Перемога над збірною Швеції вихлюпнула у медіа-простір майже незліченну кількість статей, коментарів, постів та реплік, суть яких так чи інакше зводилася до одного: футбол об’єднає і порятує Україну. Причому йшлося не про казна-яку недорікувату публіку, а – вельми нерідко – про рафінованих інтелектуалів з «нотаріально засвідченими» ліберальними поглядами.
Ось що, наприклад, заявив Остап Дроздов, знаний публіцист, автор і ведучий програми «Прямим текстом» телеканала ЗІК, Львів (перепрошую за велику цитату, але вона надто вже прикметна): «Коли Шевченко забив переможний гол, я верещав так, що зірвав голос. І все враз стало неважливим — і те, що в національній збірній України немає жодного україномовного гравця; і те, що наш фартовий тренер Блохін є одномовним-російськомовним; і те, що слова нашого Гімну соромно проспівували вголос; і навіть те, що зірка Фейсбуку — шестирічний Тимур — виявився сином нардепа-«тушки». Усе відходить на задній план перед самим фактом Перемоги. Це означає, що запит на позитив, на внутрішній спалах патріотизму б’є фонтаном. Це не просто запит на позитив — це загальнонаціональна вимога, загальнонаціональний ультиматум: настав час МИСЛИТИ КАТЕГОРІЯМИ УСПІХУ, ПЕРЕМОГИ, ЗВЕРШЕНЬ, ЄДНАННЯ. Один Бог знає, чи Україні в наступних матчах так само поталанить. Зрештою, як на мене, це — неважливо. Важливо вловити і не розгубити адоративне відчуття гордості за своїх, за свою, за свого, за себе. Невипадково саме спорт став тією цариною, де синьо-жовтий колір перестав бути політичним кольором, а тризуб — приватизованим символом. Мене важко назвати футбольним фанатом — я навіть не вболівальник. Але не можу стримати усмішки, коли бачу, як шестирічна малеча з двоколором на щічках тримає руку на серці під час виконання Гімну. Цей Тимур, даю гарантію, не знає слів Гімну. Гадаю, він тримає руку на серці тільки тому, що несвідомо мавпує десь раніше побачений жест. Але з цього все й починається! Україна — погана країна для проживання в ній. Україна так і не стала рідною домівкою для мільйонів тих, хто День Незалежності вважає буднім днем. І на підмогу українському проектові повинні приходити неполітичні перемоги. Вони заражують, вони сіють позитивні флюїди, яким неможливо опиратися. Нехай це сьогодні буде футбол, завтра — бокс, післязавтра — музика. Не радіти за власні успіхи — дико й дивно. І я маю велику надію, що люмпенізовані перекотипольні донеччани подивляться, з якою гордістю англійці чи французи огортаються своїми прапорами, і самі в себе запитають: а чому я так не роблю? Чому я такий черствий до своєї власної країни? Чому вони тішаться своєю ідентичністю, а я її не маю взагалі? Маю велику надію, що позитив — дуже заразний, і на переможному голі гравця в синьо-жовтій футболці голос зриватимуть навіть ті, хто ніколи не пишався Україною. Треба всього-на-всього перелаштувати свої мізки на лад громадянського позитиву. «Це — моя Україна!» — так повинні сказати всі ті, хто тут хоче померти, не зважаючи на те, хто де народився і виріс. Тимур колись виросте, гляне на свої стадіонні фотографії й скаже: «Это был день, когда я стал украинцем». Бо переможний гол забив не Шевченко — Україна. НАША З ВАМИ УКРАЇНА».
Звичайно, можна щось списати на емоційний підйом після вирваної з боєм футболістами збірної перемоги, але… Чи не доводилося вам за ці дні читати чимало подібних текстів, можливо, не з настільки майстерними формулюваннями та доведеними до логічного завершення ідеями? Текстів, лейтмотивом яких було: футбол об’єднує Україну; футбол відкриває їй нові перспективи; футбол є одним із головних вимірів сучасного життя. І в цьому плані Євро-2012 має не тільки матеріальний, а й духовний вимір, оскільки підштовхує Україну зробити величезний крок уперед – передусім у плані лікування власної меншовартості, за якою ми начебто ні на що не здатні; ні, здатні, не дивлячись ні на що та ні на кого!
Найпростіше було би відмахнутися від цих гучних та емоційних заяв, але…
Але у не такій уже давній історії футбол відігравав суспільно-інтеграційну та мобілізуючу роль – як у часи найрозвиненішого радянського тоталітаризму імені Сталіна, так і хрущовізму-брежнєвізму з кумедними вождями, дефіцитом товарів та правдивої інформації і вже не надто ефективною, але підтримуваною зусиллями КҐБ «залізною завісою». Тоді футбол об’єднував – бодай на декілька годин – номенклатуру і простолюд, зеків і наглядачів, злидарів і багатих, Київ, Донецьк і Львів. А ще футбол сягав ледь не рівня національної ідеї, коли «наші» грали з «їхніми». Причому цей поділ на «наших» та «їхніх» був кількарівневим: найвищий рівень – виступи на міжнародній арені збірної СРСР та клубів проти «їхніх» команд, більш низькі рівні – матчі між собою, скажімо, грузинських та вірменських команд чи «Спартака» із «Зенітом». Підлітком-школярем довелося мені спостерігати за реакцією льотчиків, які навчалися в Академії військово-повітряних сил у підмосковному Моніно (капітани, майори, підполковники, одне слово, не пацани), на трансляцію матчу київського «Динамо» з «Динамо» московським. Гравців і прихильників київського клубу їхні антагоністи напівсерйозно одразу ж охрестили «бандерівцями», ті не стали пасти задніх і назвали москвичів та їхніх фанів (тоді такого слова ще не знали, але феномен був наявний) не менш гостро – «власовцями». Чи треба нагадувати, що у ті часи такі жарти могли дорого коштувати – і жартівникам, і об’єктам жартування? Тим більше, що це вочевидь не були просто невинні жарти…
А вся справа в тому, що у Радянському Союзі (і, відповідно, в УРСР) футбол був своєрідною «територією свободи», навколо якої спонтанно формувалися свої цінності, ідеали та суспільні зв’язки. Однією із дуже небагатьох таких територій, непідвладною навіть Сталіну, котрий, звісно, пробував був «диригувати» грою у шкіряний м‘яч, розформовувати «неправильні» команди і саджати до ҐУЛАҐу надто свавільних футболістів – наприклад, братів Старостіних, - але нічого з того путнього не вийшло. Бо ж навіть офіцери МҐБ розуміли, що м’яч круглий, і жоден партком не вільний ним командувати, отож і в ҐУЛАҐу Старостіни формували свої команди та грали у футбол – і під час матчів зливалися воєдино емоції та ритуальні дійства абсолютної більшості зеків та їхніх начальників і наглядачів.
При цьому командувати не випадало не тільки м’ячем чи 22-ма хлопцями на полі, а й десятками мільйонів футбольних уболівальників. Відтак склалася дивовижна для тоталітарної держави з її жорсткою регламентацією не тільки суспільного, а й приватного життя ситуація: кілька разів на тиждень під час матчів чемпіонатів і розіграшів кубків з футболу радянська людина (у певній сфері, звісно) ставала вільною у своїх вподобаннях та емоціях. Хочеш – уболівай за «Динамо», хочеш – за «Шахтар». А відтак у тебе виникає певний автономний світ цінностей, відтак ти гуртуєшся із собі подібними, у тебе й у них зміцнюється нерідко ірраціональна віра у своїх улюбленців та надія на їхні перемоги, на подолання ними неминучих навіть для висококласних команд невдач, коли вони воскресають із тліну й попелу…
І хоча футбол влада часом пробувала подати як один із елементів боротьби із Заходом на спортивних аренах, це не дуже виходило. От хокей – той справді певною частиною радянського народу вважався однією зі сфер запеклої боротьби з американським імперіалізмом. А не такі вже й часті радянські футбольні успіхи виглядали швидше дивом, результатом натхнення хлопців чи результатом дії якихось вищих сил, аніж результатом наполегливої роботи партії та уряду. На додачу до цього у пізні брежнєвські часи навколо футбольних клубів почали гуртуватися досить примітивні, але все ж структури громадянського суспільства – об’єднання «фанатів». А серед них – групи палко віруючих у незрівнянні якості своїх команд, у їхні надприродні чесноти. Скільки не намагався узяти цей процес під свій контроль комсомол – не зумів. І не тільки тому, що м’яч круглий, а й тому, що людям потрібно було навколо чогось справжнього єднатися й у щось справжнє вірити…
Ось таку унікальну роль грав футбол у радянські часи. Фактично – роль однієї із так званих «громадянських релігій», тобто прийнятої суспільством і не запереченої державою системи уявлень, вірувань, символів, цінностей, святинь, моральних принципів і ритуальних норм, пов’язаних з буттям народу та розумінням ним його ролі у світі. На загал, громадянська релігія надає (принаймні, додає) єдності суспільству і дозволяє конфліктуючим групам і спільнотам знаходити спільну мову для винайдення компромісних рішень. Водночас у демократичному суспільстві громадянська релігія обґрунтовує чинну владу, а разом із тим дає принципи для її критики. Чітко вираженої церковності ця віра не має. Прихильники громадянської релігії вважають, що вона акцентує увагу людей на вищих цінностях, підносить дух нації, робить осмисленим повсякденне життя гетерогенного суспільства. Так, власне, і було з футболом у радянські часи – але не тільки він єднав соціум.
Це, так би мовити, в теорії. А на практиці, якщо повернутися від радянських часів до нинішніх вітчизняних реалій? Воно, звісно, непогано, коли футбол є способом, за допомогою якого жителі всіх регіонів України можуть, так би мовити, у «режимі он-лайн» синхронно відчути себе українцями і заслужено пишатися своєю країною – від Львова й Ужгорода до Донецька і Керчі. Але хіба ж нормально, що це сьогодні – чи не єдиний такий спосіб? І чи не єдиний інструмент, який дозволяє бодай на кілька хвилин подолати вже не дистанцію, а прірву між суспільними класами, відсунути на задній план презирство скоробагатьків до «плебсу» і ненависть посполитих до багатіїв?
І взагалі – побудована на рівні духовності споживачів «Радіо Шансон», дешевого пива і біганини 11 хлопців-мільйонерів на футбольному полі – бодай і під синьо-жовтим прапором – хіба буде справді й стабільно єдиною Україна?
Усе ж таки виглядає на те, що футбольно-пивна квазі-українська квазі-нація та квазі-держава цілком влаштовують «крутих хлопців», які нині окупували Печерські пагорби Києва. Але чи влаштовують вони ту – з претензією на неабияку інтелектуальність – публіку, яка пише сьогодні ледь не оди на тему єднального футболу? Адже дороги, побудовані до Євро, невдовзі почнуть критися вибоїнами (бо ж украдено щось із компонентів або неправильно покладене покриття), аеропорти так і не запрацюють на проектну потужність, гривня почне падати внаслідок потреби латання чималих дірок у бюджеті, спричинених тими-таки грандіозними футбольними витратами, і тільки нові стадіони стоятимуть як символи нової національної ідеї… Картина, одначе!
Що ж стосується серйозного позитиву і серйозних перемог – то побудована лише на пиво-футбольному ґрунті Україна їх не матиме і не зможе мати – окрім тих хіба що, де все вирішуватимуть великі гроші і куплені за ці гроші виконавці. Бо для справжніх перемог, для потужного позитиву, а не окремих емоційних спалахів, присмачених бляшанкою пива, потрібно щось зовсім інше, ніж можуть запропонувати як можновладні вболівальники, так й інтелектуальні ідеологи Великого Українського Футболу. Потрібні в першу чергу ті напівмістичні, але цілком реальні віра, надія та любов, яким сьогодні в Україні на загальному рівні взятися нема де. Потрібна відповідальність за самого себе, за свою родину і за свою країну, яка в більшості громадян України атрофована від народження внаслідок як довготривалого панування «совка» на наших теренах, так і зусиль новітніх можновладців. Які, між іншим, уявляють футбол куди більш керованим, ніж це уявляв Сталін, та вважають, що точність м’яча можна купити, а плебсу можна вказати, за кого вболівати, – і цим самі ж гроблять потенційну нову громадянську релігію. Бо ж тут потрібна хоча б якась свобода помислів та вчинків – і живі втілення «народних» чеснот, а не куплені за грубі гроші імпортні «легіонери».
Теги:
