«Я є дитиною одинадцятого вересня, - каже мені старший програміст у компанії Google Володимир Щоткін. У той день на одну мить трохи відкрились двері в пекло, і я зміг туди зазирнути».

Для Володимира зустріч з конкретним злом завершилась «геппі ендом»: з прихильника німецької ідеалістичної філософії він перетворився у того, хто вірує в Бога. Втім, спостереження за іншим видом конкретного зла – скрізь прогнилою системою американської шкільної освіти – змусило унікального режисера Тоні Кея створити кінострічку, яка нагадує нам почерк майстра у його творі 1998-го року «Американська історія Х». Назву цього фільму – «Вчитель на заміну» (вийшов у 2011 році) – сором’язливо скальковано з російського прокату («Учитель на замену»). Хоча оригінальна назва «Відчуження» («Detachment») каже про суть фільму більш стисло і довершено.

Відчуження – це не найгірше слово для описання стосунків у американській школі, що знаходиться у небагатому районі і послідовно втілює постмодерністські цінності. Адекватніші слова – розкладання, атомізація, розпад усіх зв’язків, що колись відбудовувались завдяки християнським цінностям до 1960-х років. Генрі Барт, герой завжди сумного Едріана Броуді у цих процесах не тільки спостерігач, але й активний учасник; він – вчитель на заміну, якого запрошують на один місяць викладати, допоки знайдуть постійного вчителя.

Фільм зняли за 20 днів. За цей час ззовні схожому на традиційного аміша режисеру Тоні Кею вдалось підняти два взаємопов’язані пласти проблем: відчай вчителів та байдужість учнів.

Початок стрічки – «августинівська» сповідь головного героя. «Багато вчителів думали, що зможуть змінити світ на краще. Я знаю, як важливо мати опору у житті, когось, хто допоможе розібратись у складності нашого світу», - розповідає він про безуспішність педагогіки у намаганні виправити світ. Чинять опір не тільки недозрілі учні, а все навколо: родина, яка повним складом сидить біля телевізора і не цікавиться роботою педагога, охололі почуття з чоловіком, досвід домашнього насилля та освітня бюрократія, яка дивиться на школу як на об’єкт інфраструктури. Демократія, будучи адекватним інструментом врахування думки різноманітних меншин (вікових, етнічних), згодом починає «їсти своїх дітей». Вчитель Барт бачить, що його колеги бояться ставити погані оцінки з остраху бути звинуваченими у дискримінації; виявлення емпатії дівчині, якій батьки казали «Від тебе ніколи не буде толку», одразу трактується як сексуальне домагання. У такій ситуації в здорових вчителів починає «зривати дах».

«Усі ці оцінки, догани, виключення, педради, порізи папером, байдужі батьки та безмозглі діти. Це пекло, Лупе. Вони мені у душу плюнули. Досить принижуватись, потрібний порядок. Вони нами попихаються, ми – їхні раби. Це безумство, ніби кожна дитина є скарбом. Оці довбані діти: без бажань, без іскри, без прагнень…», - виконує емоційне крещендо один з викладачів. Кожне його речення – це ніби удар батогом.

Усе це невдоволення від роботи та учнів (і не скажеш, що це виключно американський досвід) переноситься додому. І, як настирливий менеджер з продажів «продає» себе родині і так само вимагає якісних послуг від інших, вчителі з фільму стають вчителями вдома. У цій битві програли усі. «Ми немов тонемо без рятувального круга. Таж ми думали, що будемо тими, хто кидає його потопаючим», - підводить сумну рису герой Едріана Броуді.

Але навіть якби вчителі, немов ідеальний газ, приходили до аудиторії завжди у піднесеному стані та підготовленими, вони б зустрілись з результатом ідеології зрівнювання – з учнями, які змагаються між собою у швидкості інтелектуального самознищення, живими пейзажами пекла, як пише автор The Hollywood Reporter Ксенія Рождественская.

Тоні Кей, здається, дуже злиться на той різновид демократії, що не має меж, адже нерідко звертається до риторичної техніки reduction ad absurdum. Відсутність хоча б обрію моральних орієнтирів в учнів дозволяє їм доводити власну індивідуальність до максимально можливого рівня. Отже, стає реальністю такий діалог між викладачем і ученицею:

  • Чи ти не знаєш, що у школу треба носити ліфчик?

  • Містере Сіболт, я це я. Я ж вам не вказую, як вам вдягатись! Ось і ви не вказуйте, зрозуміло?

Але подібна індивідуальність стає результатом не осмислення власної унікальності, а слідування рекламним слоганам MTV і дописам у Facebook – або Twitter-екаунтах відомих людей. У фільмі звучить цей діагноз – «маркетинговий холокост», про який розповідали Орвелл, Замятін та Хакслі усі разом взяти. Отже, вчитель на заміну Генрі Барт констатує: «Дітям важко зосереджуватись, їм нудно. Як можна їм вдобити класичну літературу, якщо вони переконані, що ти їм не скажеш нічого доладного?».

Але проблема не тільки у літературному невігластві. І мені, і читачу нескладно згадати, що у нашому минулому шкільний курс літератури складався з переважно заучування дат, імен та назв, ніби у тому сенс літератури.

Показане у фільмі викладання літератури героєм Броуді – це світла пляма і промінь світла. Цитуючи Орвела («1984») або Едгара По, він демонструє, що ця література жива і може застосовуватись до будь-яких проблем, навіть найсучасніших. Навіть до маркетингового холокосту. І, якщо учні все ж захочуть читати, знайдуть рішення показаних у стрічці проблем – непорозуміння з батьками та насилля над тваринами.

Здається, кінострічка Кея не сподобалась англомовним критикам через статичність та імпліцитність моралі. Майже з самого початку режисер вводить у потік подій малолітню повію, яку Барт підбирає і робить порядною людиною. Фільм завершується символом – вони обіймаються.

Броуді вдалось перетворити цей фільм на щось більше, ніж моральний еквівалент страхіть Квентіно Тарантіно або сентиментальні солодощі за участю Річарда Гіра. Ця стрічка є фрагментарним, реалістично-анатомічним відображенням ситуації, коли похідні труднощі від наявності моральних цінностей нівелюються перед дев’ятим валом проблем, пов’язаних з їхньою відсутністю. Вчителям тут залишається тільки пити заспокійливе. Що й регулярно робив один з викладачів.

Теги: