Джерело фейсбук-сторінка Духовного фронту

Тема можливого місця релігійного питання у мирних перемовинах і ризики як для Православ’я (що місцевого, так і в глобальному розумінні), тай і для Української Держави неодноразово піднімалися в редакційних текстах «Духовного Фронту». Наразі вже є офіційне підтвердження від офіційних представників, що у проєкті мирної угоди є гуманітарний кейс, де присутнє і релігійне питання, що неминуче призведе до відображення в реаліях існування і функціонування як держави, так і релігійних об’єднань.

Про ці ризики також писало і грецьке видання The Orthodox Times: 20 грудня 2025 року там опублікувано матеріал «The ecclesiastical issue is also on the table» («Церковне питання також на столі»). Його можна сприймати по-різному. Але в українській реальності важливе інше: цей текст прозвучав як «зовнішній діагноз» і показав, що українське православ’я залишається розділеним, а суперечка про УПЦ (МП) дедалі частіше переходить із внутрішньої площини у міжнародну — туди, де ключові слова звучать як «єдність православ’я» і «релігійна свобода».

Одразу уточнимо: цей аналіз виходить з того, що Президент України публічно пов’язав тему статусу російської мови та діяльності/статусу УПЦ (МП) із рамкою «мирної угоди» та міжнародного права/права ЄС, та презентував 20 пунктів проєкту мирної угоди, де також про це написано.

Два меседжі держави

24 грудня Президент Володимир Зеленський презентував журналістам мирний план з 20 пунктів, де пункт 13 пропонує запровадження стандартів ЄС щодо мов, релігії та прав людини. Напередодні, 11 грудня, Президент Володимир Зеленський, відповідаючи на питання, прямо говорив про рамкову угоду й уперше офіційно підтвердив, що підхід до статусу російської мови та УПЦ (МП) визначатиметься міжнародним правом і європейським законодавством. Це звучить як сигнал: тема набуває міжнародного виміру і може бути предметом зовнішньої уваги та вимог «про відповідність стандартам».

А за день до цього, 10 грудня, на круглому столі «Діалог Церкви, держави та суспільства: шляхи до порозуміння», організованому Софійським братством, голова ДЕСС Віктор Єленський, навпаки, акцентував іншу рамку: відповідаючи на пряме питання, сказав щось на кшталт того, що «він не в курсі й не бачив, як релігійне питання може бути відображене в мирній угоді».

Що сказав Orthodox Times — і чому це зачепило Україну

У матеріалі OT є дві думки, які варто читати разом.

Перша: автокефалію ПЦУ не переграватимуть. Автор прямо пише, що рішення про Томос не буде скасоване. Це важливо, бо знімає маніпуляцію на страху «реваншу через скасування Томосу».

Друга: головне питання — не існування ПЦУ, а майбутнє УПЦ під проводом митрополита Онуфрія. OT називає її «домінантною силою» попри війну і тиск. І тут же пояснює, чому політика «швидкого вирішення» не спрацьовує: віряни не живуть політичними формулами. Багато людей продовжують ходити у звичні парафії — для них «мало що змінилося», вони не розуміють, чому тепер мають різко змінити релігійний вибір.

Цей пасаж — ключ до всього тексту. OT не каже «УПЦ права», але й не вірить, що проблему можна закрити адміністративним натиском. Бо тоді конфлікт не зникає — він переходить у форму радикалізації, підпілля і нескінченних взаємних звинувачень.

Є ще один важливий фрагмент: OT описує, як Росія продає Заходу цю історію через рамку релігійної свободи — говорить про «переслідування так званої “канонічної” Церкви» і прямо підкреслює, що російська сторона добре знається на цій стратегії. У фіналі автор попереджає: якщо нічого не зміниться, розлом у православному світі може стати тривалим і навіть незворотним.

Це і є «прагматизм» OT: вони не воюють за чиюсь партію в Україні, а думають про те, як не розірвати православ’я надовго — і як не перетворити свободу віросповідання на зброю в політичній війні.

Як цей текст «переклали» в околоцерковні медіа — і чому деякі реакції лише нагадують про глибину проблеми

Після публікації стало видно два різні інтереси — і два глухі кути.

У середовищі УПЦ (МП) статтю використали як підтвердження: «бачите, нас визнають стороною». Для цього в передруках прибрали те, що в оригіналі було важливим запобіжником. В OT йдеться про “persecution of the so-called ‘canonical’ Orthodox Church” — тобто автор показує, що це саме російський наратив. А у вибірковій публікації для УПЦ-аудиторії це перетворюється на «преследовании канонической Православной Церкви» — без “so-called”. Різниця на перший погляд дрібна, але по суті це підміна: читачеві подають не опис чужої пропаганди, а «нормальну» назву самої пропаганди.

Додаються й «підсилювачі»: заяви про те, що Томос був «роковою помилкою», яка загрожує світовому православ’ю. У підсумку УПЦ не стільки шукає порозуміння, скільки закріплює конфлікт як ресурс — і об’єктивно працює в полі, де Росії найзручніше: «не війна і агресія, а свобода віри і переслідування».

З боку ПЦУ прозвучала інша реакція: не дискусія по суті тез, опублікованих на OT, а спроба знецінити джерело — мовляв, це не «думка греків», а чиясь платна інтрига (про це написав речник ПЦУ митрополит Євстратій у коментарях у Facebook — на що звертала увагу українська релігійна спільнота). Тут проблема не в емоції, а в наслідку: OT ставить питання не про «хто автор», а про те, як загоїти тріщину між православними вірянами і не допустити її закріплення у світовому православ’ї. І коли у відповідь звучить «інтриган», це не дає відповіді на головне: що робити з тим, що УПЦ реально лишається масовою, а конфлікт не розв’язується.

Держава для релігійної спільноти має бути неупередженим рефері у внутрішній конкуренції та водночас захищати суспільство (в тому числі його релігійні групи) від зовнішніх загроз. Формально актуальна державна політика виглядає правильною, але в ній відчутна інерція. Коли стратегія зводиться переважно до юридично-адміністративного тиску, без суспільного механізму «зшивання», вона неминуче дає два побічні наслідки — і саме ці наслідки може законсервувати мирна угода.

Перший — внутрішній: люди не переходять у «єдність», вони переходять у спротив, образу, тіньові форми існування. Другий — зовнішній: Росія отримує готову картинку для міжнародних майданчиків — «переслідування віри», «порушення свободи совісті». Саме про це OT і попереджає, описуючи російську стратегію.

Свобода віросповідання як лакмусовий папірець: де проходить межа

Суперечка про УПЦ (МП) часто подається як проста моральна формула: «або ти з Україною, або ти з Москвою». Проблема в тому, що релігійна свобода не працює як гасло — вона працює як процедура.

Держава має право захищатися від інституційного впливу агресора. Але вона так само має зберегти принцип: віра і громада не можуть ставати заручниками колективної підозри. Як тільки це стається, Україна опиняється у пастці: всередині — конфлікт не гаситься, а зовні — підсилюється критика і створюється зручний сюжет для російської пропаганди.

У цьому сенсі OT говорить не «за УПЦ» і не «проти ПЦУ». Він говорить за рамку, яка вигідна Україні в довгостроковій перспективі: релігійна політика має бути достатньо твердою для безпеки, але достатньо правовою і адресною, щоб не перетворитися на аргумент для Москви.

Чому нинішні стратегії зайшли в глухий кут

Тупик виникає не через відсутність мотивації — мотивація у всіх сторін сильна. Глухий кут виникає через те, що інституційні інтереси не збігаються з задекларованою метою «єдності».

ПЦУ як інституція природно зацікавлена у закріпленні статусу «єдиної легітимної» форми українського православ’я. Це дає швидкі вигоди — політичні, символічні, організаційні. Але це не створює мосту до мільйонів людей, для яких УПЦ лишається «своєю» церквою. Тому будь-яка зовнішня критика поточної траєкторії легко сприймається як ворожа атака — і відбивається не відповіддю по суті, а дискредитацією джерела.

А УПЦ (МП) у цій конфігурації використовує свободу совісті як політичний ресурс. Вона не просто говорить про «права», а вмонтовує тему у рамку, яку Росії зручно експортувати назовні. Передруки OT із прибраним “so-called” — наочний приклад того, як формується такий продукт.

ДЕСС як виконавець державної політики так само має стимул захищати обраний раніше курс. Це природна інституційна логіка. Але саме тут матеріал OT підказує слабке місце: якщо політика не створює механізму зниження напруги на рівні громад, вона консервує розділення — і ризикує зробити його довгим.

У підсумку всі ніби рухаються «до перемоги», але система рухається до іншого — до стабілізації конфлікту, що може перекинутися на всю православну церкву.

Теги: