28 лютого 2013 року віряни та священство влаштували зворушливе святкування з приводу 80-річного ювілею єпископа Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира Гузара. Після подячного молебну в Патріаршому Соборі Воскресіння Христового молоді християни з різних міст України були запрошені на тригодинну святкову імпрезу в конференц-залі Міжнародного Виставкового Центру.
Напередодні свята ювілят, народжений у Львові 26 лютого 1933 року, наголосив, що бажає провести цей четвер в оточенні молоді та студентів. «Народна мудрість каже, – звернувся Блаженніший Любомир Гузар до гостей вечора, – що до 40 років треба зі старшими людьми проводити час, а після 40 – з молодшими. Ось тому я сьогодні з вами, з молоддю».
Урочиста програма 28 лютого розпочалася зі спільного молебну в недобудованому ще Патріаршому Соборі Воскресіння Христового, який, ніби фортеця, велично височіє на лівому березі Дніпра. Цього сонячного дня на Службу Божу з Блаженнішим Святославом Шевчуком та Блаженнішим Любомиром Гузаром зібралось досить багато вірян. По завершенню молебну на залитому сонячним промінням ганку собору журналісти обступили Любомира Гузара із запитаннями на кшталт, який найкоштовніший подарунок йому подарували на день народження. 80-річний кардинал Католицької Церкви, хоч пересувався, спираючись на палицю, повільно й з труднощами, проте терпляче та з гумором відповідав журналістам. Від нього віяло спокоєм та простотою, ані сліда пихи, гордині, роздратування.
Після молебну учасники перемістились до конференц-зали Міжнародного Виставкового Центру неподалік Собору. На столі на кожного чекала цукерка з маленьким сюрпризом: прив’язаним папірцем с цитатою Блаженнішого Любомира Гузара зі збірника «Бути людиною». Гостей нібито запрошували до інтелектуального частування, кожен міг швидко охопити частинку мудрості й налаштуватись на добрий лад. Зала наповнилась святково вдягнутими молодими людьми (особливо милували око колективи в українських вишиванках та представники скаутської організації «Пласт» у формі) та дітьми. Було представлено учбові заклади з різних міст України, в яких Любомир Гузар зустрічався зі студентами, в кінці вечора на екранах показували спільні світлини студентів з Блаженнішим. Схвильовані учасники підготували різні творчі виступи–привітання, що могло включати в себе читання віршів, виконання пісень, гру на музичних інструментах.
На початку вечора Любомир Гузар відзначив, що це святкування організоване не з його ініціативи, а силами і за доброї волі греко-католицьких священиків та мирян. Найважливіше в уродинах, сказав Блаженніший, – це згадування родичів, передусім батьків: «Яке щастя, коли вам є до кого піти, в кого ще живі батьки, коли є кому назвати вас дитиною. Я буду вдячний до смерті своїм батькам».
Окрім різноманітних творчих виступів, на двох екранах на сцені час від часу показували фотографії або відеофрагменти з довгого й насиченого життя Блаженнішого: дитинство, родина, роки в еміграції, навчання, служіння, зустрічі з молоддю... Також, долаючи кордони й відстані, з відеопоздоровленнями до Блаженнішого або спогадами про нього з екранів звертались старі друзі по навчанню чи священничому служінню з США, Італії.
Але найбільш дорогоцінними були ті моменти, коли сам Блаженніший Любомир Гузар (ліворуч від нього за головним столом сидів нинішній глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук, праворуч допомагав ювіляту й тримав мікрофон головний координатор святкування отець Володимир Мальчин) брав слово, відповідаючи на різні запитання ведучих. Коли цей сивобородий та трохи сутулий священик говорив, геть зникало відчуття, що перед нами втомлена й хвора людина. Його проникливий голос, гострий розум й незмінне вишукане почуття гумору ніби виводили за умовні вікові та часові межі. Ставало зрозуміло, що душа в 80-річного Блаженнішого – молода та дуже красива, й присутні насправді одного з ним віку. Коли Любомир Гузар мовив щось до гостей вечора, не раз виникало відчуття, що всі приготовані виступи й тисячі слів привітань нічого не варті, що з Блаженнішим добре просто побути поряд і помовчати (й в мовчанні ми нічого не втратимо!), що соприсутньості буде достатньо, аби таке спілкування дало відчуття істиного щастя й спокою.
Але такі екскурси в біографію Блаженнішого Любомира Гузара, оживлення нашою пам’яттю людей, що пішли, й подій, що проминули, були надзвичайно цікавими. Так, ювілят з гумором пригадував, за яких обставин відбулася його зустріч з митрополітом Андрієм Шептицьким. Батько якось привів малого Любомира вихідного дня пограти разом з іншими дітлахами. Вони захопливо грали в рухливі ігри, будували вежу. Аж тут прийшов Шептицький, але діти не дуже звернули на митрополіта увагу. Потім, через багато років, знову зустрівши його, Любомиру Гузару було не зовсім зручно сказати, що вони вже бачились, коли він був малим хлопчиною, бо вежа йому була тоді цікавішою, ніж митрополіт. І ніколи так і не взнав Блаженніший Любомир Гузар, чи запам’ятав тоді предстоятель УГКЦ того «хлопчину з великими вухами», який за багато років, через Йосипа Сліпого та Мирослава Івана Любачівського, прийме стерно церковної влади.
Але, каже ювілят, не все було так романтично, були різні спогади в його дитинстві. Любомир Гузар розповідав, як почалась Друга світова війна. Його родина тоді мешкала на околиці Львова, де зараз розташований район Сихів. Там були городи. Пригадав, як нацисти гнались за євреєм й розстріляли його з автоматів. І малий Гузар з іншими дітьми бігав дивитись на того мертвого бідолагу.
Особливо було приємно, що в святкуванні взяли участь студенти двох вищіх учбових закладів, які дають філософсько-теологічну освіту в тому числі світським особам. Львів’яни, студенти з Українського католицького університету, виступили з оригінальним номером – хором заспівали «Let my people go», адже співати джаз, сказали вони у передмові, це ознака вільної людини. А київські студенти Інституту релігійних наук виконали гімн покровителя Інституту, св.Томи Аквінського, «Adoro te devote», написаний латиною Вчителем Церкви вже після того, як він перестав займатись теологією, натомість не полишив писати поезію.
«Блаженнійший Любомир Гузар подібний до Папи Бенедикта ХVI, який власне зрікся Престолу Св. Петра, – звернувся у передмові до присутніх віце-директор Інституту релігійних наук, монах-домініканець о.Петро Балог. – Але ці двоє подібні в якійсь мірі до Томи Аквінського! Бо всі троє, коли відійшли від справ, то продовжували працювати для блага Церкви: Гузар далі їздить і зустрічається з народом та з молоддю, проводить конференції, підтримує молитвою свою Церкву. Папа збирається далі студіювати богослов'я і вести молитовне життя в намірах Церкви. А Тома Аквінський, після того, як перестав писати Суму і всі інші твори («все це солома»), все-таки продовжував писати літургічні твори, між іншим – «Adoro te devote», що виконується дотепер у різних храмах. Як також вів споглядальницький спосіб життя. Три людини, три історії життя, три способи відповіді на Боже натхнення – і одна спільна характерна риса для всіх трьох: любов Бога і Церкви до самого кінця».
Протягом вечора запрошені гості насолоджувались творчими виступами семінаристів та студентів різних вищіх навчальних закладів й молодіжних організацій: Львівської політехніки, «Пласту» (членом братства є Блаженніший Любомир), Київського інституту банківської справи, Київського університету ім.Т.Шевченка та багатьох інших. Програма була такою насиченою, що деякі заплановані виступи, на жаль, доводилось відміняти, аби вкластися в тригодинну імпрезу.
Блаженніший Любомир Гузар розповів також, якими були його враження після повернення в Україну. «На щастя, – мовив ювілят, я приїхав не з Америки, а з Італії. А Італія така країна, подібна до України: ніхто нічого не розуміє в політиці». І ось через 46 років еміграції (він з батьками поїхав на чужину в 1944 році) він повернувся до Львова – «маленького Парижу Сходу», як охарактеризував його Гузар. Того далекого 1990 на Гузара справило дуже сумне враження те, що люди йшли по вулицях не посміхаючись, пригноблені: «Це мене теж дуже пригнобило, що люди перестали посміхатись. Повернувся в світ сумний... Ми маємо почати посміхатись, бачити краще майбутнє. Коли маю приємність зустрічатись зі студентами, із молодими, то вони плекають надію. Майбутнє йде разом з вами, – звернувся Блаженніший Любомир до присутніх. – Найгірше вже минуло. Навіть якщо не видно з ясністю, що там попереду, але вже усміх є на устах. Радуйте нас, старих, своїм усміхом, надією», – закликав Гузар.
Також він дав розгорнутий коментар щодо відродження Української Греко-Католицької Церкви в Україні та відновлення її присутності в Києві зокрема. «До 1949 року намагались знищіти, ліквідувати УГКЦ, але Господь це не допустив. Як казав мій вчитель Святого Письма, – згадував Любомир Гузар, – є такий небесний гумор, приходять до нас такі моменти, коли наперекір усім людським старанням з неба приходить радість, віднова, життя». Присутність УГКЦ в Києві, впевнений Любомир Гузар, є виправданою і згідно закону церковного (має бути в столиці), і згідно людської логіки. «Ми повернулись, щоб служити тим, хто до нас належить, служити своїм. Ми не прийшли нікого випихати звідси чи займатись прозелітизмом. Нас вигнали на силу, але за програмою небесного гумору ми повернулись до столиці і ми тут є», – зазначив він.
Вже під кінець святкування слово взяв Блаженніший Святослав Шевчук, який весь вечір сидів ліворуч від Любомира Гузара. Він звернувся до залу з посмішкою й величезною доброзичливістю, як рівний тим молодим студентам різних українських вузів. Нинішній предстоятель УГКЦ розповів історію про те, як колись упереддень святого Миколая до його семінарії приїхав Любомир Гузар, але в той час ректора не було і шановного гостя випала честь зустрічати саме Шевчуку. Як раз за день до цього всі семінаристи успішно захистили свої екзаменаційні роботи, і з цього приводу всі відчували величезну радість та полегшення. По дорозі (треба було про щось говорити, не мовчати ж весь час) Святослав Шевчук розповів Блаженнішому Любомиру Гузару, що ось яка в них радість, що вони всі захистились. Гузар тоді нічого не сказав. Але в кінці Служби в каплиці, коли всі семінаристи затримали подих від самої величності миті присутності такої особистості як Гузар й чекали на слова якоїсь величезної духовної мудрості, Блаженніший раптом сказав (і тут перестав дихати вже сам Шевчук): «Отець Свіятослав (і Шевчук дуже смішно й вдало передав манеру говорити Гузара) зустрів мене і сказав, що у вас велика радість. Не від того, що завтра день святого Миколая, не від того, що ви гарно помолились або хоча б від того, що сьогодні видався просто хороший день, або ж через те, що я приїхав до вас. У вас велика радість, що ви захистили свої роботи!» – іронічно пошуткував тоді над Святославом Шевчуком Блаженніший.
І ця історія, жваво й з гумором розказана верховним архієпископом Шевчуком, додала ще нових штрихів до об’ємного й складного портрету духовного лідера сучасності, широко знаного не лише серед греко-католиків в Україні, але й у світі. Цей милий серцю образ світлої, мудрої, дуже простої у спілкуванні людини – Блаженнішого Любомира Гузара – залишиться в пам’яті присутніх, яким випало щастя жити з ним в одному часі, на все життя.
На останок ювілят сказав, що сьогоднішній вечір подарував йому назву для нової книги: «Перші 80 років мого життя» (така мила помилка вкралася до репліки одного з ведучіх на самому початку вечора, запам’яталась Блаженнішому й викликала посмішку). Він виразив сподівання, що, можливо, за 10 років ми знову разом зустрінемось, «але тоді ви вже будете не такі молоді, як зараз», – пошуткував він.
Цей вечір залишив найкращі й найтепліші спогади. Хотілося б поякувати Блаженнішому, який виявив величезну силу, провівши кілька годин разом з гостями. Також хочеться висловити подяку організаторам за проведення заходу на високому професійному рівні, й учасникам – молодим християнам з всієї України – які подарували ювіляту найцінніше: посмішки на вустах на надію в серцях.
Теги:
