Віктор Єленський, доктор філософських наук, головний редактор релігієзнавчого журналу "Людина i свiт".
Світова статистика свідчить, що храми пустішають, центри християнської активності зміщуються, а церква втрачає свій авторитет. Чи залишається справедливим вислів Тютчева про лютеранську кірху, - «дом ее уж пуст и гол стоит», - стосовно християнської церкви загалом?
«Дом ее уж пуст…» - це не про кірху; це про Віру (Не видите ль? Собравшися в дорогу, В последний раз вам Вера предстоит: Ещё она не перешла порогу, Но дом ее уж пуст и гол стоит). Цей фрагмент відомого тексту Тютчева цілковито метафізичний і немає жодного відношення до кризи чи піднесення земної Церкви як інституту. Далі, звідки ви взяли «світову статистику», згідно з якою храми пустішають? Це відбувається лише в одному кутку планети, а саме, у Західній Європі. По всьому ж світу християнство переживає піднесення; воно повертається, часом тріумфально, у глобальну політику і міжнародні відносини. Християнство стрімко зміщується на Південь; Аддис-Абеба, Кіншаса, Лагос, Найробі, Маніла, а не Париж, Лондон чи Афіни стають справжніми центрами світового християнства. Зараз «біле», «північне» християнство – це десь 11 з половиною тисяч різних деномінацій і три тисячі націй, які говорять на 3,5 тисячах мов. Тоді як «південне» християнство, відповідно, – 22 з половиною тисяч деномінацій і 6 тисяч націй, які говорять десятьма тисячами мов. Південні церкви відкидають північне ліберальне християнство – їхнє християнство більш містичне, воно наголошує на зціленні вірою і пророцтвах. Це християнство молодих і бідних, для яких Біблія не є віддаленим текстом, як для європейців і північноамериканців, а живою актуальною Книгою, що дає безпосередні відповіді на найбільш жагучі питання. Це також християнство тих, хто сильно і беззастережно вірить у бісів і демонів, у космічні війни із силами зла, все те, що на Заході часто виглядає як премодерне, віджиле і несумісне з «інтелігентною релігією». У своєму масштабному наступі південне християнство, якому «всього світу замало», зустрічається з таким самим пасіонарним ісламом. І їхні відносини великою мірою визначатимуть головні події глобальної драми принаймні найближчих двох десятиліть.
А яке місце і роль релігії в нинішній Україні? На вашу думку, чи залишається церква ключовим елементом укладу українського суспільства? І що можна сказати про стосунки української держави, суспільства та ЗМІ, з одного боку, і церкви, з іншого?
Відповідь на це питання вимагає значно більше місця, ніж тут можна собі було б дозволити. Скажу лише те, що ми вже 20 років є свідками відтворення релігійних культур, у тому числі не лише традиційної церковної інфраструктури – це помітно і неозброєним оком. Йдеться також про конструювання та реконструювання позацерковних, «дифузних» виявів релігії, надзвичайно суперечливих, в яких вигадливо поєднуються елементи громадянської релігії з дохристиянськими віруваннями, а також набори цінностей, символи, звичаї й поведінські норми. Хоча більшість населення України не відвідує церкву так регулярно, як поляки, словаки чи угорці (але регулярніше за чехів, росіян чи естонців) знов-таки більшість схвалює послідовну церковну поведінку, яка отримує зростаюче соціальне схвалення. Державні діячі і політики, публічні персони стверджують «церковність» – так, як вони її розуміють. Неможливо назвати жодного помітного публічного діяча – політичного, науки і мистецтва тощо, який (яка) б відкрито маніфестували свій атеїзм. Всі президенти України, прем’єр-міністри так або інакше, більшою або меншою мірою демонстрували свою приязнь до релігії та релігійних інституцій і впроваджували релігію у політичний дискурс.
Відновлення традиційного культурного архетипу в Україні супроводжується і відновленням, скажімо, питомої домодерному суспільно-релігійному типові практики патронування церкви носіями влади, які дедалі частіше стають ктиторами і гарантами стабільності тієї чи іншої церковної юрисдикції.
Наскільки на сьогодні церква в Україні «вбудовується» у вертикаль державної влади?
«Зв’язка» держава-церква в Україні нікуди не зникала – якщо ми говоримо про останнє двадцятиліття. Однак, до 2010 року тут були достатньо зрозумілі правила: за умов, коли жодна з Церков України не об’єднує, навіть номінально, більше третини населення, влада намагалася зберігати баланс і не вивищувати якусь з Церков. Після обрання президентом Віктора Януковича ситуація змінилася. Влада намагалася зруйнувати модель державно-церковних відносин з її рівним ставленням до релігійних об’єднань (елемент, якого немає у переважній більшості пострадянських країн), яка склалася в країні, і напевно це зробила б, якби не наштовхнулася на опір Церков.
Багато експертів визначають певну пасивність церкви щодо соціально-політичного життя країни. Чим ви це можете пояснити?
Я б не погодився з таким твердженням. Церква (як інститут, тут не йдеться про якусь конкретно релігійну організацію) реагувала практично на всі ключові питання суспільно-політичного розвитку України. Хтось вважає, що ця участь мала б бути істотно більш суттєвою, інші – що Церква має свою особливу місію – спасіння людських душ і все інше має бути підпорядкованим реалізації цієї місії. Взагалі, відносини Церкви зі «світом цим» - предмет нескінченної дискусії. Так само, як і знаходження «золотого перетину» між вертикальним (людина – Бог) і горизонтальним (людина-людина) служінням.
Чи актуальне нині питання про створення єдиної Помісної церкви в Україні чи важливішим є питання про автокефалію Української православної церкви?
Єдина Помісна Церква в Україні та автокефальна Православна церква в Україні – це одне й те саме. Православне вчення про Церкву (екклезіологія) виходить з того, що, по-перше, на території однієї країни повинна бути тільки одна Православна церква. По-друге, ця Церква є Помісною, тобто організується і йменується за місцем свого находження. Грузинська, Сербська, Румунська і т.д. церкви є помісними тому, що вони мають своєю територією відповідно Грузію, Сербію та Румунію, а не тому, що це Церква грузин, сербів чи румун. Так само, Помісна Українська церква об’єднуватиме українців, росіян, молдован, гагаузів та інших, хто сповідує Православ’я в Україні сущих. І, по-третє: проблема автокефалії є питанням політичним набагато більшою мірою, навіть незмірно більшою мірою, ніж питанням богословським. Тому питання автокефалії для Православної церкви в Україні навпрост залежить від успішності України.
Теги:
Может Вам еще подсказать, сколько будет дважды два?