У Москві, яка більше схожа на Шанхай і зовсім не нагадує ні серце Святої Русі, ні Рим, що ним вона мріяла бути, виступає Патріарх. Рівно рік тому він уже кинув у маси своє вчення про «Руський світ», але життя в глобалізованому світі змінюється занадто швидко. Минув тільки рік з виступу на III Асамблеї «Руського світу», а обставини змінилися настільки, що Патріарх змушений робити глибоку ревізію власного вчення. Утім, уся ця ревізія зводиться радше до перегляду акцентів, до пошуку сучаснішої «упаковки» для все того ж імперіалізму. Отже, згадаймо вчення Патріарха про «Руський світ», озвучене 2009 року, подивимося на обставини, що змінилися, а потім проаналізуємо вчення про «Руський світ-2010».

Початкове вчення про «Руський світ»: версія-2009

Не один раз доводилося чути від російських «джерел», що вчення про «Руський світ» було замовлене Патріархії В. В. Путіним. Як відомо, сьогодні Володимир Путін відіграє роль помірного консерватора, а Дмитро Медведєв — помірного ліберала. Утім, імперіалізм обох однаково відлякує Захід, і Росія все більше звикає до тієї ролі, якої намагалася уникнути: бути сировинним придатком Китаю, що впевнено виходить на перші позиції у світовій економіці. За виконання замовлення Патріархія взагалі й особисто спічрайтер Патріарха Чаплін узялися в ентузіазмом. Особи східного типу на вулицях усе помітніші, як уникнути президента-мусульманина в перспективі зміни одного покоління — незрозуміло. Тільки зі слов’янськими ресурсами України й Білорусі всередині ХХІ століття Росія зможе уникнути й мусульманської більшості, й президента-мусульманина, і зміни своєї ідентичності, й перетворення на імамат. Людські ресурси слов’янського походження Росія може взяти тільки в Україні й Білорусі. Коли б уряд РФ почав сьогодні платити більші гроші за кожну дитину — це збільшило б народжуваність не тільки серед росіян, а й серед мусульман Росії. У Туреччині аналогічні заходи спричинили демографічний бум серед курдів, а турки не надто збільшують власні лави. Тож не маючи можливостей для правового розв’язання проблеми, у Росії вирішили пошукати приховані резерви слов’янського населення в сусідніх країнах. А заодно приготувати ґрунт для збереження всієї влади при будь-яких змінах обставин.

Замовлення було виконане з мінімальною витратою інтелектуальних ресурсів. Мовою сучасної казенної риторики в промові Патріарха була переказана концепція руського імперіалізму часів Миколи Першого. «Самодержавство, православ’я, народність» виникло знову, але на перше місце вже було поставлене православ’я, так звані православні цінності. На другому місці опинилася «народність», тобто російська мова й російська культура. На третьому — самодержавство, тобто ті традиції вічного російського диктаторства й колективізму, які тепер називаються особливими російськими традиціями державного устрою й громадського життя. Усе той же імперіалістичний дракон. Тільки в часи Миколи Першого органічною частиною «канонічної території» та «органічним простором» для дракона були ще й Польща та Прибалтика. Перша — тому, що польський народ споконвіку прагнув до єдності з Росією, а друга — тому, що колись ця територія належала Русі. Тепер про це незручно й згадувати. Зате не менш одіозні доктрини про споконвічну руськість українців і білорусів, споконвічні ігри в «русскость-руськість» та інший набір маніпулятивного апарату минулого задіяні на повну потужність.

Отже, перший елемент учення Патріарха про «Руський світ» — це доктрина про православні цінності. Усі християни намагаються жити згідно з Євангелієм, з його моральними вимогами. Росіяни чинять інакше. Замість того, щоб слухати глас Господа, що звучить зі сторінок Вічної Книги, вони придумують собі якісь православні ідеали, православні цінності. Ці цінності можуть бути будь-якими. Наприклад, замість євангельської моралі суспільству можна запропонувати мораль традиційного суспільства, назвавши її «життям згідно з православними цінностями». В ученні Євангелія немає місця для обґрунтування єдиновладдя? Нічого, можна знайти в православному ідеалі, згадавши формулу «на землі повинен бути один правитель так само, як на небесах один Бог». Колись Платон придумав, що існує світ ідей, а громадське життя повинно будуватися відповідно до цих ідей. Російське православ’я — це і є найпослідовніший платонізм. Життя будується, виходячи не з реальних потреб людей, їхніх прав і обов’язків, виходячи не з Євангелія або хоча б із совісті. Життя будується, виходячи з ідеалу, який ми цінуємо, а тому називаємо ще й «цінностями». Людям потрібна добре оплачувана робота? Нехай краще втілюють у життя завіти Путіна й Кирила, і не забувають про першу цінність святого «Руського світу» — послух старшим. Люди прагнуть захисту своїх прав? Нехай краще працюють на досягнення святості, пам’ятаючи про цінність самопожертви. Людям потрібні освіта й медичний обслуговування? Нехай краще пишаються найкращим у світі ладом Святої Русі!

Підміна християнської моралі православним платонізмом «ідеалів», «цінностей», «способу життя» — це родовий гріх Росії. Через цей гріх страждає й вона, і її сусіди. Але така підміна чужа для українського народу. Всі мандрівники, що відвідували Україну за часів козаччини, відзначають: українці намагаються жити згідно з Євангелієм, а росіяни живуть згідно з обрядовір’ям. Адже життя за Євангелієм — це життя вільної людини. А життя за «православним ідеалом» — це рабство формалізму, обряду, звичаю, життя без свободи з колективним конформізмом, тоталітаризмом і повною втратою змісту при відстоюванні форми. Уже в цьому пункті видно страшну для Московського Патріархату правду: Україна — це інша православна культура, інша православна цивілізація. І основні характеристики української християнської культури прямо протилежні до відповідних характеристик руської «православної» культури. Ця правда усвідомлена вченими ще в середині ХІХ століття. І незважаючи на всі старання підім’яти українську православну культуру під свої російські стандарти, РПЦ не вдалося це зробити за сотні років прямого панування. Чому ж керівництво МП думає, що сьогодні можна переформатувати український культурний код? Незрозуміло. Ймовірно, вони розраховують тільки на злам, на знищення, на своє вічне «зруйнуємо, а потім ми наш, ми новий мир збудуємо»…

Друга риса «Руського світу» — це панування російської мови як мови міжнаціонального спілкування. Дивно чути такі твердження. В Україні мовою міжнаціонального спілкування є українська. Прагнете міжнаціонального спілкування в Україні — спілкуйтеся українською. Це питання навіть не ідеологічне. Це питання технічне. Своя країна, своя мова міжнаціонального спілкування, мова титульної нації. Росіян в Україні — 8% населення, згідно з переписом 2001 року. Чому їхня мова повинна раптом бути тут мовою міжнаціонального спілкування? Тільки тому, що так хоче Патріарх? Патріархові треба було навпаки подумати про необхідність звертатися до своєї пастви українською в ході візитів в Україну. А то під час наступного приїзду на його богослужіння прийдуть тільки члени Союзу православних братств, члени «Єдиної Батьківщини» і Наталя Вітренко. Іван Павло II зміг звертатися українською, а Патріарх чомусь такий-от руський. Де ж проголошувана повага до української та «інших мов «Руського світу»»? Риторичні реверанси на користь української мови не можуть приховати суті: повної неповаги до України, до того факту, що мовою міжнаціонального спілкування в Україні є українська.

Третя риса «Руського світу» — особливі традиції російської державності та громадського життя. Спічрайтер Патріарха Чаплін уточнює: «Для Росії типовою є сильно персоніфікована центральна влада, без неї в Росії нічого не робиться». Для України характерною є демократія. І всі спроби її обмежити закінчувалися її поверненням. З часів козаччини демократія — природний спосіб державного життя для України. Так само Україні чужі й російські традиції громадянського життя. Общинність і колективізм — у Росії, індивідуалізм і солідарність — в Україні. Схильність до тоталітаризму — в Росії. Схильність до боротьби за свої права — в Україні. Нетерпимість до Іншого, визнання його тільки в разі максимального пристосування до російських вимог — у Росії. Толерантність — в Україні.

Таким чином, вчення про «Руський світ», проголошене 2009 року, було вченням про цивілізацію, основні риси якої відрізняються від характеристик української реальності й української культури. За допомогою цивілізаційної утопії, що спотворює і християнство, й православ’я, українців намагалися перетворити у громадян «Руського світу». Додатковими принадами слугували риторичні прикраси про «русскость як руськість», про Київ як колиску, про необхідність боятися Інших, від яких єдиний порятунок — будувати свій світик, руський. Те, що в Україні Інші — це, насамперед, росіяни, — про це Патріарха не поінформували. Про те, що ідентичність формується на основі відмінностей від НАЙБЛИЖЧИХ сусідів і родинних народів, Патріарх, очевидно, не знає, хоча це написано в будь-якій книзі про проблему ідентичності.

Змінені обставини й промова про «Руський світ-2010»

За минулий рік багато чого змінилося. Усе більшої політичної ваги набирає Дмитро Медведєв. Його помірний лібералізм уже не можна ігнорувати. Тому промова про «Руський світ» майже повністю присвячена риторичній еквілібристиці, приємній для вух ліберальних імперіалістів.

По-перше, на думку Патріарха, РПЦ не винна в поширенні консерватизму. «Руський світ» виник історично й був таким, яким був. Однак Патріарх вважає за можливе його ліберальне переоформлення. І для «Руського світу» вже не треба загалом державності або інтеграції, як у ЄС, — нехай буде інше об’єднання. У якому зберігається суверенітет кожної держави цілком. Але відразу Патріарх нагадує всім про святий обов’язок жертвувати, про те, що Божий задум про «Руський світ» припускає навіть тісніше єднання, ніж у ЄС. Усі ці братні взаємини, суспільства вищого типу зійшли зі сторінок радянських підручників про соціалістичний лад у СРСР. Тоді суверенітет кожної республіки теж нібито зберігався. А от взаємини були братніми. І це тільки недобрі націоналісти писали всілякі книги «Інтернаціоналізм або русифікація?». А так був просто рай на землі. Риторичний рай. Уся ця риторика має сприйматись як ліберальне переформатування ідеї «Руського світу» Дмитром Медведєвим. Ну що ж, подивимося.

По-друге, «Руський світ» не загрожує міжрелігійному мирові. Тому що все позитивне вбирає в себе. Так і за радянського ладу казали.

По-третє, «Руському світові» природно властива російська мова, особливі традиції освіти й виховання. Так що жодної пропаганди, лише благі наміри.

Розкланявшись перед ідолом поміркованого лібералізму, Патріарх також спробував відійти від теми вічної дружби трьох народів. Адже між Росією й Білоруссю йде справжня інформаційна війна. Російський великий капітал чомусь не діє за рецептами Патріарха. Ніякої самопожертви, ніякої солідарності. Гроші, приватизація підприємств — от що потрібно від Білорусі. І коли ця держава намагається захищати свої законні права, вона виявляється ворогом номер один. Уся вікова дружба перестає бути мотивом для дій і вчинків. Хіба Патріарх не читав Маркса: «Немає такого злочину, на який не піде капіталіст, у разі, якщо це обіцяє великий прибуток». І от «Руський світ» зраджений, розтоптаний. Гроші тепер і негайно. Підприємства нам і на наших умовах. Уся ця дружба стала нагадувати прадавню українську притчу про росіян у гостях: «Ваше — це наше, а не наше — не ваше».

Проте Білорусь відпала, тому Патріарх багато розмірковує про єдність України та Росії. Україна, за думкою Патріарха, рухається в правильному напрямку. І вже прадавній Київ мав імперіалістичну ідеологію сильної централізованої держави, що поєднує багато народів. І тому коли в цю ідеологію вірить Москва, то вона просто залишається вірною традиції. А от Україна щось загралася зі своєю ідентичністю на підставі козаччини, зі своєю увагою до боротьби за українську незалежність у ХХ столітті. Патріарх радить: на все заплющити очі, дивитися на Київ часів домонгольского навали й бачити те, що я скажу — столицю «Руського світу»!

Оскільки Янукович прагне бути Президентом України, а не її частини й не малоросійським губернатором, пасажі про українську участь у «Руському світі» довелося робити м’якшими, ніж торік. Але по суті Патріарх заперечує право України на світоглядний вибір. Україна має, на думку Патріарха, обов’язки, вона повинна виконувати «вічний задум» про себе — як він розуміється Патріархом. Установки про Україну супроводжуються риторичними пишнотами про не меншу роль Києва у майбутньому «Руському світі», ніж Москви, про те, що тільки в «Руському світі» Україна збережеться, а в Європі зникне, про те, що «сильна Русь» — це універсальний ідеал для всіх, якому Київ повинен послужити.

Чомусь Патріарх і його оточення, Путін і Медведєв, свято перконані, що чим більше натиснеш на Януковича, тим більше отримаєш. При цьому нібито треба використовувати приємні риторичні пасажі про те, що стаючи частиною Росії, Україна тільки міцнішає. І що православний Президент Янукович тільки й мріє почути про святий обов’язок України разом із Росією будувати «Руський світ», «жертвуючи» і «слухаючись», «страждаючи» і «маючи великі людські втрати».

Зазначимо, що Патріарх ще не встиг поставити за приклад стосунки України та Росії, як у Росії відкрили інформаційний фронт проти Януковича. У шоу «Велика різниця» йому пригадали все те, що й Лукашенку. Що він не визнав Осетії й Абхазії, що він обраний на російські гроші, а такий невдячний, що його людські якості нікуди не годяться, й тільки тому йому потрібна диктаторська влада. Загалом, у своїй промові на П’ятій асамблеї «Руського світу» (2011) Патріарх Кирило швидше за все буде говорити про позитивний досвід побудови «Руського світу» Росією разом із Абхазією й Осетією. З Білоруссю й Україною, здається, труднощі не припиняться, а будуть тільки наростати. Тому що російським капіталістам — державним і навколодержавним — усе мало й мало. Скільки їм не здавай.

Інший бік медалі: РПЦ тріщить по швах і відступити від консерватизму неможливо

Крім того, що Патріарх свято вірить в ідеали «консервативної революції згори», в ідеології консерватизму він шукає порятунок від розвалу РПЦ. Церква переживає перші серйозні поштовхи, і стає усе більш явною загроза повномасштабного «землетрусу».

Спершу про віру Патріарха в ідеали консерватизму. Давно минули ті часи, коли Кирило (Гундяєв) мав ліберальний світогляд. Це було до 2000 року. Давно минули часи, коли він намагався сполучити ліберальний та консервативний світогляди. Це було 2000 року, коли вийшли «Основи соціальної концепції РПЦ». Патріарх сьогодні — консерватор і тільки консерватор. Його світогляд досить вдало відображають документи РПЦ про права людини, економічну політику на території колишнього СРСР, промови про «Руський світ». Патріарх відмовився від установок соціальної доктрини 2000 року й створює нове, суто консервативне соціальне й політичне вчення. Фактично Патріарх розбудовує власний варіант політичного православ’я, добре знайомий в Україні завдяки славній Одесі, пані Вітренко. Ясно, що до Євангелія й учення Отців, ця ідеологія вже не має ніякого відношення. Імперіалістичні вчення дореволюційної Росії, пом’якшувані слов’янофільськими народницькими утопіями, — ось джерело натхнення для Патріарха.

Але рішучий консерватизм Патріарха в політичному й соціальному вченні не означає такого ж консерватизму власне в рамках православ’я. Патріарх вважає, що православ’я повинно вийти зі столітнього стану заціпеніння й млявих конфліктів. Два Патріархи — Московський і Константинопольський — повинні разом правити усім православним світом. І цей православний світ повинен стати рідною домівкою для всіх консервативних католиків і протестантів, які не визнають сьогоднішнього розгулу пристрастей у Західному світі, що виправдовуються свободою.

Отже, Патріарх прагне до гегемонії в православному світі, але його позиції вільні від православного консерватизму. Хоча іноді в його політиці бувають зриви, і тоді на переговорах Константинопольський Патріархат чує все, що насправді Москва думає і про його примат, і про Папу Римського. І все це чується як голос найдикішого консерватизму.

Отже, Патріарх радше консерватор. Він — не Петро Перший для РПЦ. Він — її Іван Грозний. Ніякої модернізації, а тільки консервативна революція.

Але що посилено оновлюється — так це методи проповіді й методи церковної політики. А в православ’ї завжди є люди, які прагнуть повного консерватизму. Щоб не тільки по суті все залишалося традиційним, а й за формою. Оновлення форми, навіть при посиленні консерватизму за змістом, дратує таких людей. Ультраконсерватори схильні знаходити лібералізм і обновленство в справах і словах Патріарха, навіть коли їх там і близько немає. Вимоги до Патріарха особисто покаятися в екуменізмі доповнюють вічне гасло про необхідність виходу зі Всесвітньої Ради Церков. Щоб утримати Церкву від «правого розколу», Патріарх намагається говорити не менш консервативні речі, ніж очільники ультраконсерваторів. Але це не може бути консерватизм церковний — отут Патріархові потрібна свобода маневру, в тому числі й участь у ВСЦР, і потепління взаємин з іншими православними Церквами, і конструктивна співпраця з католиками. Залишається єдиний спосіб бути своїм для ультраконсерваторів — проповідувати відродження імперії. Доводити ефективність проповіді старих ідеалів новою мовою. Показувати успіхи цієї консервативної за суттю й сучасної за методами політики.

Здається, Патріарх пройшов пункт, у якому було зроблено вибір. І як тепер уже протягом усього свого правління він буде стикатися з тим, що його консерватизм зв’язав йому руки, не дає змоги знайти шлях до зміни всього християнського світу — про що він мріяв від початку.

Крім усіх неприємних наслідків, неоімперіалістичне вчення про «Руський світ» зупинило УАПЦ за півкроку до УПЦ МП. Призвело до кризи ідентичності в УПЦ МП. Зміцнило позиції УПЦ КП. І тепер сподіватися на масові переходи — це тішити себе порожніми ілюзіями. Як українські православні можуть себе бачити в «Руському світі»? У канонічній Церкві ще можна було знайти для себе місце. Але відтоді, як міф про канонічну Церкву замінений на міф про «Руський світ», бочка з порохом під назвою українське православ’я вже нічим не захищена від вибуху. Але зате поруч із цією бочкою не бавляться сірниками. Використовують оновлену зброю консерватора — запальничку.

Ну що ж, у разі вибуху вже буде не так важливо, що було його причиною — відкритий імперіалізм 2009 року чи пом’якшений консерватизм 2010-го.

Нещодавно у творах одного російського фахівця з етики я знайшов підтвердження старої гіпотези про особливість мислення російських людей. Виявляється, звичайна людина здатна подивитися на себе збоку, подумати про те, як її слова й справи сприймаються іншими людьми. Менталітет російського народу влаштований так, що він не ставить себе на місце іншого. Не дивиться на свої вчинки й слова з позиції іншого. Йому здається, що інший думає про нього те саме, що він думає про себе. Росіяни просто не розуміють, як їхнє слово відгукнеться. Вони думають, що реакції в усіх на їхні слова й справи буде саме такими, як їхня власна.

Можливо, колись вони виявлять, що інші — це справді інші. Не «інші-росіяни-майже-такі-ж-як-ми», а дійсно інші. Тоді росіяни подумають про право цих інших залишатися саме іншими. Усі спроби перетворити всіх на «інших росіян» можуть завершитися згідно з приказкою «Не рий яму іншому!». Все-таки правило «Свято шануй права інших, якщо прагнеш, щоб поважали твої права» — це просто формалізація заповіді «Возлюби ближнього твого, як самого себе» і основного веління совісті — «Не роби іншому того, чого не хочеш собі!».

А інакше можна почути про себе справедливий суд Божий: «Відійди від Мене!»

Теги: