На тлі українського «діалогу», якщо так можна сказати, між владою та релігією, мені в руки попалась книга відомого томістського філософа Жака Марітена «Человек и государство» (М: Идея Пресс, 2000), яка торкається таких тем, як народ, поняття суверенітету, проблема грошей, влада, права людини, демократичне право, церква і держава, проблема світового уряду. Особливу увагу привертає розділ VI «Церква та держава» (136–172 с.). Вже навіть тільки через одну назву цієї частини твору Марітена, зрозуміло, що написане є дуже актуальним хоча б з тієї причини, що взаємовідносини церкви та держави завжди відрізнялися своєю непростою природою. Всі ми прекрасно розуміємо, що були часи, коли держава не втручалась в діла Церкви, історія також пам’ятає часи, коли Церква була відокремлена від держави, і часи, коли вона була майже злита з державою, коли Церкву гнали і коли Церква гнала інших.

Ця проблема не оминає і Україну, яка по суті намагається (поки що більше на словах) відповідати хоча б якимось демократичним стандартам, проголошуючи про невтручання влади у релігійну сферу, але ж все це, як ми спостерігаємо останнім часом, залишається тільки на словах. Хоча, як ми бачимо, на прикладі останнього законопроекту №10221, який, як відомо, був прийнятий в Верховній Раді у неправовий спосіб: без обговорення і процедури першого та другого читання, все більше і більше підточує 35-ту статтю Конституції України, де написано, що «церква відокремлена від держави». Як видно, в новому проекті передбачаються зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»,  які «ставлять перепони на шляху реєстрації релігійних організацій, порушують їхнє право на збори і процесії, дискримінують священнослужителів, відкривають шлях брутальному прокурорському свавіллю». Доволі таки виправдане занепокоєння активістів, представників правозахисних, громадських організацій та наукових інституцій можливим ухваленням Закону, в якому передбачаються суттєві зміни до Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», було виражено у відкритому листі до президента України В.Ф. Януковича 30 жовтня 2012 року.     

Звертаючись до французького філософа і теолога Жака Марітена (Jacques Maritain), який, як і багато його колег католиків, своїм завданням вважав інтегрування сучасної філософії з ідеями св. Фоми Аквінського, можна побачити, що він також доволі серйозно зачіпає соціальні, правові та політичні ідеї в своїй книзі. Ті проблеми, які він намагається розв’язати в своїй роботі, показують, що його основною ціллю було вирішення їх саме в християнському ключі. Вихід із ситуації кризи сучасної йому доби Марітен бачить в просуванні  «теоцентричного гуманізму», «персоналістичної демократії», християнізації всіх галузей духовної культури та екуменічному зближенні релігій.  В своїй роботі він намагався подолати відхід людини від Бога шляхом поновлення трансцендентних підвалин людського існування. Інтегральний гуманізм Марітена будується на таких підвалинах як: утвердження особистісних цінностей; співіснування людей у прагненні до загального добра; християнсько-теїстична направленість гуманізму, що веде до екуменічного зближення віруючих.

Якщо коротко, то в зазначеному розділі «Церква та держава» автор перш за все каже, що людина виступає одночасно і частиною політичного суспільства, і частиною того, що є більш вищим по відношенню до нього, саме завдяки тому, що в ньому є щось від вічності, що стосується духовних інтересів та кінцевої приналежності (с. 137).  Свою точку зору саме в цьому розділі Марітен поділяє на три основні частини: перша - загальні непорушні принципи; друга - їх застосування за аналогією; і третя - деякі практичні висновки, що стосуються нашої епохи. Автор виділяє три принципи: перший – церква має свободу вчити, проповідувати і сповідувати Євангеліє - Слово Боже; другий - перевага церкви (тобто духовного) над політичним суспільством або державою; і третій - необхідна співпраця між церквою і політичним суспільством або державою. На думку автора, на практиці все залежатиме від того, у що народ по своїй совісті вільно вірить, від повної свободи вчити і проповідувати слово Боже, а також від ступеня активності християн свідчити у своєму реальному існуванні про живу віру.

Якщо зробити більш детальний аналіз цієї частини, то ми побачимо, що в Розділі VI. «Церковь и государство» (136-173 c.) для багатьох, не тільки католиків і православних, які тиснуть на владу, чи протестантів, які йдуть в парламент зради просування своїх інтересів, буде відкриттям і те, що, по-перше, політична влада — це не світська рука духовної влади. Політична влада автономна всередині своєї власної сфери. Марітен вважає, що історична атмосфера сучасної цивілізації в протилежність до середньовічної характерна тим, що вона є «мирська», «світська», а не «сакральна» (с. 148). Як пише автор: «Даже если, по Божьей благодати, возвратится религиозное единство, возврат к сакральному обществу, в котором гражданская власть была инструментом или светской рукой духовной власти, немыслим для христианского общества» (с. 168). По друге, всередині політичного суспільства існує рівність усіх членів, що і є його основним принципом. По третє, слід пам’ятати про важливість внутрішніх сил, які діють в людині, в протилежність зовнішнім силам примусу; свобода індивідуальної свідомості по відношенню до держави є аксіомою. В четвертих, сьогодні все ще домінує така точка зору, що ніщо так не загрожує благу земному Граду і вічним цінностям, як послаблення та знищення внутрішніх джерел свідомості  (с. 149).

В своїй роботі Марітен схиляється до примату Церкви над державою. Принципи царства Божого вищі за земні царства (с. 150). Він пише так: «В этом случае верховное достоинство и авторитет церкви утверждают себя не благодаря принуждению, осуществляемому гражданской властью, но благодаря духовному просвещению граждан, которые должны свободно выносить суждение в соответствии с их личностным сознанием по каждому случаю, относящемуся к сфере политического общего блага»  (с. 151). За Мартеном, первинним є саме Церква. Ознакою такої первинності є саме те, що Церква - це моральна міць, завдяки якій живиться мирське існування. І хоча політичне має видиму перевагу як такої собі верховної автономії, але вона все ж таки більш нижча по відношенню до духовного порядку й тому, що належить до вічного життя (с. 152). Церква є тим самим інститутом, який постулює етичні засади, моральні цінності і стоїть над правовими інститутами. В такій ситуації слід згадати слова апостола Петра: «Бога повинно слухатися більш, ніж людей» (Дії 5:27-29)  

Загальне благо суспільного життя є вищою метою, але вищою у відносному сенсі і в певному порядку, а не абсолютно вищою метою (с. 137). «Непосредственное подчинение человека Богу превосходит всякое благо – как общее благо политического общества, так и внутренне благо Космоса» (с. 138). Отже, автор розвиває думку про первинність духовного закону, політичне ж  підпорядкування того чи іншого громадянина – це непряме підпорядкування. І хоча Церква і є частиною політичного суспільства (с. 140), а діяльність громадян, в якості прихильників церкви, вносить вклад в суспільне діло, все ж таки слід зрозуміти, що церква – не просто частина цілого, вона і є закінчене ціле, така собі універсальна сфера, яка простирається над всім світом – над політичним суспільством. Тобто, порядок вічного життя є найвищим по відношенню до порядку мирського життя, вважає автор (с. 141). Для віруючого, на думку Марітена, Церква - це «особое общество, внутри и вне мира, одновременно божественное и человеческое (абсолютно совершенное или в-себе-обретенное самодостаточное и независимое общество)» (с. 139). Марітен вірить в те, що неможливо створити політичне суспільство за «межами» Бога та не апелюючи до якоїсь релігійної віри. Отже, Марітен розрізняє організацію суспільного устрою від Церкви. Влада Церкви сходить зверху до низу, а політиці – знизу догори.      

Марітен вважає, що суспільство, яке надихається християнством, буде насправді християнським суспільством, яке можна буде назвати євангельско-християнско політичним суспільством. Таке суспільство буде мати свою власну соціальні і політичну мораль, свій власний погляд на справедливість, суспільну дружбу, суспільні задачі, розвиток цивілізації тощо (с. 154). Звісно, що це утопічна ідея, щось на кшталт того, про що мріяв Маркс, говорячи про часи комунізму, коли люди будуть давати по своїм можливостям, а брати по своїм потребам. Зрозуміло, що, поки ми живемо на цій землі і маємо грішну/егоїстичну природу, таке суспільство не буде побудоване. Погляди Марітена ґрунтуються на його баченні кінцевої мети права, в якій він вбачає, можливість зробити людей досконалими. «Гражданское право должно также всегда поддерживать всеобщую направленность к добродетельной жизни и инициировать стремление на каждом уровне к полному воплощению морального закона» (с. 157).

Марітен в цьому розділі також описує своє занепокоєння тим, що доволі часто чує висловлювання, які підштовхують до висновку, що взаємовідносини між Церквою та владою припиняються в той самий момент коли Церква віддає кесарю те, що йому належить. Автор вважає, що «кесареве» та «Боже» мають співпрацювати між собою (с. 158). Далі Марітен показує, що ця взаємодія має три складові. Загальна та непряма форма, яка виражена Марітеном наступним чином: «главная помощь, содействие и поддержка, которые политическое общество и государство обязаны оказывать церкви (хоча краще мабуть сказати: людині по відношенню її вічного призначення), состоит в целостном выполнении ими своих обязанностей по отношению к их собственным целям, в их внимании к естественному праву и в полной реализации их политической обязанности создавать «в обществе такие условия - политические, социальные, экономические, культурные, - которые будут способствовать достижению человеком его целей, мирному обладанию им всеми его правами, беспрепятственному исполнению всех его обязанностей, полному развитию всех его способностей» (с. 158). Друга форма - це суспільне визнання існування Бога, який надихає народ, через публічне сповідування тієї чи іншої віри в рамках християнської конфесії (с. 159). Нерелігійні люди вільні в вираженні своїх переконань, вважає Марітен. Третя форма - це форма специфічної взаємодії церкви та держави яка має на своїй меті допомогу місії церкви. Це може бути як і звільнення від військового обов’язку священників, так і надавання деяких пільг, наприклад для проїзду в громадянському транспорті. Марітен пише про те, що «государство должно своими средствами поощрять общую нравственность через реализацию справедливости и упрочение законности и посредством контроля за развитием глубинных условий и средств в политическом обществе для благой человеческой жизни - как материальной, так и духовной» (с. 161). Цим самим автор показує роль держави і роль усіх механізмів, якими оперує влада. Що стосується релігійних питань, то «то государство должно заниматься ими на определенном уровне, являющемся уровнем гражданского мира и благосостояния, и со своей собственной позиции - позиции мирского общего блага» (с. 162).

Християнське політичне суспільство, про яке пише Марітен, повинно добре знати, що сама Церква не є не просто його частиною, але вона вище його. І в цьому зв'язку політичне суспільство має визнати юридичний статус церкви, як і її духовний авторитет в керівництві її прихильниками усередині її ж духовної сфери. Отже, суспільство повинно мати з Церквою справу як з досконалим і повністю незалежним суспільством, з яким політична влада повинна укладати угоди, і з верховними ієрархами якої вона повинна підтримувати дипломатичні відносини. Однак, незважаючи на все це, таке християнське політичне суспільство повинне усвідомлювати, що в його власній профанній сфері, і щодо тих прав, якими вони володіють, громадяни-християни (разом з тією колективною діяльністю, яку вони і їх різноманітні установи вільно здійснюють в національному співтоваристві), не більше привілейовані в юридичному відношенні, ніж будь-які інші громадяни (с. 163).

Повертаючись до теми українського суспільства і тих проблем, які стоять перед релігійними громадами, слід нагадати, що, з одного боку, Церква має відстоювати своє право на рівний статус з іншими суспільними інститутами, а в деяких питаннях іноді і на більш привілейований, наприклад в тому, що стосується моралі та духовності. З іншого боку, Церква не повинна наполегливо вимагати більш привілейованого відношення до себе, аніж держава проявляє по відношенню до інших своїх громадян, в юридичному плані. Влада, зі свого боку, має спрощувати життя Церкви, та не намагатися ставити перешкоди на шляху духовних інститутів суспільства, як одних з небагатьох з тих, хто сьогодні намагаються апелювати до гуманних цінностей, та піднімати моральний стан суспільства. Складно сказати, чим сьогодні керуються провладні партії, які, проштовхуючи певні закони, створюють нові складнощі для реєстрації релігійних громад та місіонерської діяльності на території України. Якщо президент підпише цей законопроект, то, як вважають в одній із опозиційних партій, це «зробить Віктора Януковича, на додаток до всього ним скоєного, ще й гонителем на віру». З іншого боку, це такий собі дзвіночок, мабуть один із останніх, який має нагадати церквам України, що співпрацювати з цим режимом надалі просто безглуздо. Президент не дослухається до свого народу, влада нехтує духовними лідерами та інтелектуальним прошарком суспільства. Отже, якщо державні органи не підуть на зустріч Церкві, тоді Церква має відстоювати свої принципи (за Марітеном, християнського політичного суспільства) в інший, більш радикальний спосіб, нагадуючи про те, що демократія не може бути вибірковою, а гуманізм антирелігійним. Більш того, «удаляя препятствия и открывая двери, политическое общество, его свободные органы и учреждения должны помогать стремлению проповедников Евангелия идти в массы и участвовать в их жизни, способствовать материальному и моральному развитию нации, помогать в организации досуга, достойного человека, и развивать в людях чувство свободы и братства» (с. 166). Отже, якщо з боку влади, яка сьогодні діє в Україні шляхом самознищення внутрішніх джерел своєї свідомості, ми бачимо загрозу вічним цінностям та місії Церкви, то разом з Марітеном нам слід запитати самих себе, якщо в нас є власна екзистенційна система координат, то як можна застосувати її в нашу історичну епоху?

Теги: