День 14 лютого, який із нещодавньої пори отримав статус «Дня Закоханих», викликав масу невдоволень із боку православних, котрі охарактеризували його як «чуже свято чужого святого», історично пов’язане з язичницькими ігрощами, що розтліває і без того розбещену молодь. Висновок напрошується сам собою: святкування дня, що не має ніякої причетності до Православ’я, для віруючих людей є справою немислимою.

 

Однак автор замітки радить не поспішати з висновками.


Спочатку звернімося до історії.

Перші нагадування про це свято фіксуються у XIV – XV ст. в Англії і Франції – принаймні відомо, що вже тоді зверталися до св. Валентина з молитовними проханнями знайти вірних коханих, облаштувати щасливе подружнє життя, зберегти сімейний затишок.

Насправді, святий Валентин нам зовсім не чужий. Мова йде про єпископа з італійського міста Терни, священномученика ІІІ століття, якого було страчено за імператора Клавдія 14 лютого 270 року за відмову святого вклонитися ідолам. Саме у той день його й поминає Католицька Церква. Побутує думка про те, що Валентин таємно вінчав римських легіонерів, котрим непросто було добитися офіційного шлюбу. Щоправда, за імператора Клавдія правила вступу до шлюбу для римських солдат були пом’якшені (що підтверджують підручники з римського права).

У православному календарі він поминається як священномученик Валентин Інтерамський (або Італійський), пам’ять його відзначається 12 серпня (30 липня за старим стилем). Цей святитель тісно спілкувався с молоддю, з тим її осередком, який був схильний до мислення. Юні філософи йшли за пастирем і всі як один прийняли мученицьку смерть за Христа.

Зв'язок дня його пам'яті з Днем Закоханих до кінця невияснений. Розповіді про любовні послання, переписку з тюрми і дочку ув’язненого не підтверджуються документальними свідченнями.

Відомо, що з лютого місяця у стародавньому Римі святкувалися «луперкалії» – урочистості, присвячені шлюбним стосункам, які відзначалися відповідним язичницьким розмахом. Можливо, що святкування ці з часом змінилися і перетворилися на «день Валентина», коли почуття кохання переосмислилося як християнська чеснота. Церква, як це мовиться у тропарі свт. Василія Великого, досить часто «человіческія обичая украшала», а не скасовувала, надаючи їм нового змісту, зберігаючи при цьому зовнішнє багатство язичницького культу (як-от різдвяні колядки і масляні втіхи).

Апостол застерігав християн не засуджувати один одного за свята (Кол. 2:16). Чим більше вони нам нагадуватимуть за добре і вічне, тим краще. Якщо ми хочемо бути почутими, краще вийти до людей тоді, коли вони налаштовані. День Закоханих – добрий привід сказати людям, що справжнє любляче серце даруватиме не лише «валентинки» і шоколадки, а й самого себе. Нехай «тинейджери» замість комерційних розмов про кохання почули б живе слово про любов.

День Закоханих дивним чином (мабуть, не без промислу Божого) приніс нам не образ Артеміди чи Венери, а християнського святого. І це чудова нагода зібратися в храмі юнакам і дівчатам на молебень святому Валентину і помолитися за тих, про кого вони мріють, щоб їх ощасливити і не загубити. Нагода розповісти молодим про цнотливість і чистоту як ідеал духовного становища людини, розповісти про маленьких діток як бажану радість щасливого подружнього життя. Нагадати про те, що наступного дня Церква святкує Стрітення Господнє, використавши у своїй проповіді образ Богонемовляти Іісуса, який благословляє кожну новонароджену дитину і кожну сім’ю, де є маленьке дитинча. Щоб у сім'ях були братики і сестрички, які вміли б няньчити, пеленати немовля та співати йому колискові. Нагадати про те, що перше чудо Своє Христос учинив на весіллі (тим самим вказавши на благословенну радість шлюбного єднання), перетворивши воду на вино і додавши таким чином ще більше радості радіючим.

Врешті, це привід розповісти про дивне життя Валентина, святителя і мученика, близького друга молодої людини.

Теги: