Слишком пристальное внимание к сосуду, из которого пьешь,

всегда есть снижение внимания к тому, что пьешь. 

Ф. Искандер

Дискусії про сутність плагіату нині набувають особливої актуальності. У статті на міждисциплінарних засадах здійснюється компаративний аналіз юридичної (формальної) та філософської (змістової) трактовок плагіату в культурі. Відповідно до поліконцептуальності сучасної культурологічної науки автор даної розвідки, який у свій час мав досвід інтегративного дослідження феномену плагіату сумісно з представниками правознаства в галузі цивільного права, показує відносність тлумачення критеріїв плагіату у різних культурних традиціях та на цій підставі обгрунтовує необхідність звернення при здійсненні експертизи із захисту авторських прав до співмежних галузей знань з метою запобігання формалізму в інтерпретації інтелектуальної «крадіжки».


Розвиток культурно-історичного процесу показує, що проблема плагіату як результату порушення права інтелектуальної власності особливо болісно переживається лише на сучасному етапі розвитку культури. В статично-нормативних, колективістських, канонічних суспільствах, де індивідуалізація соціально значущої особистості творця не була визначним чинником соціального прогресу, знеособлене запозичення аж до буквального механічного повторення освячувалося традицією як вияв поваги до авторитету (згадаймо ретроспективні пріоритети конфуціанства, середньовічні анонімні компендіуми).

Обумовлена медіа-бумом інформатизація сприяє поступовій децентралізації праці, суб’єктом якої стає не колектив (трудова спільнота), а кожна конкретна людина (індивід), яка живе і реалізує себе через спілкування з іншими людьми у певному просторі культурних смислів. Відповідно зростає роль культури у суспільстві ХХІ ст., яке окремі дослідники (В.С.Біблер) ідентифікують як “соціум культури”1. Прогресуючі процеси “культурологізації” поставили у центр постсучасної картини світу всебічно розвинену особистість, автора й творця, інтелектуального працівника, який потребує посиленої юридичної охорони своїх авторських прав в умовах “інформаційного вибуху”.

З іншого боку, епоха постмодерну через категорію інтертексту / інтертекстуальності непомірно розширила поняття запозичення як цитації і, відповідно, деконструювала негативну вартість плагіату (бартівська «смерть автора»). Термін «інтертекстуальність» належить Ю. Крістєвій, яка розробила свою концепцію на підставі аналізу поглядів М.М. Бахтіна та, частково, Ф. де Соссюра. У неї знаходимо одне з перших визначень інтертекстуальності як цитації: «… будь-який текст – це мозаїка цитації, будь-який текст є поглинання і трансформація іншого тексту»2. Феномен інтертекстуальності, традиційно інтерпретований у межах постструктуралізму як сукупність усіх притаманних простору тексту інтекстів (фрагментів інших текстів) та підтекстів (імпліцитних смислових блоків, семантичних маргіналій та недомовленостей), – апріорно сприймався у некласичній гуманітарній думці як концепт смерті Автора (М. Фуко, Р. Барт, Ю. Крістєва, Ж. Дерріда, Ю.М. Лотман), фігура якого розчиняється у плюральній семіосфері інтертекстуального дискурсу як фігури Іншого. У Р. Барта, зокрема, читаємо: «Кожний текст є інтертекстом, інші тексти присутні в ньому на різних рівнях в більш-менш пізнаваних формах: тексти попередньої культури й тексти культури навколо них. Кожний текст – це нова тканина, зіткана зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціологічних ідіом тощо – всі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту і навкруги нього існує мова. Як доконечна передумова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів, вона спільна царина анонімних формул, походження яких можне рідко виявити, несвідомих, або автономних цитацій, що даються без лапок»3 (пор. у Анни Ахматової: «Не повторяй – душа твоя богата – // того, что было сказано когда-то,. // Но, может быть, поэзия сама – // Одна великолепная цитата»)4.

Інтертекст як первинна основа функціонування тексту може розглядатися у таких аспектах: безпосереднє запозичення, пряме цитування, використання у тексті висловлювань інших авторів (з посиланням на першоджерело – «цитата» або без нього – «плагіат»); запозичення образів, символів, мотивів, сюжетів (особливо у мистецтві), натяк на образно-асоціативний лад іншого твору; запозичення ідеї, світоспоглядання, способу мислення; опосередковані впливи і/або мимовільна чи свідома включеність тексту до світоглядного контексту певної традиції. Якщо перший різновид інтертекстуальності є найпростішим, буквальним, і його найлегше відслідкувати, то виявити третій буває дуже складно.

За таких умов особливо важливо не піддатися спокуси абсолютизувати інтертекст. Зведення феномену інтертекстуальності до джерельної бази (першого різновиду) звужує кількість інтертекстів до числа відверто еклектичних творів, рефератів, контекстів, плагіату або творів із цитатами. Водночас широке тлумачення інтертекстуальності перетворює в інтертекст будь-який, навіть найоригінальніший авторський твір.

На грунті проблеми прямого чи опосередкованого запозичення висловів точиться давня дискусія про зміст і межі поняття «плагіат»: чи вважати ним лише прямі перенесення фрагментів одного тексту в інший без посилання на джерело, чи зараховувати до плагіату також й інтексти більш складного, опосередкованого типу (наприклад, анонімний переказ чужої думки «своїми словами»), що розширює межі плагіату і одночасно девальвує його зміст (якщо плагіатом є все, то останнього не існує). З іншого боку, зважаючи на те, що вислів-цитацію в креативному просторц ризомного інтертексту не можна дослівно та механічно повторити, звернення до пріоритетів інтертекстуальності, відповідно до якої кожен текст втрачає свою автохтонність, навпаки, значно звужує межі плагіату, виключаючи з нього прямі цитації, оскільки навіть ті самі вислови в новому смисловому контексті набувають нового звучання.

Звідси випливає висновок про релятивність критеріїв оцінки плагіату в культурі взагалі і в постмодерній культурі зокрема і про доцільність розгляду даного феномену у міждисциплінарному дискурсі. Особливо актуальним комплексний аналіз плагіату постає на початку ХХІ століття, коли кібер-реальність через поняття симулякру (копій без оригіналу із здатністю до автономного буття як саморозмноження) доводить онтологічну силу цитації до абсолюту. Інтегративні тенденції розвитку сучасної гуманістики пропонують об‘ємні голографічні моделі розгляду явища у різних дискурсах, що спричиняє необхідність тлумачення плагіату як результату порушення авторських прав не тільки з точки зору правознавства, але із точки зору філософії культури.

Питання про незаконне присвоєння результатів чужої творчості (плагіат – від лат. “plagium” – крадіжка) в контексті загальної проблематики права інтелектуальної власності розглядали такі відомі правознавці, як В.М. Гордон, В.О.Дозорцев, О.М. Мельник, О.Д. Святоцький, О.П. Сергєєв, О.О. Підопригора, О.А. Підопригора, Р.Б. Шишка та інші, але тільки деякі з них (О.А. Підопригора, Р.Б. Шишка), як вважають сучасні фахівці з інтелектуальної власності, здійснили спробу вийти з вузько спеціалізованого на междисциплінарний рівень5.

Відповідно до викладеного вище метою даної статті є дослідження плагіату крізь призму рефлексії про нього двох принципово відмінних наукових парадигм: юридичної, соціальної, що спирається на ідеали позитивізму й природничих наук, та філософсько-культурологічної, гуманітарної, зорієнтованої на некласичні принципи плюральності й релятивності. При цьому автор роботи утримується від будь-яких спроб центрації, абсолютизації якогось одного дискурсу як “зразку для наслідування”: він тільки прагне “показати у дії” постмодерний принцип поліконцептуальності – можливість різних точок зору на предмет, кожна з яких має право на існування6.

Загальновідомо, що розвиток людської культури являє собою результат діалектичної єдності внутрішнього і зовнішнього, оригінального і запозиченого, розмежування яких можливе лише на умоглядному рівні. Чужорідні впливи не тільки не послаблюють, але й зміцнюють самобутнє, авторське начало культурної діяльності, часто виступаючи єдиним засобом виразу останнього. Виходячи із зазначених методологічних передумов постсучасна – постбахтинівська, постлотманівська та постбартівська – гуманітаристика розглядає будь-яке явище культури як текст – полісемантичний знаковий комплекс, що виступає формою самовираження автора через творче засвоєння досягнень попередників.

Поняття тексту фіксує “багатоголосну” природу культури і дозволяє позитивно розглядати окремі випадки запозичень як вияв діалогічної взаємодії духовних явищ. Плюральність значень тексту (ризомність) передбачає органічно притаманну будь-якому текстові наявність у його складі елементів чужих текстів: запозичених і творчо переосмислених думок, ідей, інтуїцій, уявлень, образів, висловів, композиційних прийомів тощо. Зовнішні впливи у тексті отримали в сучасній культурологічній науці назву “інтекст”, або, за Ю.М.Лотманом, “текст у тексті”: “Типичным случаем вторжения чужого текста является “текст в тексте”: обломок текста, вырванный из своих естественных смысловых связей, механически вносится в другое смысловое пространство. Здесь он может выполнить целый ряд функций: играть роль смыслового катализатора, менять характер основного смысла, остаться незамеченным и т.д.”7.

Потрібно зазначити, що дане поняття є полісемантичним і плинним, що унеможливлює його класичне позитивне визначення. Ризикуючи бути звинуваченими у формалізмові, відмітимо, що найчастіше цим терміном позначаються запозичення елементів чужого змісту (за умов включення їх у новий змістовий контекст) або вираз власного змісту у чужій формі. Існують різноманітні прояви “текстів у тексті”: варто тільки назвати архітектуру Софіївського собору у Києві, створеного за зразком однойменного константинопольського храму; двопланову композицію роману М.Булгакова “Майстер і Маргарита”; використання у художніх картинах хронікальних кадрів; французьку мову у російській дворянській культурі кінця ХVIII – початку ХIХ ст.; включення у повість “Дубровський” О.С.Пушкіним судової справи ХVІІІ ст.; східні мотиви у поезії М.С. Гумільова тощо. У широкому сенсі “текст у тексті” можна тлумачити як форму діалогу культур, що виступає природним способом буття будь-якого культурного феномену.

Як бачимо, з точки зору культурології дані запозичення не є негативним явищем: “присвоєнням”, “наслідуванням”, “відтворенням старого” і т.п. Навпаки, закони діалектики підказують нам, що відбувається оригінальна творча переробка чужих надбань відповідно до “трансплантаційних” механізмів діалогу культур. Нагадаємо, що М.М.Бахтін, один з найбільш видатних світових теоретиків проблем тексту й діалогу, у свій час стверджував про те, що вислів “можна процитувати”, але не “повторити”: “Возможно абсолютное тождество двух и более предложений ... но как высказывание (или часть высказывания) ни одно предложение, даже однословное, никогда не может повторяться: это всегда новое высказывание (хотя бы цитата)”8.

Як “перетинається” щойно розглянута нами конструкція з категорією юридичного плагіату? Щоб відповісти на дане запитання, наведемо визначення плагіату в сучасній українській юриспруденції. Відповідно до Закону України “Про авторське право та суміжні права” (далі Закон) плагіатом вважається оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору. При цьому оприлюдненням (розкриттям публіці) твору є здійснена за згодою автора чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав дія, що вперше робить твір доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо9.

Враховуючи викладене вище, категорія “плагіат” з юридичної точки зору характеризується такою ознакою як запозичення автором нового художнього твору елементів форми інших, раніше створених результатів творчої праці. Таким чином, авторське право охороняє саме форму вираження твору, а не його зміст. Законодавчо це підтверджується правовою нормою ч. 3 ст. 8 Закону України “Про авторське право та суміжні права”: “...правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі”10.

У зв’язку з тим, що авторське право охороняє форму твору, для встановлення випадків порушення авторських прав шляхом запозичення (плагіату) вирішальне значення мають буквальні співпадання, для встановлення яких складаються спеціальні таблиці (наприклад, текст на 10-й сторінці в одному творі відповідає тексту на 25-й сторінці в іншому творі і т. д.) або проводиться відповідна експертиза. Наявність буквальних запозичень визнається плагіатом і позбавляє твір авторсько-правової охорони. Якщо ж запозичення з іншого твору носять не буквальний характер, а є результатом творчої переробки художніх образів або мови твору – з точки зору авторського права виникає новий об’єкт його правової охорони.

З вищезазначеного випливає очевидна неспівмірність філософсько-культурологічного і юридичного розуміння новизни творчості й, відповідно, розуміння плагіату. Культурологія і взагалі гуманітарна наука дотримується широкого тлумачення новизни, до складу якого входить не лише “чиста” оригінальність, але й будь-які запозичення творчого характеру, тобто “тексти в текстах”. При цьому наголос робиться не на зовнішніх (формальних), а на внутрішніх (змістових) ознаках самобутності. Це дозволяє, з одного боку, не вважати наслідуванням запозичення чужих форм при наповненні їх авторським змістом, а з іншого – ставити під сумнів практику “навішування нових ярликів” на старі й давно відомі ідеї, переказ чужих текстів «своїми словами» (варто прочитати кожен четвертий автореферат кандидатської дисертації, «безпечний» з точки зору словесних співпадінь, але абсолютно позбавлений новизни, компілятивний).

Юриспруденція, що традиційно розвивалася у лоні раціоналістично-сциєнтистської методології, орієнтується відповідно до стандартів класики (“логоцентризму”) на вищі, структурно довершені, теоретично зрілі вияви тих чи інших культурних реалій. Звідси – вузьке тлумачення новизни як абсолютної “стерильності”, повної ізольованості від зовнішніх впливів, і водночас перенесення уваги із внутрішніх, смислових на зовнішні, чисто формальні виміри самобутності. Це призводить до розцінювання “тексту у тексті” як плагіату на підставі збігу форми.

Звичайно, що правознавчий підхід має свої переваги й недоліки, так само, як і культурологічний. До позитивних рис юридичного бачення належить у першу чергу чіткість критеріїв, яка запобігає численним конфліктам, неминучим для філософської еклектики думок. Водночас при необережному ставленні зазначена чіткість легко може переростати у вузьку однобічність, формалізм й стандартизацію. А це вже недолік, і недолік суттєвий, якщо подібна “ясність” завершується трагедією войовничого дилетантизму. Справді, хто тепер наважиться звинувачувати З.Фрейда у плагіаті стосовно Фр.Ніцше (поняття “інстинкт влади”) або, скажімо, Е.Фромма у викраденні у М.Цвєтаєвої афоризму “Мати чи бути”, або М.М.Бахтіна за незаконне захоплення вислову “розуміння тексту” у В.Дільтея? Науковий і моральний авторитет цих геніїв людської думки є очевидним. Між іншим, живи вони сьогодні, вони неминуче б стали “плагіатчиками” (!). Як це не абсурдно, але з юридичної точки зору абсолютно справедливо. І навпаки: поп-співак «Женя Осін» пише начебто «новий» текст композиції «Плачет девушка в автомате» (змінено кілька слів та їх порядок), безсоромно калькованої з оригіналу вірша Андрія Вознесенського «Перший льод» («Мерзнет девочка в автомате»).

У результаті ми повинні або розширити розуміння творчості до всього виробленого в контексті інтертексту, звузивши поняття плагіату до відвертих збігів, або звузити уявлення про творчу новизну , включивши до плагіату не лише прямі, але й опосредковані інтексти. Чи суцільна співтворчість, чи суцільна вторинність? Автор помер, хай живе Читач? Читач помер, хай живе Автор?

Отже, назріває необхідність творчого переосмислення юридичного наповнення категорії “плагіат” відповідно до досягнень сучасного гуманітарного знання. Сутність цієї процедури – у перенесенні уваги з формальних ознак оригінальності на змістові. Це дозволить виключити із сфери об’єктів плагіату явища, які ми ризиковано назвали “тексти у текстах”, і включити до неї випадки безсоромного переказу чужих думок “своїми словами” (що, на жаль, не є рідкістю у сучасних наукових і художніх творах). У цьому немає нічого принизливого для правознавства, навпаки, подібні перетворення відповідають нагальній потребі постмодерної науки у міжпредметних зв’язках, у діалозі й співробітництві, до яких гуманітаристика за своєю природою готова. Детальна розробка даних перетворень, яка потребує залучення до юридичної сфери великої кількості професіоналів гуманітарного знання, – справа майбутнього й перспективний, на нашу думку, напрям міждисциплінарних досліджень, контури яких намічаються вже зараз.

1 Библер В.С. Культура. Диалог культур (Опыт определения) / Владимир Солмонович библер // Вопросы философии. – 1989. –№ 6. – С. 31 – 42.

2 Kristeva J. La revolution du langage poetique / J. Kristeva. – Paris: Seuil, 1974. – Р. 85.

3 Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика / Ролан Барт; [сост., общ. ред., вступ. ст. и пер с франц. Г. К. Косикова]. – М. : Прогресс, 1989. – C. 127.

4 Ахматова А.А. Избранное / Анна Ахматова. – Смоленск: Русич, 1999. – С. 552.

5 Більченко Є., Чурпіта Г. Плагіат в контексті міждисциплінарного підходу: діалог юридичної та культурологічної парадигм / Євгенія Більченко, Ганна Чурпіта // Інтелектуальна власність. – 2005. – № 4. – С. 28-31.

6

 Полемічний характер цієї статті - не стільки “пропозиції”, скільки “спроби” – продиктований сучасними суспільними та особистісними суперечностями, іноді болісними, що супроводжують будь-які намагання компромісного узгодження протилежних світоглядних традицій.

7 Лотман Ю.М. Культура и взрыв / Юрий Михайлович Лотман. – М.: Гнозис; Издательская группа “Прогресс”, 1992. – С. 110.

8 Бахтин М.М. Литературно-критические статьи / Михаил Михайлович Бахтин. – М.: Художественная литература, 1986. – С. 478-479.

9 Про авторське право та суміжні права: Закон України від 23 грудня 1993 р. в редакції Закону від 11 липня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 43. – Ст. 214.

10 Там само. – Ст. 8.

Теги: