Тема есхатології знов стає популярною як серед теологів, так і серед релігієзнавців. Чим темніше історичний горизонт, тим жвавіші дискусії про кінець та «після кінця» (саме так – про те, що «після кінця», точаться найбільш цікаві дискусії у сучасній теології). Якщо у 1912 році, у часи апогею ліберальної теології, Ернст Трьольч мав право сказати, що «есхатологічний офіс більшість часу не працює», то у 1957 році Бальтазар зауважив, що «есхатологічний офіс працює цілодобово» [1, p. 217].
Актуальність «соціальної есхатології» обумовлена як соціальним та ідейним ландшафтом постсучасного світу, який пережив не одну історичну катастрофу і навіть передчасно оголошений «кінець історії»; так і необходністю узгодити герменевтику подій з герменевтикою текстів, подивитись на світ соціальний крізь світ символічний, або навпаки – осмислити есхатологічне вчення через трансформації сьогодення. Якщо згідно християнської традиції, світ переживає хронічну кризу, характер і наслідки якої знаходять своє пояснення в есхатологічному баченні; то можна зробити і асиметрічний хід - розглянути есхатологічні варіації в дзеркалі сучасної цивілізаційноі кризи щоб знайти прояви надії всередині кризи.
Термін “есхатологія” використувався вже в тексті Systema locorum Theologicorum (Abraham Calov, 1677), а у XIX ст. cтав популярним завдяки Шляєрмахеру. Проте сучасний релігієзнавчий і теологічний дискурс про “кінець світу” вимагає нових концептів, в яких долається відчуження метафізичного та соціального, небесного і земного, потойбічного та історичного.
Останні теологічні бестселери трактують надію як ключове поняття для розуміння есхатології (див. [2] про християнський історичний наратив і реконструкцію есхатології у світлі надії; або [3] про надію у часи невизначеності). Не «кінець світу», а «нове творіння» виходить на перший план в есхатології. Про це говорить не тільки складний Ю. Мольтман, але й популярний нині Том Райт.
«Майбутнє як дар», «відкрите майбутнє», «нове творіння», «герменевтика надії», «викуплення світу» - осмислення цих концепців надає есхатології оптимістичного забарвлення і активує соціальний потенціал християнських конфесій заради переображення цього, прийдешнього світу; очікування «нового неба та нової землі» перестає бути пасивним.
Завдяки фундаментальним працям В. Паненберга та Ю. Мольтмана «майбутнє» повернулось у теологічний дискурс, але не як очікування історичного фіналу, а як горизонт надіі, історичне завдання християн і процесс наближення Царства Божого.
Майбутнє належить Богу і виходить із Нього, а Сам Він є дієва любов. Отже майбутнє набуває персоналістичного характеру. Відтак теологія долає лінійну картину минуле-сучасне-майбутнє і ставить Бога в центр історії, а останні речі робить першими (Last Things First? – Так називається вже цитована одна з цікавих есхатологічних розвідок Christoph Schwobel).
Есхатологія починає говорити не про кінець, а про початок, і фокусуватися не на історії, а на події смерті та воскресіння Христа. Христоцентрична есхатологія закликає не тільки до надії, але й до праксису, до трансформації сучасності. Theology of Hope та Hermeneutics of Hope стають провідними концептами [4], а майбутнє бачиться як дар, а не загроза.
Найбільш помітний тренд (пост)сучасності – відкриття есхатологіїчної надії в історії, але не такої надії, що можна віднайти у минулому. Надія не має власної генеалогії. Есхатологічна надія постсучасності йде назустріч з майбутнього, так що навіть стала історія прочитується інакше у світлі майбутнього.
Надія – це подія, що відбувається з людьми, споглядання чи переживання цієї події найбільш близьке до феноменології “дару” чи “благодаті”. Тим самим есхатологічні сценарії стають не більше ніж можливими. Увага теологів концентрується вже не на картинах майбутніх судів і кар, а на осмисленні символів та проявів надії в історії, надії як дії Бога.
Якщо всі сценарії є лише можливими, то головним стає не прогнозування розвитку подій, а впізнання в подіях благої Божої волі. “Кінець світу відміняється” не тому, що злого Бога немає, а тому що благий Бог є.
Саме тут – на перехресті відносин Бога і людини, есхатологія зустрічається з соціальною теологією і фундаментальною антропологією, і разом з ними ставить під питання саму людину, її самовизначення перед Богом і майбутнім. Так питання людини про майбутнє обертається питанням про себе, вірніше, питанням Бога про себе.
Література
1. Schwobel C. Last Thing First? The Century of Eschatology in Retrospect / Christoph Schwobel // The Future as God’s Gift. Explorations in Christian Eschatology. – Edingburgh: T&T Clark, 2000. – Pp. 217-241.
2. Keshgegian F.A. Time for Hope /Flora A. Keshgegian. – New York: Continuum, 2006. – 230 p.
3. Смит Д. На пути в Эммаус. Надежда во времена неопределенности / Дэвид Смит. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2012. – 152 с.
4. Searle J. / The Future of Millennial Studies and the Hermeneutics of Hope: A Theological Reflection / Joshua Searle // Beyond the End. The Future of Millennial Studies. – Sheffield: Sheffield Phoenix Press, 2012. - Pp. 131-148.
Теги:
dutchak1 написал: