Про своє священицьке покликання та служіння, про причини переходу разом з православною громадою села Рахни – Лісові на Шаргородщині, під юрисдикцію Київського Патріархату з Московського, розповідає настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Станіслав Береза.

Про своє священицьке покликання та служіння, про причини переходу разом з православною громадою села Рахни – Лісові на Шаргородщині, під юрисдикцію Київського Патріархату з Московського, розповідає настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Станіслав Береза.

- Отче Станіславе, коли Ви відчули покликання до священицького служіння?

- З дитинства. Ще малим разом зі своєю бабусею Анастасією ходив через поля до храму в сусіднє село Торків. Моя сім’я була релігійна. Молилися щовечора та кожного ранку, а коли було трудно ставали на молитву і вночі. Після восьмого класу поступив у культурно-освітнє училище в Тульчині. Після служби в армії пішов на послух у вінницький кафедральний Собор. У 1990 році поступив до Одеської духовної семінарії, наступного року був рукоположений у священики. Першим моїм приходом було село Липівка, Томашпільського району. У 1992 році по благословенню єпископа Макарія, переїхав у село Рахни-Лісові, Шаргородського району, саме тоді там розпочалося будівництво храму.

- У селі не було церкви?

- Православний храм був зруйнований у 1968 році за богоборчої влади. Новий храм ми завершили в 2005. На перших порах до церкви приходило дуже мало людей. З часом селяни стали прислухатися до настанов, охрещувати дітей, сповідатися, причащатися, вінчатися…Село залучилося до молитви. Сьогодні на парафії діє недільна школа, яку відвідує близько 40 дітей. Веде її досвідчений та побожний учитель місцевої середньої школи. Маємо гарний хор.

- Як Ви можете пояснити, що в селі існує 7 релігійних громад?

- Причиною цього став духовний голод. Храм закрили у 1958, через 10 років його взагалі знищили. Але ж духовні потреби у людей залишилися. До села приходили місіонери різних релігійних конфесій. Вони й залишили тут свій слід. Хочу підкреслити, що усі 20 років стосунки між селянами були миротворчими, миролюбивими. Члени інших релігійних громад села навіть жертвували на будівництво нашого храму. Вони дуже вболівали, коли бачили протягом останнього року непастирське ставлення місцевої єпархії московської церкви до нашої громади. Римо-католики в Рахнах навіть проводили молебень за те, щоб я міг відновити в селі своє пастирське служіння.

- Розкажіть, будь-ласка, про перші кроки усвідомлення вашою громадою себе, як частини Української помісної Церкви.

- Роздуми та розмови про можливість переходу нашої громади під омофор Київського Патріархату існували від самого початку, з 1992 року. Подібна ситуація існує в багатьох інших громадах УПЦ (МП). Проте кількість бруду вилитого московською пропагандою проти УПЦ КП та її Предстоятеля Патріарха Філарета була такою великою, що нам треба було чимало часу, щоб у всьому розібратися. У 2008 році до мене письмово звернулися діти, учні нашої недільної школи та педагоги. Вони попросили запровадити в храмі богослужбову українську мову. Зрозуміти прагнення людей молитися рідною мовою було не важко. Я звернувся до вінницького єпископа УПЦ (МП) Сімеона і взяв у нього благословення на це. Прихожани зібрали кошти і привезли до села богослужбову літературу українською мовою.

- Чи усі прихожани підтримали українську мову в храмі.

- Декому з «пєвчих» несподобалося переучуватися, але основна дискусія виникла, коли один член церковної ради наслухавшись різних «страшилок» заявив, що молитися українською мовою означає бути «в розколі». За короткий час після цього єпископ Сімеон направляє мене служити в інше село. Жодної причини цього кроку мені не пояснили. Люди зробили свій висновок - зразкову парафію з новим храмом комусь продали. Замість мене в село направили монаха Єліазара. Але люди категорично не сприйняли його. Чому? Запитайте в людей. Бо після цього рішенням загальних зборів громади, без моєї участі, храм вирішили закрити. Пів року у ньому взагалі не проводилося богослужінь, а після Пасхи інколи його навідували священики з Тульчинської єпархії. Іншими словами, життя парафії, яке розквітало майже 20 років почало вмирати. Виглядало так, ніби повернулися радянські часи, коли в селі був зруйнований храм.

- Де ви були протягом цього року?

- Як слухняний клірик, я з біллю в серці залишив Рахни-Лісові та перевівся до Тульчинської єпархії. Але ініціативна група, яку створили прихожани в Рахнах почала добиватися мого повернення в село. Люди приїжджали до мене в Тиврівський район з проханням охрестити, повінчати, висповідати. Таким чином вони хотіли продовжувати жити релігійним життям та не мирилися з непастирським ставленням управління Вінницької єпархії УПЦ (МП). Протягом року моє серце розривалося, коли я бачив це ставлення до прихожан в Рахнах. Паству, якій я присвятив майже 20 років зневажали, занедбували та принижували. 22 вересня 2011 року я подав прохання вивести мене за штат Тульчинської єпархії УПЦ (МП). Жодної заборони чи санкцій з боку священноначалія до мене вжито не було. А 23 вересня люди з Рахнів запросили мене загальні збори громади.

- Що відбулося на цих зборах?

- 24 вересня 2011 року на загальних зборах релігійна громада Парафії Різдва Пресвятої Богородиці села Рахни – Лісові офіційно оголосила про вихід з-під юрисдикції Московського Патріархату та перехід під омофор Української Православної Церкви Київського Патріархату. Моя позиція повністю співпала з позицією загальних зборів. На цих же зборах мене обрали головою громади. Майже півтори тисячі прихожан підписалися того дня під протоколом зборів. Люди були свідомі за що вони підписуються і дуже раділи моєму поверненню. Лише дев’ять присутніх на зборах утрималися при голосуванні. Також на зборах ревізійною комісією була виявлена відсутність оригіналів реєстраційних документів та печатки, про що було складено акт та повідомлено згідно закону, що вони недійсні, в районній газеті «Шаргородщина» (6 жовтня 2011 року). Після зборів, у встановленому законом порядку, ми передали всі необхідні документи до відділу в справах релігій Вінницької ОДА. Але начальник цього відділу Ігор Салецький досі не вніс зміни у Статут громади. Не видає він нам і дублікати таємничозниклих установчих документів.

- Чому?

- У його офіційній відповіді зазначалося, що в селі існує конфлікт на релігійному ґрунті. Ми цю неправдиву інформацію спростували взявши дві довідки у сільській раді, від 1 жовтня та 2 листопада, про те, що жодного міжцерковного конфлікту в селі не має і не було. З останніх відповідей пана Салецького ми дізналися про те, що в селі виявляється існує паралельна громада Московського Патріархату. Звідки вона взялася невідомо. У сільській раді ми отримали довідку про те, що від 24 вересня до сьогодні жодних загальних, і тим більше установчих зборів, релігійних громад в селі не відбувалося. Згідно письмової відповіді Ігора Салецького ця громада – двійник виявляється надала йому оригінали установчих документів. Виходить так, що варто комусь випадковим чи злочинним шляхом заволодіти документами громади, зібрати лукавим способом кілька підписів і громада дивним чином за згодою держслужбовця починає існувати. Я чув про те, як в Київського Патріархату забирали храми у Вінниці, Стадниці та Россоші. Але не думав, що державні службовці діятимуть всупереч закону і в Рахнах, в селі, де підтримка Київського Патріархату і мене, як священика, ні в кого не викликає сумніву. Невже можна зібрати по усій області кілька десятків підписів та з легкістю вчинити чергове рейдерське захоплення храму на Вінниччині? І що, півторатисячна громада на догоду комусь буде викинута з храму, який вона по цеглинці будували понад 12 років? Невже порядність та законність стали лише словами на Вінниччині?

- Отче Станіславе, все ж таки, що переконало Вас особисто перейти до Київського Патріархату? Образа чи щось інше?

- Можливо я здивую багатьох, але буду відвертим. Образа також вплинула на моє рішення. Але не особиста образа. Я просто не зміг мовчки споглядати на страждання духовних овечок, яких протягом майже 20 років я пас з волі Божої. З ними ніхто не мав права так поводитися. Це не мої та не їхні овечки, це отара Господня, і за те, якими ми, священики, були пастирями, усі дамо звіт на Божому Суді. 21 вересня єпархія Московського Патріархату навіть не прислала священика на наше храмове свято в селі – храм був закритий.

- Почуваєте себе «неконічним», отче?

- Українська Православна Церква Київського Патріархату не порушила жодного канону. Православна віра полягає не в адміністративному підпорядкуванні Москві. Це віра наших дідів і прадідів, яку ми прийняли понад 1000 років тому в Києві та зберегли її до сьогодні. Київська Церква є нашою Матір’ю. Дослідивши історичні джерела я твердо переконався, що саме через втручання Москви у 1992 році, на харківському неканонічному соборі в українському православ’ї відбувся розкол. Це велика біда, бо Господь Ісус Христос утвердив одну Церкву – Христову. Ніде в Євангелії не вказано, що спасіння лише в Московському чи в будь-якому іншому Патріархаті. Людина спасається благодаттю Божою через віру в Христа та добрі діла. Якщо цього немає, то жоден патріархат не спасе. А якщо віра живе і діє в людині, то спастися можна в будь-якому православному Патріархаті. Господь закликає нас любити, а не гонити один одного. Наш храм відкритий для усіх християн. Христос в Євангелії каже, що того, хто приходить до Нього Він не вижене геть. Я прошу бути обережними тих селян, яких злі язики та одержимі злобою газетні статті наповнюють ненавистю до людей лише через те, що вони належать до громади іншого Патріархату. Злість та неправда не свідчать про благодатність, це - діла плоті, які ведуть до загибелі.

- Які у Вас найближчі плани?

- Я православний священик. Останні 20 років у мене один план – пасти овець Господніх. Я спостерігаю, як наші «опоненти» ведуть себе і дуже хвилююся за стан їхніх душ. Приведу приклад. Днями до села привозили ікону Богородиці представники УПЦ МП з метою відвернути людей від Київського Патріархату. Це ж треба додуматися, щоб використовувати святиню в своїх вузько конфесійних інтересах. Мало того, людей, які прийшли вшанувати святиню просили підписатися після того, як вони прикладалися до ікони. За що? Людям не пояснювали, мовляв порядок такий. Що це? Благодать? Канони? Віра та любов? Варто таким діячам задуматися та зупинитися поки не пізно. В Біблії сказано, що якщо хто проти людини згрішить, то за нього помоляться, а коли хто грішитиме проти Бога, то заступництва вже не має. Кінець синів первосвященика Ілія був сумним, бо вони безсовісно та прилюдно грішили проти святині. Наш час складний, інколи непросто відразу розібратися де правда, а де брехня; де спасіння, а де загибель. Але зробити це можна, якщо є щире бажання та чисті спонуки. Нехай і це інтерв’ю зі мною допоможе багатьом українцям, зокрема вінничанам, йти до світла та не брати участь у справах темряви.

Теги: