Субота. В Києві традиційно служать по-українськи в одному храмі – на Теремках. Настоятелем там – архієпископ Олександр. Фігура з недавніх пір відома далеко за межами Церкви. За що, очевидно, і був  нещодавно виключений із постійних членів Синоду УПЦ МП.


У цю суботу його посох стояв непорушно коло царської брами Спасо-Преображенського собору. На суботні україномовні служби їжджу сюди з Позняків – 15 кілометрів звідси. Для скаженої собаки, та ще на Пежо -  дурниця, оком кинуть. Через Південний міст, за НВЦ – праворуч, і далі – повз храм єдинокровних “розкольників”, у мармурове черево височенної, світлої церкви із сотнями квадратних метрів чарівної мозаїки. 

Спізнився. Вже читали Євангеліє. За царською брамою служив невисокий на зріст священик. Ні! Невже не по-українськи? Так-так, я не помилився. Хор слухняно співслужив уставною церковно-слов’янською мовою. У голові болючою блискавкою: кінець “українському” щастю. Єдину україномовну літургію в Києві виключили з розкладу богослужінь – Синод “зачищає” сліди мазепинства владики Олександра…

По округлій спині і плечам служащого отця безпомилково впізнаю Віталія Косовського. Ось він повертається до народу: “Міііір всєеем!” У скроняхі стугонить великопісний гнів: украли, украли мою українську Літургію, забрали з нею й храм, який я встиг полюбити як жид святу суботу… Мабуть ключі приїхав забирати Косовський, та й нові порядки наводити. У них це швидко робиться…

Раптом з вівтаря почувся м’який голос отця Андрія Дудченка. Він, та за ним ще священики, виголошували молитви … по-українськи.

“Фрондують! – скрушно подумав я крізь спробу зосередится на літургії. – Ех, не треба, отче Андрію! У вас же багато дітей. Куди Ви підете звідси, в які українські пустелі?”

Чую, що хор також осмілів і продовжує службу по-українськи. Щоправда, після возгласів о. Віталія незмінно повертається на слов’янську. Такої мовної імпровізації з крилоса я ще не чув… Нарешті, ось воно! Треба співати Господню молитву. Ні, диякон диригувати не буде – за рік українських літургій народ Божий (у тому числі і я) не вивчив достеменно ні Символі віри, ні Отче наш – аби спільно співати. Ганьба! Ганьба… Треба було поквапитися пити “з того джерела”, набрати того всього українського в банки, ванни, відра і вази. А нині – знову без українського слова як Львів без води… І знову задушлива какафонія: “мітрапаліт”, “нєбєсє”, “убо”, “памілуй”.

Павза. У прекрасній акустиці храму чути хапливе гортання сторінок на хорах. Ось, знашйли! Заспівали “Отче наш Небесний!” Молитви до причастя – теж по-українському. Який несподіваний дар! На прощання. Спасибі!

Бузкова фіранка відслонюється, без скрипу відкривається царська брама, отець Віталій читає молитву до Причастя. У голові стугонить кров: підійти, підійти просто після останнього причастника і спитати: чи не жаль Вам, отче, забирати в мене мою єдину українську суботу? Я так її люблю, хоч і пропускаю часто. А коли й не буваю там, мене вона гріє звіддаля, тільки тим, що є десь там, на Теремках”.

Бачу у вівтарі отця Андрія, ще двох священиків. Вони спокійні, навіть веселі! А що ж, пограли в “українське”, то й хвате. Будемо далі все по вічній московській благодаті – з раю не виженуть, може навіть покличуть вперед…

Але тут понесли квіти. Багато квітів! Якийсь екзотичний букетик тримають і супутники отця Віталія.

На амвон виходять усі чотири “штатні” священики Спаського храму і отець Віталій виголошує … вітальну промову отцю Валері Кравцю – голові слжубі протоколу Київської митрополії. Сьогодні, у суботу, 3 березня, в нього день народження. Його приїхав привітати благочинний Києва і, звісно, очолив літургію. Як все просто! І ключі не треба віддавать…

Долоні трохи спітніли – на секунду уявив, як тяжко хотів мститися уявному посланцю синодалів за крадіжку української літургії. Високий тенор отця Валерія Кравця, який відповідає дяками на білосніжну посмішку Косовського, розвіює останні сумніви – українська субота на Теремках таки буде і буде.

Поки довкруг носилися з букетами і вітаннями, набрався сміливості і підстеріг Косовського на виході з вівтаря (у тому храмі немає чорного виходу – так що зустріч була гарантована):

- Благословіть, отець Віталій! А чому ж це Ви та й не служили українською мовою? Чи не схотіли?

Легка хмарка розгубленості, білосніжна посмішка, прекрасні парфуми:

- Все треба робити класично. І по-українські служить – теж. А в мене немає поки такого завдання. А вам на Теремках – нехай благословиться.

Нехай, отче Віталію.


Амінь.

P.S. Може благословиться і на моїх рідних Позняках? 16 храмів у благочинні – і поки жодної української суботи. Та надія на поширення “теремковщини” на інші райони столиці є. Бо ж як казав Віталій Косовоський на іменинах Валерія Кравця – “нехай благословиться”.


Джерело - Bogoslov-club.org.ua

Теги: