Є речі, про які незручно говорити, є те, що незручно помічати. Доволі часто так трапляється, що після певних зізнань, людських одкровень, чи після того, як ми дізнаємося про інших те, що порушує наші уявлення, складає дискомфорт сприйняття оточуючого світу, ми ладні міцно заплющити очі і не помічати це, проходити «повз». І справа тут, на мою думку, не тільки у байдужості, не тільки у страху порушити свій звичний ритм життя, але і в тому, що дуже важко обґрунтувати доцільність, раціональність, корисність певних видів діяльності, які, з очевидністю, такими не є.
Погляньте на нашу «доброзичливість» і «порядність». Ми спілкуємося із тими, хто для нас приємний, ми даруємо подарунки тим, хто їх дарує нам, також ми обираємо таких друзів, за яких нам «не соромно», які нас «прикрашають». Скажу більше – ми навіть здатні вчинити добре діло - якщо це стосується знайомих, що потрапили у скруту. Адже вони потім неодмінно віддячать нам відгуками про наше «гарне серце».
Існують взагалі унікальні випадки доброзичливості. Зараз по телебаченню є «трендом» створювати жалісливі сюжети про людське горе (хвороби, опіки, каліцтва), коли потрібно помогти усім миром. Закликають здавати кров, гроші. Надають номера мобільних телефонів родичів, оприлюднюють рахунки для посильних благодійних внесків. Перегляд сюжету із підібраними фахівцями репліками, музичним супроводом, ефектними кадрами, які мають «розкрити» драматичність сюжету – усе це становить важливий аспект осмислення доброго вчинку, а також мотивації доброго вчинку.
І тому я вирішив, що слід звернутися із пропозицією створити спеціальний телеканал, на зразок «ЧП-Інфо», де постійно транслюються сюжети надзвичайних пригод. Ось тільки від «ЧП-Інфо» втомлюєшся. Його аудиторія незначна. Аж надто все прогнозовано: кров, завивання міліцейських сирен, кайданки, зізнання за ґратами у відділку. І тому, боюся, створення телеканалу, на якому постійно транслюватимуться драматичні сюжети із закликами до благодійності, доброчинності – це був би невдалий проект, оскільки після кількох таких історій глядач захоче перемкнути на щось інше. Ми втомлюємося від однорідної, прогнозованої інформації. До того ж, починаєш бачити, що цим стражданням, безвиході, потребам дорогих операцій – всьому цьому немає ані кінця, ані краю. І це породжує сум, розчарування, навіть депресію, песимізм.
Тому набагато ліпше «розбавляти» інформаційний коктейль ось такими трендовими, поодинокими, сюжетами. Вони стають наче доречними родзинками у телепрограмі. До того ж, є реальна змога назбирати кілька сотень тисяч для лікування дитини, юнака чи юначки. «З миру по нитці – голому сорочка». Тобто, якщо по нитці – то одному голому точно буде сорочка.
Але ж ми не можемо порушити традицію освітлення ефекту респектабельності наших пересічних благодійників. Тому і сюжет-родзинка доречний саме один. Бо якщо їх буде два, три, десять – то «нитки» треба теж ділити. І може так вийти, що «сорочки» не буде нікому. Глядач втомиться і перемкне на мелодраму. А це вже – провал інформаційної благодійної кампанії.
Тобто, телебачення, все ж, пропонує мотивовану доброзичливість. Бо у сюжетах висвітлюються історії гарних людей, трудівників, у них – горе, скрута. І про це повідомляє журналіст-борець за правду, добро, справедливість і рейтинг…
Дуже незручно про це розповідати. Але треба поділитися спостереженнями і відкриттями. У нашому маленькому містечку з’явився бездомний. Він спить на місцевому автовокзалі. Десь там є у нього навіть постіль. Ще зовсім недавно зловживав алкоголем, і тому його почали називати «п’яницею», не бажаючи допомагати. Статус, який має цей нещасний, чи який наданий добропорядним суспільством, передбачає, що із ним повинно бути бридко розмовляти і виявляти знаки люб’язності і чемності. Тому цього діда просто не помічають.
Втім, для мене стало відомо, що бездомний кинув пити, порвавши зі своїми друзями, які сприяли такій руйнівній практиці. І тому зараз дідусь не має де прихилити голову, оскільки не підтримує спосіб життя своїх колишніх товаришів по чарці. Зараз у нього відкрилися рани на руках і ногах. Каже, що це – від алкоголю. Звичайно, щоб виразки загоїлись, потрібні кошти. До того ж, аби хоч трохи попоїсти – також треба мати гроші. Але у нашому маленькому містечку «всі усіх знають», тому із коштами у бездомного діда проблема, адже він їх «однаково проп’є». Крім того, ніхто не хоче принаджувати таких людей, оскільки вони мають звичку безперестанно, при кожній нагоді, звертатися до своїх потенційних благодійників за допомогою. А це не завжди передбачається останніми. Бо навіть невеличка сума, яка непомітна для разової пожертви, стає примітною, коли підводять підсумки сімейного бюджету. А крім того, «ми ж – не сонце, всіх не обігріємо». Та й з роботою для жителів містечка – великі проблеми.
Але найголовніше – якось безглуздо вкладати у таку «неперспективну добродійність». Ні тобі музики, ні тобі сюжету, ні журналіста, який бореться за справедливість, ні телефону родичів, ні перспективи позитивного фіналу історії (поїхали за кордон, зробили операцію - і людина пішла на поправку). А тут – бездомний. Зараз не п’є, бо це хоч ремісія, а може – не вистачає грошей. З’явиться хоч невеличкий надлишок – знову питиме. Крім того – це вже дід, якому не сьогодні - то завтра на той світ. Сидів у в’язниці, зараз навіть паспорта не має. Який сенс підтримувати його? Яка перспектива?
У світі респектабельної доброчинності йому немає місця. Пекло неможливо наситити. Але пеклу також неможливо позитивно, безкорисливо мотивувати. Це – наш світ?
Теги:
