, про милосердя, про самопожертву. І це для демократичного суспільства нормально, тому що воно є нормою. Не нормою є насильство, є зіткнення, є суперечки, - і про це, звичайно, пишуть і на це звертають увагу. І це, знову ж таки, норма для демократичного суспільства.

Але зараз вийде чергове дослідження щорічне центру ім. Разумкова, і ви зможете побачити, як люди оцінюють релігійну ситуацію в Україні. Ви побачите, як вони оцінюють стан релігійної свободи, і як вони оцінюють відносини між релігійними громадами в своєму населеному пункті. Небагато вважають їх дружніми і дуже небагато напруженими, але переважна більшість вважає їх нормальними. І, до речі, я додам, що до війни я брав участь в українсько-швейцарському дослідженні, де було 10 тисяч респондентів – це дуже солідне дослідження – так от, в областях, де тоді співвідношення громад Київського патріархату і УПЦ були співмірними  (наприклад, Волинська, Хмельницька, Київська області), переважна більшість, навіть левова більшість людей, вважала нормальними відносини в своїх населених пунктах. І, саме головне, вірні УПЦ і вірні УПЦ КП говорили, що вони нормально ставляться до православних з інших юрисдикцій.

Тепер, власне, про те, на чому фокусується наша зустріч: на Законі про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій. Цей закон став продуктом дуже довгих дискусій. Ви знаєте, що він розроблявся за рішенням Ради національної безпеки і оборони аж від 1 грудня 2022 року і став законом тільки 24 серпня 2024 року. Весь цей період точилися дуже широкі і дуже глибокі дискусії, як всередині України, так і поза її межами.

Україна завжди пишалася тим, що у неї були достатньо високі стандарти в сфері свободи совісті, і навіть під час війни (не широкомасштабної), за дослідженням Pew Research Center вона за індексом державного втручання у релігійні справи була попереду щонайменше восьми західноєвропейських демократій. Так от, в незалежній Україні не було ніколи заборонених релігійних організацій, в Україні не було ієрархій релігійних організацій, в Україні у Всеукраїнській раді церков і релігійних організацій рішення завжди приймалися консенсусом, і голос маленької німецької літеранської церкви, де 15 громад, важив стільки же, скільки голос УПЦ, чи УГКЦ, чи якоїсь іншої багаточисленої релігійного об'єднання.

І ситуація, коли Україна зіткнулася з інструменталізацією релігії, із прагненням використати релігію країною-агресором, була, звичайно, для всієї системи по суті справи стресовою. Ви також знаєте, що велика кількість рад різного рівня ухвалювали рішення (звичайно, неконституційні) про заборону УПЦ на своїй території, яка (тобто, заборона) не була виконана. Зверталися масово до президента, Верховної Ради, Конституційного суду, Кабінету Міністрів України з вимогою припинити діяльність структур Московського патріархату на території України. За цих умов, власне, і формувалися ідеї, які були покладені в основу цього закону.

Закон був підписаний президентом 24 серпня 2024 року. І якщо дивитися на нього загально, то попри всі можливості критикувати ті чи інші його положення, що робилося до його ухвалення (в тому числі, і мною, і моїми однодумцями), але цей закон, ті норми, які він впроваджує, - це необхідний тест на відповідність тих чи інших норм правових тій міжнародній рамці в сфері свободи і совісті, - цей закон є відповідним до демократичних установ, тому що суд, і тільки суд ставить останню крапку в своєму рішенні про існування чи неіснування тієї чи іншої релігійної організації.

Цей закон не вдається відразу до радикальних норм. І цей закон не накладає тягаря на совість віруючої людини, тому що підпорядкування Московському патріархату не є частиною православного віровчення.

Цей закон забороняє діяльність Російської православної церкви на території України – і далі йде майже дослівна цитата з резолюції ПАРЄ на смерть Навального – як ідеологічного продовження путінського режиму, співвідповідального за злочини проти людяності. І він не допускає афіліації релігійних організацій з цією забороненою Російською православною церквою і визначає ті положення, які є ознаками афіліації. Згідно з цим законом Державна служба з етнополітики та свободи совісті здійснює дослідження, і якщо вона вбачає в діяльності тієї чи іншої релігійної організації чи в її структурі ознаки афіліації, вона висуває припис цій релігійній організації і вимагає від неї усунути ці ознаки.

Відтак, Державна служба згідно політики та свободи совісті після дослідження висунула припис до Київської митрополії Української православної церкви. Як ви знаєте, Українська православна церква, як і інші релігійні об'єднання в Україні, не є юридичною особою, що знімає питання про колективне покарання, тому що кожна релігійна організація в складі об'єднання розглядається окремо. Припис висувається до Київської митрополії, яка є керівним центром Української православної церкви, керує релігійними організаціями всередині цього об'єднання і виступає від імені Української православної церкви.

Я переконаний, що всі присутні тут знають, в чому полягає припис, але ієрархи Української православної церкви приховують це від вірних. Це по-перше. По-друге, вони фальсифікують зміст цього припису. А один із ієрархів, членів священного синоду УПЦ, на недільній проповіді сказав, що «ДЕСС викатила ультиматум Українській православній церкві, вимагає від неї зректися Христа», – я цитую дослівно! – «і хоче забрати наші храми і інше майно».

Отже, перше: припис вимагає від Київської митрополії забезпечити рішення про те, що парафії, єпархіальні управління, братства, сестринства, духовні навчальні заклади Української православної церкви виходять зі складу Російської православної церкви, і про це Київська митрополія повідомляє вірним УПЦ.

Друге: предстоятель Української православної церкви виходить зі складіу священного синоду РПЦ, і про це повідомляють вірним цієї церкви.

Третє: Київська митрополія забезпечує рішення керівних органів Української православної церкви про те, що Українська православна церква уневажнює для себе статут Російської православної церкви, який намертво прив'язує Українську православну церкву до Московського патріархату, і за який голосували в 2017 році єпископи Української православної церкви.

І четверте: Київська митрополія забезпечує рішення, яким уневажнюється анексія єпархій Української православної церкви Московським патріархатом на Сході, Півдні України і в Криму.

Ані проголосити автокефалію, ані змінити календар, ані змінити мову богослужіння, ані стати частиною ПЦУ, ані писати звернення до патріарха Московського – нічого такого цей припис не вимагає від Української православної церкви.

У відповідь за підписом митрополита Онуфрія Державна служба отримала лист, в якому Київська митрополія відмовляється виконати цей припис. Вона відмовляється виконати цей припис, не розбираючи пунктів власне припису, тому що, з одного боку, вони кажуть, що «ми виконали цей припис», і з іншого боку, «виконання цього припису є втручанням в наші внутрішні справи». Йдеться про те, що держава в особі ДЕСС «втручається в сакраментальний світ», хоча держава має справу з юридичною особою, яка має код ЄДРПОУ, і, звичайно, це не є «Свята соборна єдина апостольська церква».

Українська держава не вимагає від Української православної церкви, знову таки, нічого такого, що б накладало тягарі на совість її віруючих. Принаймні, наскільки мені відомо, і в самому листі нема жодних згадок про те, що виконання тієї чи іншої норми є тягарем для совісті, для сумніння віруючих, що та чи інша норма є антиєвангельською, чи антиправославною, чи антихристиянською. Також, наскільки мені відомо, Синодальна богословська комісія не змогла представити адвокатам Української православної церкви підстави, за якими церква (в даному випадку Київська митрополія) не може виконати цей припис. Тому адвокати Української православної церкви зловживають правосуддям і тягнуть час.

Адвокати УПЦ пишуть клопотання про те, що «просимо долучити таку-то релігійну організацію до цього судового розгляду». Приносять в суд це клопотання і говорять: «Шановний суд, я прошу відкласти засідання, тому що мені треба з цим клопотанням ознайомитися». І таких речей відбувається надзвичайно багато. Це цілий, так би мовити, ворох такого роду трюків. Але юристи мають на це право.

Я просто в даному випадку говорю про те, що нічого такого, щоби не можна було виконати, Державна служба з етнополітики та свободи совісті від Української православної церкви не вимагає.

І я навіть коротше спробую. Йдеться про те, що керівництво Української православної церкви веде судах всередині країни, на зовнішній арені (ви можете ознайомитися з тими грошима, які платяться лобістам!) боротьбу відчайдушну за право залишитися у складі Російської православної церкви, яка веде війну проти України і керівництво якої прямо заявляє, що її метою є знищення української культури, державності, ідентичності і самого українства як такого. 

Дякую.