На ряде волостных конференций ставился на специальное обсуждение вопрос

об отношении советской власти и коммунистической партии к религии.

Кое-где (2 случая) голосовался вопрос о существовании бога

и он разрешался отрицательно.

Витяг з закритого листа секретаря Гомельського губкому,

січень 1923 р.


Слава Вам, Великий Зодчий человеческого счастья, на нескончаемые годы!
Обновленське духовенство у листі І.В.Сталіну від січня 1937 року

Якби комуністи минулого століття підходили до реалізації своїх намірів з викорінювання релігії так само, як це описано у першій епіграмі, ми б ніколи не почули ані про розстріли, ні про переслідування віруючих людей. Все ж таки пролетарський волюнтаризм подекуди таки вилився у голосування стосовно існування Бога, але з позитивними результатами. Проте документи, які містяться у книзі російського видавництва Біблійного богословського інституту «Русская Православная церковь и коммунистическое государство 1917-1941», свідчать про те, що знищення віруючих людей як соціологічного класу було заплановано «дилерами марксизму» заздалегідь.

Міць оприлюднених у виданні текстів полягає у тому, що вони ілюструють, яким був досвід історичного співіснування двох ідеологічних систем – комунізму та християнства. Бажаєте конкретики? Питання, яке хвилює до цих пір читаючу європейську молодь: «Чи сумісні християнство та марксизм», - мовою доповіді відповідає Ф.Дзержинський: «Тов. Лацис глубоко прав, когда говорит, что Коммунизм и Религия взаимно исключаются, а также глубоко прав и в том, что религию не сможет разрушить никакой другой аппарат, кроме аппарата ВЧК» (с. 146). Таким чином, книга стає для читача свідком історії не конкурентного співжиття двох протилежних світоглядів, а свідком трагедії монопольного становища марксизму-ленінізму, який замість хоча б справедливої боротьби з релігією почав використовувати всі можливі та не можливі засоби – «не стесняясь никакими средствами», як це пояснював у 1922 році голова «антирелігійної» комісії Н.Н. Попов (с.161).

Цікаво про цьому зазирнути у внутрішній світ Володимира Лєніна, пам’ятник якому сучасна КПУ так завзято оберігає: «Чем большее число представителей реакционного духовенства и реакционной буржуазии удастся нам по этому поводу (вилучення цінностей – О.Г.) расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать» (с.91, ср.90). Полум’яний революціонер у внутрішніх документах (на 1922 р.) не ховає, що ніякого діалогу з носіями релігійних цінностей не буде: «…мы должны именно теперь дать самое решительное и беспощадное сражение черносотенному духовенству и подавить его сопротивление с такой жестокостью, чтобы они не забыли этого в течение нескольких десятилетий» (с. 90).

Цікаво, але під час читання оригіналів документів створюється враження, що наявність монопольної державної ідеології призводить до деградації як держави, так і самої церкви. Радянська влада усіма своїми силами намагалась розколоти як Російську православну церкву, так і протестантське середовище – достатньо згадати ініційований владою у 1961 р. поділ баптистів на «реєстрованих» та «нереєстрованих».

Якщо Патріарша, тобто вірна патріархові Тихонові, церква зазнала страждань і переслідувань, і тільки з Декларацією митрополита Сєргія від 1927 року почала більш-менш стабільне життя, то підтримувані радянською владою «обновленці» та «Жива церква» пізніше скотились до неприхованого політичного підлабузництва.

Досить цікавий у цьому контексті такий приклад: за 5 місяців до відомого наказу Миколи Єжова №00447 від 30 липня, який вимагав засудження у тому числі представників релігійних об’єднань, побачить світ лист І.В.Сталіну від обновленського духовенства, де адресат ушановується у традиційний в сьогоднішніх комуністів спосіб: «Мы искренне заверяем Вас, Иосиф Виссарионович, и Советское Правительство, что во всей нашей деятельности оправдаем великое доверие, оказанное нам партией и правительством Советского Союза и всякий из нас, посягнувший прямо или косвенно на подрыв мощи нашей дорогой родины, где так вольно дышит человек (! –О.Г.), сам себя обречёт на заслуженную кару, и такому нет и не будет места в наших рядах» (с.321).

Якщо деградація церкви втілювалась у замовчуванні масштабів репресій та безправ’я (чемпіоном у якому був, беззаперечно, митрополит Сергій Старогородський) і вихвалянні радянських соціалістичних досягнень, то менеджмент СРСР страждав на низьку правову культуру бюрократичного апарату, який забезпечував функціонування релігії у країні. Книга наводить численні приклади, як радянські юристи боролись з адміністративним свавіллям та саботажем на місцях. Все ж таки доведеться визнати, що постать Шарікова у стрічці Собачье сердце апелює до характеристик середньостатистичного радянського бюрократа нижньої управлінської ланки. Так, «председатель т. Лапшин вынес решение о разборке церкви ещё до решения облисполкома, на протест прокурора о приостановлении поломки и предложение облисполкома также приостановить её, - не обратил внимание» (с.312). Проте минуле є минулим, тому теоретично можливо, що деструктивний характер стосунків церкви і держави недоцільно автоматично переносити у сьогодення. На цей час правові спадкоємці радянських більшовиків щиро переконують, що того, що описує книга, ніколи не може і не має повторитись.

Сучасні комуністи, за словами доктора історичних наук Юрія Шаповала, «ніколи не покаялись щиро (єдину непослідовно-фарисейську спробу зробили на XX з’їзді КПРС). Вони ніколи не спокутують власних гріхів». Проте Петро Симоненко, лідер Комуністичної партії України, вважає, що цінність таких книг, як рецензована нами, полягає у їхній здатності бачити прикру історію – і нічого більше, адже сьогоднішні комуністи нічого спільного, на їхню думку, з минулим не мають. А це вже цікаво: Ф.Дзержинський, ім’ям якого у Києві до певних часів було названо нинішню площу біля станції метро Либідська, був впевнений, що «Коммунизм и религия взаимно исключаются», Петро Симоненко висловився на офіційному сайті КПУ по-іншому: «Історія – складна річ, і ми повинні визнавати свої помилки. Від цього нікуди не дітися. Але я так само хочу додати, що сучасна КПУ не веде публічної атеїстичної роботи. Так, в Статуті КПУ зазначено, що комуністи є атеїстами. Але це не виключає того, що в наші ряди може прийти віруюча людина». Проте нотки нетерплячості до «іншого», коріння яких сягає ще документів, які містяться у книзі «Русская Православная церковь и коммунистическое государство 1917-1941», все ж таки наявні: часом комуністи вустами Симоненка ділять конфесії України на «гарні» та «погані», часом вони з 2001 року негативно відносяться до експансії «іноземних проповідників» та «сект». А іноді послідовники Маркса і Енгельса засуджують «деятельность политико-церковных раскольничьих группировок, ведущих борьбу с каноническим православием в Украине, а также стремление определенных сил использовать недавний визит Папы Римского для усиления агрессии католицизма». Відмова сучасних комуністів від ідеологічних атеїстичних переконань вражає і натякає на нестабільність нових переконань. Адже вони у будь-який момент можуть змінитись. Часом здається, що українські лєнінці злегка грають на «религиозных чувствах верующих» (с.71), як колись це пропонували у 1922 році татарські комуністи. Проте читач виданої ББІ книги вже знає: в історії комунізм і християнство “сумісні” так само, як теократична монархія і ліберальна демократія.

Теги: