«Рух Хабад Любавич: від виникнення до сьогодення». Рецензія на книгу В.І. Андросової

Рецензія на: Андросова В.І. «Рух Хабад Любавич: від виникнення до сьогодення»

Дана рецензія готувалася для третього номеру журналу «Релігієзнавчі нариси», який видає МГО «Молодіжна асоціація релігієзнавців». Оскільки за обсягом вона не відповідає технічним вимогам даного журналу, авторка вирішила представити повний, нескорочений варіант рецензії для ознайомлення читачів на сайті «Релігія в Україні».

Книга В.І. Андросової претендує на перше в українському релігієзнавстві дослідження руху Хабад Любавич. Новизна в даній роботі, звичайно, є, бо таке дослідження дійсно проводиться вперше українською мовою, але, на жаль, зауважень до даної роботи досить багато, тому її цінність важко визначити.

Дослідження В.І. Андросової є доволі великим за обсягом: книга налічує 509 сторінок, які читачу дають марну надію ґрунтовного розкриття теми, яка при прочитанні не справджується. Структура книги складається із шести розділів, висновків, списку літератури, словника та додатків. Загальний об’єм основної частини книги складає 2/3 книги. Логіка викладу матеріалу залишається незрозумілою.

Перший розділ присвячено історії Любавицького хасидизму Хабад, а в наступних розділах авторка чомусь переходить до розгляду іудейських священних текстів, іудейського вчення (хоча й немає уточнення, але мова йде саме про особливості вчення Хабад Любавич), культово-обрядової практики. Виходячи з такого структурного поділу, в непідготовленого читача може скластися враження, що Хабад Любавич має власні священні тексти та культово-обрядову практику, якщо їм приділяється стільки уваги в даній книзі. Звичайно, Хабад Любавич має певні особливі свята та пам’ятні дати, але переважна більшість їх не відрізняється від стандартних іудейських свят та обрядів. Крім того, про особливі хабадські свята та звичаї (наприклад, дні народження та смерті видатних Любавицьких ребе, Рош га-Шана хасидизму тощо) авторка не згадує. Після цього вона знову повертається до історії Хабад Любавич: в розділі 5 розглядаються головні рабини руху Любавицького хасидизму, а в останньому шостому розділі В.І. Андросова описує рух Хабад Любавич в сучасній Україні.

У розділі «Священні тексти» авторка подає загальний огляд єврейських сакральних текстів. Незрозуміло, навіщо це робити, адже люди, які цікавляться Хабад Любавич, апріорі знають достатньо багато про іудаїзм, відповідно немає сенсу витрачати цілих два розділи (ще й розділ «Культово-обрядова практика») на опис цих банальних істин, яким спеціалістів-релігієзнавців вчать ще на перших курсах ВНЗ. Дивно, але авторка в цьому ж розділі описує також апокрифічну літературу та Септуагінту (стр. 108-109), помилково вважаючи їх священними текстами іудеїв.

Третій розділ «Вчення» є найбільш цінним, на нашу думку, оскільки подає загальний виклад вчення хасидизму, який значною мірою базується на містицизмі, розкриття сутності якого подано досить вдало.

Проте незрозуміло, навіщо присвячувати цілий розділ (четвертий) опису культово-обрядової практики іудаїзму, адже в даному розділі подається надто загальна інформація, не вказано жодних специфічних рис, які були б притаманні культовій та обрядовій практиці саме хабадників.

Немає логічного переходу від пояснення законів кашруту до наступного (п’ятого) розділу «Головні рабини руху Любавицького хасидизму.

Розділ 6 «Рух Хабад Любавич в сучасній Україні» розпочинається з параграфа «Огляд історії українського єврейства», де дуже коротко (на 11 сторінках) наводиться історія іудаїзму на території сучасної України. А в параграфі «Діалог та проблеми усвідомлення Голокосту та Голодомору», намагаючись показати, який питомий внесок робить Хабад Любавич в міжрелігійний та міжетнічний діалог, В.І. Андросова докладно розповідає про програми, котрі проводять суто світські єврейські організації (Євроазійський єврейський конгрес, Ізраїльський культурний центр, Український центр історії вивчення Голокосту, Інститут Фонду Шоа, Київський благодійний фонд Хесед «Нахалат Авот Азріель» тощо). А доказами на користь авторського твердження про те, що «головний рабин України Азріель Хайкін активний учасник міжконфесійного та міжетнічного діалогу» (стр. 309), є 15 фотографій його зустрічей із керівництвом Українського реєстрового козацтва.

Окремої уваги заслуговує словник, який наводиться на стр.386-416. Незрозумілим залишається принцип відбору слів, що увійшли до словника, адже багато слів, які власне зустрічаються в тексті книги, чомусь до словника не потрапили (наприклад, «бейноні», «хітбоненут» тощо). З іншого боку, багато слів зі словника так і не зустрілися в тексті. Часто одне й те саме поняття в межах однієї словникової статті пишеться по-різному (див. слово «Аггада» на стр. 386).

Підбірка додатків теж видається досить нелогічною. Виявляється, дослідниця не знайома з українським алфавітом, адже у переліку додатків відсутні літери Г, Ґ та Е. Додаток А – «Єврейський календар: релігійні свята», додаток Б – «Перелік міцвот», додаток В – «Основні хасидські династії», додаток Д – «Організації руху Хабад Любавич», додаток Є – «Діалог між рухом Хабад і українським соціумом в документах», додаток Ж – «Фото під час інтерв’ю автора з представниками релігійних та громадських організацій і науково-дослідних установ». Якщо додатки В і Д ще мають логічне обґрунтування присутності у цій книзі, а додатки А та Б є корисними для людей, які цікавляться іудаїзмом, то додаток Є з претензійною назвою містить аж 5 листів: лист від Головного рабина Донбасу та Донецької області П. Вишецького до заступника начальника Управління у справах релігій Донецької обласної держадміністрації Козловського І.А. із фотографіями, зробленими під час зустрічі з делегацію рабинів різних міст України, лист від Головного рабина України Азріеля Хайкіна до Генерального судді Українського реєстрового козацтва Козловського І.А. з побажаннями гарного Нового року, лист від А. Хайкіна до єврейства України та до рабинів міст України та голів єврейських громад із закликом щодо вшанування жертв Голодомору, лист Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета до А. Хайкіна з подякою щодо вшанування пам’ять жертв Голодомору. На нашу думку, ці листи жодним чином не ілюструють наявність «Діалогу між рухом Хабад і українським соціумом».

Оскільки у вступі не були прописані мета та завдання даної роботи, досить важко оцінити пронумеровані висновки, наведені в кінці книги. Але ми не погоджуємося, що авторка зробила «аналіз генези, розвитку й адаптації хасидського руху Хабад до реалій українського соціуму» (стр. 328). В тексті присутня лише дескрипція, а не аналіз.

Після опису нелогічної структури даної роботи звернемо увагу на серйозні недоліки та відверті помилки, які допускає В.І. Андросова.

По-перше, стає зрозумілим, що авторка недостатньо володіє українською мовою, відповідно часто текст стає дещо абсурдним. У деяких місцях для того, аби зрозуміти певне речення, доводилося перекладати його російською мовою, а вже потім намагатися віднайти в ньому сенс. Наприклад, на стр. 248 читаємо: «Є побічні свідомості, повідомляє М. Міцель, що в скрипторії Софійського кафедрального собору за часів Ярослава Мудрого і митрополита Іларіона працювали перекладачі з давньоєврейської мови»; стр. 59: «Для іудеїв, які дуже поважали знання Тори, займалися наукою і освітою, характерним було дещо поблажливе ставлення до молитви»; стр. 63: «Хасиди не мали настільки чітких прописів щодо медитації під час молитви як учні Ісаака Лурії»; стр. 91: «Прихильники фундаменталістських поглядів вражають сучасну культуру відхиленням від правильного розвитку і впевнені, що можуть це виправити»; стр. 405: «У XV-XVIII ст. Кабалу вважали істинною європейською теологією, але з входженням євреїв у світ сучасної науки, де раціональні знання мають перевагу над містичними, Кабала почала втрачати своє значення».

Окрім української, авторка не володіє також івритом, адже в тексті присутня повна плутанина івритських назв та імен: на двох сторінках зустрічаються різні написання одних і тих же назв та навіть імен. Наприклад, видно, що дослідниця не знає, як вимовляються прізвища та імена найвідоміших дослідників іудаїзму (стр. 14 Якоб Ньюснер (Jacob Neusner) стає Я. Ньюшером, стр. 21 та 22 ім’я Дубнова то Шимон, то Семен тощо). Авторка дозволяє собі довільно скорочувати імена відомих іудейських рабинів, не розбираючись, де в них ім’я, а де – прізвище. Так, Баал Шем Тов (дослівно «володар гарного імені») стає Баал Шемом (стр. 32), а Шнеур Залман – Ш. Залманом (хоча це два імені, стр. 125), пророк Ілля стає місцями (стр. 178) Ілією, а місцями – Еліягу, Машиах пишеться також як Мошиах на одній тій самій сторінці (стр. 28), п’ятий Любавицький ребе Шалом Дов Бер Шнеєрсон стає «Шоломом» (стр. 216). У непідготовленого читача взагалі може скластися враження, що мова йде про різних людей. Навіть івритські назви книг Тори неузгоджені у тексті (стр. 106, 412 та 419). Схоже, що авторка не знає івритських літер, оскільки в іншому випадку такої плутанини не було б.

Після того, як читач подолає важкий мовний бар’єр, він стикається зі ще більшою проблемою: незнанням авторки власної теми дослідження. Нам видається недоречним братися за дослідження історії руху Хабад Любавич, якщо дослідниця не має загальних знань з іудаїзму. На стр. 32 вона виділяє жирним шрифтом речення «Хасидизм виникає як самостійний рух». Мабуть, саме цей постулат є засадничим для даної роботи, оскільки складається враження, що авторка не бачить жодного зв’язку між іудаїзмом та хасидизмом і тому й вивчає його, не маючи належного уявлення про іудаїзм загалом. Елементарні помилки призводять до перекручувань та абсолютно нелогічних висновків В.І. Андросової. Наприклад, на стр. 96 читаємо: «Але на практиці ми бачимо, що Хабад Любавич відкрита для спілкування громада як на державному рівні, так і на рівні індивідуумів». На жаль, авторка не наводить прикладів або посилань на таку «практику». Більш відомим є факт того, що діяльність Хабад Любавич спрямована винятково на євреїв, ба навіть винятково на галахічних євреїв. Звичайно, не можна відкидати участь керівництва Хабад Любавич в діяльності міжрелігійних організацій, але це, скоріше, є свідоцтвом захисту власних інтересів, аніж відкритістю до діалогу з іншими релігіями, адже для ортодоксального іудаїзму будь-який контакт із іншими релігіями є вимушеним і небажаним. На стр. 99 дослідниця взагалі заходиться рекламувати діяльність Хабад Любавич, використовуючи такі вирази, як «Хабад відомий своїми програмами, що спрямовані на широке коло людей», «мобільні мікви і будинки Хабаду… пропонують всім бажаючим доторкнутися до основ єврейської релігії», забуваючи, що для участі в будь-якій програмі Хабад Любавич «широке коло людей» має бути галахічними євреями, а щоб «доторкнутися до основ єврейської релігії» необхідно ствердно відповісти на запитання, чи ваша мати єврейка.

Оскільки дослідниця погано знайома з іудаїзмом, ключові концепти іудаїзму стають розпливчатими та невизначеними в її інтерпретації. Поняття «геула» необхідно перекладати як «визволення», коли мається на увазі духовне визволення єврейського народу із гріховного стану, яке призведе до кінця періоду розсіяння євреїв по світу та приходу Машиаха. Це слово авторка довільно перекладає як «позбавлення» (стр. 30), «вивільнення» (стр. 35) та «визволення» (стр. 37), причому відтінки смислу зовсім не беруться до уваги. А на стр. 179 визволення перетворюється на «спокутування», яке є обіцянкою Господа. Те ж саме відбувається із поняттям «єцер га-ра» (стр. 28). Івритське слово «міцва» (мн. «міцвот») трансформується в «міцвоти» та «міцви» тощо. Теологічно навантажене словосполучення «Ерец Ісраель» («Земля Ізраїлю») авторка довільно перекладає як «країна Ізраїлю» (стр. 116), не розуміючи різниці між назвою держави та власне територією, яку, згідно з іудейською традицією, сам Бог дав єврейському народові, тобто нащадкам праотця Йакова, який отримав друге ім’я – Ізраїль. Незрозумілим є також словосполучення «духовна харизма» (стр. 74). Дивним видається речення на стр. 81: «Лекції М.М. Шнеєрсона популяризували ортодоксальний та кабалістичний містицизм у сучасному світі», адже поняття «ортодоксальний містицизм» взагалі не існує. На стр. 99 згадуються «академічні ліберали», які «негативно ставляться до релігійних людей» і «вони впевнені, що одним з завдань ліберальної держави є вдосконалення лібералізму громадян». Хто такі «академічні ліберали», нам, на жаль, не вдалося з’ясувати.

Зацікавлення викликає твердження В.І. Андросової щодо перших єврейських громад, які почали виникати в Україні у 1990-1991 рр.: «Всі вони [громади] як в Донецьку, так і в інших містах (Маріуполь, Горлівка, Слов’янськ та інші), належали до ортодоксального іудаїзму без будь-яких ознак» (стр. 256). Тобто крім того, що єврейські громади виникали винятково в Донецьку та Донецькій області, вони ще й належали до якогось абстрактного ортодоксального іудаїзму, який не має жодних ознак, але в той же час чомусь називається «ортодоксальним»?

Якщо ж виокремлювати відверті помилки, які допускає авторка в тексті власної роботи, то необхідно вказати на наступні:

• Походження хасидизму, на думку дослідниці, затягнулося аж на два століття XVII-XIX (стр. 19).

• авторка стверджує, що саббатіанське вчення мало «сіоністську напругу» (стр. 38), але саме поняття «сіонізм» виникає лише через два століття після виникнення саббатіанства.

• На стр. 41 зустрічається таке речення: «Це було велике століття клойза – «усамітнення» в Бродах (Галичина), який набув особливого авторитету у 1750-1800 роки». Якщо взяти до уваги, що Електронна єврейська енциклопедія подає наступне визначення: «Клойз – приміщення, зазвичай при синагозі, де вивчають Талмуд та рабиністичну літературу; нерідко також назва хасидських молитовних будинків» [https://eleven.org.il/?mode=article&id=15285&query=%CA%CB%CE%C9%C7], то речення взагалі втрачає сенс.

• В.І. Андросова дозволяє собі наводити цитати з книги Берейшит, але текст цитати є явно кабалістичного змісту (стр. 60). Відповідно, стає зрозумілим, що дослідниця навіть не знайома зі змістом першої книги П’ятикнижжя, якщо вважає, що там може бути подібний текст: «Сутність двейкута полягає у тому, що коли людина виконує заповіді або вивчає Тору, її тіло стає престолом душі… а душа – престолом світла Шехіни»!

• Авторка плутає менору (яка в тексті часто пишеться як «мінора») з ханукією (стр. 76). А на стр. 170 взагалі називає «ханукією» лише одну (дев’яту) свічку, хоча це є назвою всього світильника.

• На стр. 84 читаємо: «Зазвичай за межами Ізраїлю ультраортодоксальні євреї використовують «священну мову» (або «лошон кодеш» – Loshon Kodesh), тобто поєднання івриту і арамейської мови, або їдиш». Насправді, вислів «лашон (або лошон) кодеш» використовується для позначення мови, якою написана Тора, тобто так званої давньоєврейської мови. Сучасний іврит, на думку ультраортодоксальних євреїв, є спотвореною та секуляризованою формою «священної мови», а тому використовуватися в повсякденному житті не повинен.

• їдиш виник як розмовна мова європейського єврейства, яка поєднала в собі «священну мову» із місцевими мовами країн, де вони проживали (переважно німецькою). Відповідно, ультраортодоксальні євреї жодним чином не використовують «лашон кодеш» в повсякденному житті, і він не є поєднанням івриту та арамейської мови, так само як і їдиш не є таким поєднанням. Тобто фактично в цьому одному реченні В.І. Андросової ми нараховуємо три помилки.

• Продовжуючи говорити про мову, на стр. 86 авторка називає «єшивіш» мовою, хоча він є соціальним діалектом.

• На стр. 90 авторка стверджує, що дослідник Х. Мансон називає фундаменталістами релігійних сіоністів, ультраортодоксальних ашкеназів та ультраортодоксальних сефардів. Згідно з дослідженням 2010 р. Ізраїльського центрального бюро статистики 8 % населення Ізраїлю вважають себе ультраортодоксами та 12 % – релігійними сіоністами [https://www.ynetnews.com/articles/0,7340,L-3890330,00.html]. Отже, якщо довіряти авторці, то 20 % всього населення Ізраїлю, а це біля 1,5 мільйони євреїв, є фундаменталістами! Насправді, звернувшись до цитованого авторкою джерела, виявляється, що Х. Мансон назвав фундаменталістами «мілітаристських релігійних сіоністів» (угруповання «Гуш Емунім»), діяльність якого на сьогоднішній день офіційно заборонена в Ізраїлі.

• Ми маємо підстави стверджувати, що авторка не знайома з діяльністю єврейської громади в Україні зокрема та у світі загалом, про що свідчить її неспроможність відрізнити світські та релігійні організації. Так, говорячи про інститут «шліхім» («посланників»), які очолюють певну ізраїльську або американську єврейську організацію та представляють її інтереси в певній країні, автор поряд із Хабадом перераховує Сохнут (стр. 103), який є суто світською організацією і не пов’язує себе із жодним напрямом іудаїзму.

• Завершення складання Талмуду авторка датує 5 ст. н.е. (стр. 106), хоча більшість дослідників називає 7-8 ст. н.е.

• Кашрут помилково авторка називає «законами ритуальної чистоти» (стр. 113).

• На стр. 147 стверджується, що єврейські «філософи ж звертали увагу лише на питання моральності», але це не відповідає дійсності, адже ще Саадія Гаон (якого авторка згадує в тому самому абзаці, але називає його Саафією) вирішував питання гносеології, онтології, доказів буття Бога, співвідношення віри та розуму тощо.

• В.І. Андросова стверджує, що «В ерев Песах… мацу їсти не можна» (стр. 177), пояснюючи в дужках, що «ерев Песах» – це «день, коли починається Песах». Насправді ж «ерев Песах» – це попередній перед Песахом день.

• На стр. 186 пишеться, що навіть у радянські часи «в умовах заборони, боротьби з релігією, зокрема іудаїзмом, залишається шабат – щотижневе сімейне свято, жива традиція, що зв’язує покоління». З цією тезою важко погодитися, адже євреї, які святкували шабат в сімейному колі, скоріше складали меншість, аніж більшість. Фактором єдності євреїв в радянські часи була, перш за все, етнічна ідентифікація, а не релігійна приналежність, про що йдеться в статті Девіда Грехема «Самоусвідомлення європейських євреїв на початку ХХІ століття», яку авторка наводить на доказ власної думки. Але вона не погоджується із висновками американського дослідника і продовжує: «релігійний чинник для євреїв Східної Європи завжди посідав чільне місце у світогляді, і саме релігія стала рушійною силою відродження єврейства у пострадянській Україні» (стр. 275). На жаль, аргументів на підтвердження цієї тези В.І. Андросова знову не наводить.

• На стр. 238 читаємо: «Хабад зберігає традиційну іудейську ієрархію цінностей: з дитинства і до вісімнадцяти років іудей має вивчати Тору, в вісімнадцять – одружитися, в двадцять – починати заробляти гроші». Виходить, що в іудаїзмі є лише три цінності: вивчення Тори, одруження та заробляння грошей. Навряд, щоб представники Хабад Любавич здогадувалися про цю «традиційну іудейську ієрархію цінностей».

• Дослідниця стверджує, що «лише хасидські напрямки мають власні освітні установи» (стр. 283) в Україні, але це не відповідає дійсності, адже вже більше 12 років тому громада консервативного іудаїзму відкрила в м. Чернівці єврейську школу, а в інших містах України має недільні школи. Прогресивний іудаїзм в Україні також має власні дитячі садки, недільні школи, вечірні університети тощо.

• Дивно, але авторка книги, котра була надрукована у 2011 р., не знає, що Азріель Хайкін, який згадується протягом всієї книги як Головний рабин України, ще у 2008 р. склав з себе повноваження.

• Єврейське просвітництво (Гаскала) виникає у другій половині XVIII ст., про що свідчать хоча б роки життя його засновника Мойсея Мендельсона (1729-1786) (детальніше див. Басаурі Зюзіна А.М. «Історія розвитку Гаскали (Єврейського просвітництва) на Україні (кінець XVIII – початок ХХ ст.)» // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія №7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. наукових праць. – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. – №14 (27). – С.71-79). Але авторка на стр. 392 пише: «Гаскала виникає у кінці XVII ст. в Прусії, а у ХVIII ст. вже охоплює і українські землі…».

• Невідомо, звідки авторка взяла визначення слова «мінха»: «один з видів жертв, які приносять за ненавмисні гріхи» (стр. 410). По-перше, складається враження, що євреї до сих пір роблять жертвоприношення, а по-друге, Електронна єврейська енциклопедія подає визначення «мінхи» як однієї з трьох щоденних іудейських молитов, яку промовляють перед настанням вечора [https://www.eleven.co.il/?mode=article&id=12780&query=%CC%C8%CD%D5%C0], що власне і відповідає дійсному стану речей.

• жодного разу не згадується, що деякі представники Хабаду вважають Сьомого Любавицького ребе месією та не визнають факт його фізичної смерті. Невже ця інформація не мала б зацікавити релігієзнавця більше, ніж, наприклад, діяльність різних організацій Хабад Любавич?

Крім того, авторка погано логічно висловлює власну думку, від чого читання книги перетворюється на справжній інтелектуальний виклик. Параграф «Новий етап хасидизму Хабад: друга половина ХХ століття і по сьогодні» стає справжнім одкровенням для читача, оскільки перед тим в тексті немає жодної згадки про можливу періодизацію історії хасидизму, про попередні етапи його історії нічого не розповідається. Періодизація подається вже в самому параграфі.

Висновки В.І. Андросової часто є необґрунтованими, а отже й сумнівними. Вже у вступі (стр. 13) читаємо: «Автор приходить до висновку, що неможливо виділити специфічні історичні фактори і релігійні тенденції, які дали поштовх до виникнення хасидизму XVIII століття взагалі і Хабаду зокрема». Після подібного твердження стає незрозумілим інтерес істориків та релігієзнавців до виникнення хасидизму, який знайшов своє відображення у сотнях наукових праць з цієї тематики (лише список використаної авторкою літератури налічує 384 назви).

На стр. 98 авторка-релігієзнавець дивує алогічністю власного мислення: «На думку автора звинувачення у надмірній релігійності і крайньому фундаменталізмі по відношенню до Хабад Любавич може прозвучати від людей світських, адже хабадники часто носять вбрання часів Східної Європи ХІХ століття, вірять, що зараз вже закінчується шосте тисячоліття, а сьоме стане ерою Спасителя. Але треба дивитись не лише на екзотичний вигляд і незвичні для секулярної людини ритуали, але на їх дії, співіснування з іншими течіями і організаціями, цінності які вони пропагують».

Не будемо вже витрачати місце рецензії на перелічення всіх повторів, причому не тільки логічних, але й дослівних, які зустрічаються в тексті (стр. 20, 21, 32, 45, 106, 107, 163 тощо). Авторка часто не подає посилання на згадувані роботи: наприклад, на стр. 11 після слів «згідно з даними сучасних досліджень» не вказано жодного дослідження. В параграфі «Виникнення хасидизму Хабад: Шнеур Залман» (стр. 46-71) є лише одне посилання на роботи самого Шнеура Залмана.

Взагалі, після прочитання даної книги залишається відкритим питання, чим Хабад Любавич відрізняється від хасидизму загалом та руху Хабад зокрема. На жаль, обсяг книги, мабуть, виявився недостатнім для авторки для розкриття цієї теми. Наукові книжки пишуться для пояснення або розкриття певної теми, а не для створення ще більшої плутанини в розумі середньостатистичного релігієзнавця. А факт того, що дана непрофесійна та неякісна робота була написана «з благословення» видатних українських релігієзнавців, яким авторка на початку книги висловлює подяку за підтримку та поради, лише компрометує релігієзнавство як таке. І як би жорстоко це не прозвучало, але ми б не рекомендували жодному «спеціалісту гуманітарних наук, студенту, а також всім, хто цікавиться питаннями релігієзнавства, історії, культурології та філософії» (цільова аудиторія даної книги) читати роботу кандидата філософських наук Андросової В.І. «Рух Хабад Любавич: від виникнення до сьогодення».