Автор, протоієрей Української Православної Церкви, ділиться міркуваннями як відповідь на злободенну статтю Юрія Чорноморця «Чи можна побудувати державу «закону» та «моральних засад» лише зусиллями громадянського суспільства?» Це враження і думки священнослужителя щодо того, як вірянам усих ранґів (і клірикам, і «народу») відповідати живою, творчою ініціятивою на животворчу дію Св. Духа в Церкві.

Життя і рух в Церкві: минуле, сучасне, майбутнє. Міркування про Православ’я в Україні

І. Чим живе Церква?


Від чого залежить, щоб потік церковного життя був жвавими і повноводним? Що робить його яскравим і багатим? Такі питання стають нагальними, якщо в церковному житті починає домінувати формальність, стандартність, одноманітність.

Наповненість і багатство життя – це плід свободи і творчих зусиль. Якщо вірянин бачить, що свою небайдужість і любов до Церкви він може реалізувати через творчі зусилля, у нього з’являється енергія і натхнення. Якщо підтримка дає видимі результати – це наповнює душу втіхою і почуттям – ти потрібен; ти мала, але необхідна частина церковного тіла.

Але як зробити, щоб християнин відчув свою потрібність, знайшов своє місце в Церкві? Чи всі по вірі православні згодні з тим, що церковне життя, сповідання віри – це всього-на-всього терпляче стояння на богослужіннях?

Про цю проблему знають сільські батюшки. Якщо будується або ремонтується храм, чоловіки-селяни з охотою відгукуються на прохання допомогти. Бо чоловік відчуває, що він потрібний тоді, коли треба проявити чоловічі якості. Я й досі користуюсь гарним требним хрестом, який для мене років п'ятнадцять тому зробив один чоловік, основним заняттям якого була випивка. Але на службі таких людей в храмі не побачиш.

Але в житті Церкви є і такі періоди, коли маса людей з різних верств відчувають себе потрібними, і життя та існування Церкви залежить від них. В такі часи значна частина церковного народу (а якщо все населення релігійне, як це було в минулі віки – то й усього народу) відчуває свою відповідальність і активно – часто форми цієї активности не дуже толерантні – чинить усе потрібне, щоб відстояти Церкву.

І коли ми задивимось у власну історію, ми побачимо, що найжвавіше життя в нашій Церкві було тоді, коли Церква, з одного боку, була достатньо незалежною від влади, а, з іншого боку, проходила через випробовування. Актуальність цих випробовувань для значної частини суспільства стимулювало церковну спільноту до руху.

Тому найактивніше, найцікавіше життя в Православній церкві в Україні – це сімнадцяте сторіччя (точніше з кінця 16 по початок 18 ст.), двадцяті роки 20 ст. і … останні двадцять років.

Винесемо за дужки змагання за відстоювання ідентичности (17 ст. – боротьба як доказ – істина в Римі чи в Царгороді; автокефалія чи МП – на початку та в кінці двадцятого ст.) і уважно проаналізуємо: які якості різних церковних верств, характер стосунків між ними сприяв такій різнобічній активності? Чи схожа чимось ситуація в Церкві в останні 20 років з ситуацією трьохсотлітньої давности? В чому слід брати приклад у наших предків?

2. Досвід фактично незалежної української Церкви.


В сімнадцятому – початку вісімнадцятого століття ми бачимо таку диспозицію різних верств суспільства, що брали участь в церковному житті.

Активні верстви – архієреї, олігархи (тоді вони прозивалися маґнатами), чернецтво (серед нього виділялися освічені «книжники» - люди, що мали майстерність всівати в суспільний простір нові креативні ідеї), духовні освітні заклади (найперше КМА), шляхта, широке поспільство (участь якого переважно проявлялася в діяльності братств), військо (козацтво).

Що рухало представниками кожної верстви і пробуджувало їхню активність в Церкві?

Архієреї, як і в усі часи, могли впливати найбільше на справи в Церкві не тільки завдяки адміністративній владі, але і авторитету священного сану. Крім того, архієреям доводилося бути публічними особами, вступати в конкуренцію ідей та вчинків з ієрархами інших конфесій (греко-католиками та дуже освіченими римо-католиками), уміти підтримувати баланс у стосунках і зі владою, і з анархічним козацтвом.

Якщо порівняти місце архієреїв у Церкві на той час і на сьогодні, то воно, здавалося б, багато в чому подібне. Звісно, в ті часи у архієрея було менше можливостей літати по парафіях «аки пчела» і збирати нектар ;). Але була ще одна суттєва особливість: майбутній архієрей рекомендувався на звільнену катедру єпархіяльними зборами, в яких брали участь як клірики, так і миряни (звичайно, заможні та шановані) і мав моральне зобов’язання перед тими, хто його рекомендував на катедру. Зараз така участь церковного народу у виборі свого архіпастиря непередбачена.

Додамо, що промислом Божим в Україні у 17 ст. (зокрема у його першій половині) київськими митрополитами ставали дивовижно харизматичні люди: Йов Борецький, Ісая Копинський, святитель Петро Могила, Сильвестр Косів. Вони задавали високу планку особистих моральних якостей для своїх сучасників та наступників на єпископських катедрах України.

Не можна не помітити ролі маґнатів в українському Православ’ї сімнадцятого сторіччя. Відзначимо, що вони дуже багато зробили для будівництва храмів, розгортання діяльности монастирів та навчальних закладів (справедливо зазначити, що до середини 17 ст. лише одиниці з них, як Адам Кисіль, залишалися православними, але навіть покатоличений Ярема Вишневецький до 1648 р. щедро підтримував православні храми і монастирі). І в ті часи, як і сьогодні, олігархи мали тісний зв'язок з церковним керівництвом. Як і в наш час, церковна економіка та добробут єпископського двору залежав від щедрости багатих жертводавців. Але, відзначимо, що, на наш погляд, уклад церковного життя 17 ст. більше, ніж сучасний сприяв переконанню багатих людей, що в Церкві присутня святість, що в ній присутня благодать, яку не можна купити ні за які гроші (як і купити благовоління Боже). Бо в тій Церкві реально перебували люди (не одиниці, а, принаймні, сотні, якщо не тисячі), які багаторазово засвідчили, що готові віддати себе до останку за Церкву, за віру, за святині. І присутність таких людей стримувала маґнатів від переконання, що можна купити собі вплив або керування Церквою.

Найбільшу пошану за самовідданість та аскетичне життя викликало, звичайно, чернецтво. Як і в наш час, чернецтво відзначалося радикальними ідеалами та непримиренністю до релігійних супротивників, чим воно часто привабливе для людей, схильних до рішучих дій (як у собі самому, так і назовні). Але, на відміну від сьогодення, коли чернецтво часто відгороджене від звичайних людей (за винятком богослужіння, як часто ми бачимо нині, і фізичний контакт, і спілкування насельників та прочан відсутнє; звичайно, є і окремі винятки), в ті часи спілкування ченців та мирян було набагато тіснішим. Ось пояснення.

Чернецтво було значно поширенішим, ніж зараз. В іночестві та в монастирському середовищі перебувала значна частина суспільства – багато з тих, хто через матеріяльні нестатки чи з інших причин не міг завести родину, а через брак фізичних або душевних якостей не міг піти в козацтво.

Чернецтво того часу зберігало неперервну традицію, нове покоління переймало звичаї та цінності від попереднього (на відміну від сучасної ситуації, коли за 20 років кількість монастирів різко зросла і новим насельникам немає у кого переймати досвід). Входження в уклад чернечого життя відбувалося поступово – шлях від послушника до ченця тривав 7 років. Завдяки всим цим якостям чернецтво багато значило в Церкві та в суспільстві. Крім того, воно було достатньо незалежним – посада ігумена була виборною, архієрей прямо на монастир не впливав.

Заможні люди шукали благословення у авторитетних ігуменів, оскільки щиро вірили у благодатний вплив їхніх молитов, а невибагливість і не сріблолюбство багатьох ченців, часто колишніх запорізьких вояків свідчила сама за себе.

Відзначимо, що, як правило, ігумени провідних монастирів були людьми високоосвіченими, вільно володіли латинською та польською мовами і були «в курсі» основних трендів европейської теології та політики.

Тому роль освічених ченців, а також загалом освітніх установ – центрів підготовки освіченого духовенства, в першу чергу КМА, в епоху розвитку українського Православ’я була одним із свідчень активного церковного життя. Також про це говорить і активність друкарень. У першій половині 17 ст. в Україні діяли 25 друкарень у 17 різних місцевостях (хоча внаслідок Руїни їх кількість істотно зменшилась). Переважна більшість провідних церковних діячів була добрими письменниками, майстерність їхньої творчости ми можемо оцінити і зараз.

Не забудьмо і про роль православної шляхти (деякий аналог сучасного середнього класу). Як правило, це були дрібні і середні землевласники, часто старшинський склад Війська Запорозького. Від них значною мірою залежала життєдіяльність рядових парафій, де ключову роль грала постать титаря (ктитора), який звітував лише перед парафіянами (а не священиком чи єпископом). Нагадаємо, що і призначення священика залежало від вибору активу парафії (така практика існувала, за свідченням доброго знавця українських церковних традицій письменника Н. Лєскова, до середини 19 ст.).

Дещо скажемо про діяльність братств, при які написано дуже багато і існування яких вважається ознакою демократичних традицій в українській Церкві. Втім, справедливо зауважити, що надмірна активність та деяка анархічність братств, їхні широкі повноваження рішуче не подобалися єпископам. З іншого боку, існування певної спільноти вірян, яка, з одного боку, належить Церкві, але непідвладна єпископу, сприяла повноцінному внутрішньоцерковному рівноправному діялогу.

3. Чим досвід діяльної Церкви 17 ст. актуальний для нас?


Порівнюючи ситуацію сімнадцятого століття і сучасну, відзначимо головне: Церква сьогодні, як і в ті часи, має спромогтися бути незалежною від «світу цього», основними проявами якого виступають б’юрократична держава та «розхристане» суспільство, втягнуте у нехристиянські і неморальні суспільні відносини.

Залежність помісної церкви від держави, запобігання перед нею, тісні корупційні зв’язки владик і державних чиновників – це сумний спадок двох імперій, які ув’язнили Церкву – Петербурзької і Радянської.

Як наслідок цього трьохсотлітнього полону – і досі деяка частина церковної ієрархії не бачить життя Церкви без щільної опіки з боку сильної держави (тобто Великого Північного Сусіда) та монопольного силового керівництва Церквою, аж через використання державного поліцейського апарату (як це відбувається де-не-де в Росії, коли поліція репресує парафіян, які захищають священика, знятого з парафії без їхнього відома і жодних пояснень). Як плата за вислужування перед чиновниками, таких ієрархів часто задовольняє пресинґ державою в різних формах конкуруючих конфесій (про більш приховані форми економічного та корупційного співробітництва церковних та світських чиновників автору мало відомо).

Авторитарно-командний стиль керівництва, незвітність перед церковною спільнотою, справді, можуть бути ефективними, але лише у суспільстві невільному або частково вільному. Звісно, в посттоталітарному суспільстві є люди, які патологічно люблять імперську велич влади та насильство (згадаймо і рухи за канонізацію найбільших потвор російської історії). Але все ж командний стиль в наш час неминуче втрачає засоби ефективного впливу, і результатом союзу такої влади і церковної б’юрократвії буде «голосування ногами» парафіян (як це уже зараз відбувається в Росії). Рух в Церкві зупиняється, життя завмирає. Втім, «требоиспольнительства» (відспівування, хрестини, вінчання) буде достатньо для функціонування адміністративних центрів (єпархій)…

Але рано чи пізно приходить час зміни авторитарної влади. І тоді наступає моральна дискредитація тих, хто служіння по правді Церкві Христовій замінив на обслуговування владоможців. Так уже було в 20-х роках ХХ ст. та на початку 90-х.

Що є цьому альтернативою? Вважаємо, що можна і потрібно переймати добрий приклад сімнадцятого сторіччя.

Добре, якщо церковна активність знизу підтримується і надихається ініціятивою зверху (добрі історичні приклади привів Ю. Чорноморець) і «з середини» – коли ефективні приклади окремих церковних подвижників, парафій, монастирів тощо популяризуються завдяки сприянню церковного керівництва через конференції, семінари, церковні засоби масової інформації. В Українській Православній Церкві, слава Богу, останнім часом багато робиться для цього – добрих прикладів багато, у статті їх не перелічити.

На погляд автора, нам усім ще треба багато вчитися, в тому числі і ефективному «церковному менеджменту», щоб зібрання небайдужих людей на конференціях і семінарах з різних напрямків (педагогічних, богословських, соціяльних тощо) було більш ефективним, давало конструктивні результати і надихало людей на плідне служіння. Треба навчатися й керівництву заохочувати, підтримувати розумну ініціятиву і притримувати деструктивні дії (в яких видно людські амбіції, політиканство, сліпа віра в неоковирні міфи або стирчать вуха чиїхось спецслужб).

Дуже цікавим, як нам здається, в останні роки стало спілкування на богословські та церковно- і суспільно- значимі теми на семінарах, конференціях та інтернет-форумах (добре, що це спілкування часто різноконфесійне). І тут ми бачимо, наскільки цінною є хороша церковна освіта, як фахова традиційна (семінарія, академія), так і в інших різноманітних в сучасний вік формах. Справжня богословська освіта (формальна і не лише формальна) – це надбання Церкви.

Дуже важливо, щоб така освіта гармонійно доповнювалася молитовним монастирським досвідом Церкви, і тому монастирська традиція є актуальною, актуальним є і розуміння, що молитовність та освіченість – це речі поєднувані і навзаєм доповнювані.

Що стосується взаємодії церковної спільноти та вищого середнього класу (аналога шляхти 17 ст.), який у ці роки значною мірою сприяв відновленню храмів, то зараз важливою є реалізація прозорих соціяльних проєктів, у яких благодійники бачили б плідні результати. Така взаємодія сприяла би реальному воцерковленню людей схильних до благодійности, тому що якійсь категорії людей легше наблизитися до Церкви добрими справами, ніж просто через зовнішню обрядовість.

Важливим також було би відновлення (як це було в описані сприятливі часи) простоти і доступности спілкування церковної ієрархії (в т.ч. і благочинних) та церковного народу, щоб у такому спілкуванні був завжди прямий і зворотній зв'язок. Заходи Блаженнішого Володимира та Синоду по збільшенню кількости вікарних архієреїв та їхньої участи у житті парафій лягають у це русло.

Підводячи підсумок, висловимо таке судження: маємо досить сприятливі зовнішні обставини, і в Церкві зараз є живий благодатний потік завдяки небайдужим подвижникам з усих церковних верств, що приймають даровану Богом любов і наповнюють нею свою діяльність. Цьому потоку протистоїть сприйнята з минулих несприятливих часів інерція відчуження, байдужости, владолюбства і пихи. Перешкод багато і, здавалося б, нам, грішним, недосконалим людям їх не подолати. Але – «у людей це неможливо, але не в Бога, бо для Бога є все можливе».

Теги: