Наш світ змінюється невпинно. Однак лишається незворушною царина древніх традицій, у яких вкорінена також і церковність. Щоправда, нині іноді доводиться бути свідками втрати «церковності» в межах не тільки світського загалу, але і в академічному богослів’ї, яке починає виконувати роль рудимента, котрий прагне піддати рецепції навіть те, що зовсім не має відношення до святоотцівського передання.

Дуже часто ми забуваємо, що лише жива літургічна традиція, участь у ній, молитовний подвиг здатні просвітлювати розум дослідника побуту церковної людини. Ми намагаємося говорити про відродження спадщини перших віків життя християн, забуваючи, що стоїмо перед викликами секуляризації суспільства, коли відчуття святині заміщується емоційністю і психологізмом, коли публіка прагне швидких афектів, а не живого і миротворчого слова проповідника, молитовного праксису. Таким чином, ми підходимо до тієї межі, коли навіть прості, доступні раніше кожній людині, життєві догми, що вкорінилися у побуті, стають нині предметом дискусії й обговорення на рівні богословів високого штибу. Так, зрештою, сталося навіть із проблемою «добра» і «зла», коли ми втратили змогу визначати їхні критерії шляхом розумно-сердечної діяльності, молитовного, літургійного, досвіду.

Ми несемо своїм життям важливі смисли. Ми сповнюємо цей світ унікальними переживаннями. Й особливо значимі вони тоді, коли стосуються питань життя і смерті, щастя і страждання, добра і зла. Ще зовсім недавно нам здавалося, що все, що трапляється з нами, є звичайною випадковістю, збігом обставин. Але пройшов час і нам вдалося збагнути, що причинно-наслідковий механізм діє також і в нашому житті. Те, що звершено тайно – не є таємницею. Адже про це проголошує наша свідомість, на якій викарбувалися літери досвідного сприйняття. Одного разу вкушений заборонений плід стає причиною людського поневіряння у пошуках щастя. Особистість віднині невільна. Вона мусить обирати з-поміж багатьох варіантів свого умовного життєпису той унікальний, який дасть змогу впевнитися у переживанні власного задоволення, щастя. Але де шукати витоки того, що приємно, того, що окриляє? Людина, яку роздирають амбіції і підозри, мусить завжди керуватися у своєму житті аморфними, релятивними засадами добра і зла. Вона змушена шукати примарну втіху там, де її немає і ніколи не було. Адже джерело насолоди, щастя знаходиться десь у глибинах свідомості. Солодка і гірка вода витікає саме із внутрішньої людини. Зовні можуть відбуватися дуже багато змін, але внутрішнє здатне перебувати у цей час незворушним.

Ми намагаємося опанувати мистецтво володіння собою, власними пристрастями й амбіціями. Але це дуже важко зробити, якщо не знаєш, із чим саме маєш справу. Оскільки для нас вже є звичкою говорити про пристрасті у позитивному вимірі. Ми ведемо мову про амбітність, марнославство, як про важливу складову досягнення успіху і кар’єри. Ми називаємо хтивого «ловеласом» і визнаємо право полігамії, забуваючи, що це має назву звичайної розпусти у консервативному релігійному християнському суспільстві. Ми іменуємо скупих багатіїв успішними бізнесменами, забуваючи про пристрасть сріблолюбства.

Світ нашої свідомості настільки глибокий, що його можна уподібнити до казкового виміру «кролячої нори» Льюіса Керола. Ми не знаємо, що відбудеться, якщо надпити із вказаної пляшечки навіть тоді, коли етикетка яскраво промовляє «випий мене». Ми не знаємо, звідки починається і де саме завершується логічний ланцюжок умовиводів, які стосуються того чи іншого конкретного предмета чи явища. Таємницею оповита невидима земля нашої свідомості. Ми йдемо шляхом досвіду багатьох інших наших попередників. Але не можемо із певністю засвідчити, що їхній досвід не є хибним. Власне, нам взагалі не відомо, куди саме веде нас дорога того досвіду. Цілком ймовірно, що наші умовиводи із приводу «того самого» зовсім інші, аніж людини, яка стоїть поряд. Саме тому доводиться постійно шукати догми. Ми ладні сприйняти на віру дуже багато саме тому, що нічого не знаємо про світ, який оточує кожного з нас. Відтак, з’являються секулярні догми.

Людина завжди прагне керуватися авторитетами, навіть тоді, коли з очевидністю визнає і навіть проголошує їхню відсутність для себе. Ми живемо у часи незвичного «вільнодумства», яке стверджує, що «добро» - це те, що приємне на дотик і смак, а «зло» - це все те, що не може бути пояснене кількома фразами звичного жаргонного лексикону. Саме тому це «вільнодумство» надто схоже на прожерливого черв’яка, який керується у своєму існуванні лише кількома інстинктами. Людина, яка не спроможна вирішувати питання, котрі постають перед нею з огляду на величний і незбагненний Всесвіт, приречена плутатися у корінні власних поневірянь найпростіших організмів, які потребують задоволення первинних інстинктів.

Певна річ, у житті прибічників «найпростіших», які надто сповнені вільнодумством, також існують догми. І їх набагато більше, аніж у царині тих, що визнали власну немічність і проголосили себе рабами обставин й обмеженого досвіду. Вільнодумці проголошують: «Бери від життя все», забуваючи, що життя на допінгах, енергетиках – це вже залежність. Вони намагаються витиснути «все» із невеличкої пляшечки, наповненої розчином із кофеїном, забуваючи, що досвід викарбовується навіть на подушечках пальців, долонях рук, стопах ніг. Ми втратили свою незалежність ще відтоді, коли зробили перший крок дитячими ногами по землі. Ще з молоком матері ми засвоїли свої первинні інстинкти, які скеровують нас щоразу до програмованого продовження тривання із роду в рід. Ми боїмося смерті, хоч і усвідомлюємо, що вона дарує свободу від мимовільних рухів, жестів, міміки і почуттів. Ми надто прогнозовані у своєму триванні лишень тому вже, що керуємося графіками руху металічних пристроїв, що облаштовані для того, аби ми встигали дістатися із пункту «А» до пункту «Б» без запізнень. Натомість, на шляху виникає аж надто багато перешкод. І всі вони – також рухаються за певним графіком, який має полегшити наш рух. Це парадокс – але чим більш ми прогнозовані у власному триванні, тим більше прагнемо свободи від умовностей і правил, якими обкутуємо своє існування з тією метою, аби насолодитися спрощеним існуванням, яке не передбачає стресів і дискомфорту. «Добро» і «зло» давно вже померли. Вони лишилися лише на екранах плазмових пристроїв, які невпинно продукують легенди людського буття, боротьби, поразок і перемог. «Добром» є все те, що не викликає дискомфорту і сприяє хорошому травленню – стверджують прибічникам «найпростіших» рекламодавці. І саме така прописна істина засвоюється найкраще. Супергерой віднині покликаний спасати людство від жахливих катаклізмів, яким передує відключення електроенергії та водопостачання. Власне, цим супергероєм вповні міг би стати звичайний електрик чи сантехнік. Однак у них надто мало для цього аксесуарів. Ми говоримо про мораль, здебільшого, лише для того, аби похизуватися на фоні необлаштованості життя інших людей. Натомість, «успішність», «скандальність», «брендовість» знаходяться за межами морального виміру, оскільки так живуть лише недосяжні для обивателя світські зірки та леви. Нарешті, мораль стає звичним штампом викладачів перших класів, які здатні поставити кількох шкільних забіяк перед лінійкою. На цьому, на жаль, моральні запити, здебільшого, обмежуються.

Нарешті, «добро» і «зло» знаходять свій останній прихисток за мурами церкви. Саме там, серед світла свічок, на амвоні, у тихому світлі лампад, десь в олтарі, оселяється «добро» і «зло». Виявляється, для того, аби зіткнутися із ними вочевидь, потрібно зрости і збагатитися особливим виміром досвіду. Цей досвід вельми своєрідний. Адже, виявляється, навіть хвороби здатні поставати у вигляді «добра», аби припинити певну діяльність, яка здатна призвести до «зла» у його власному, духовному, сенсі. Саме тут, серед миготливого світла лампад, проголошується потойбічний вимір царства краси і гармонії, який не може бути досягнутий на землі.

Нарешті, сама смерть втрачає свій сенс з огляду на існування іншого виміру життя душі. Ми починаємо розуміти дуже своєрідну царину буття особистості, оскільки віднині спроможні говорити про духовне омертвління, яке здатне сполучатися із квітучою плоттю. Ми ведемо мову про плотський і духовний розум, які стають антагоністами одне одного. Запроваджуються інші, сакральні категорії виміру буття людини. Віднині, за цими мурами, слід спробувати зняти із себе шкіру найпростіших інстинктів для того, аби уподібнитися «богам» за благодаттю, зображення яких прикрашають стіни цього останнього прихистку вимірів правдивого життя і правдивої смерті. У цьому світі, за стінами храму, панують священні догми, головною з яких є непізнаваність джерела власного життя і світобудови. Не зважаючи на численність цих віровчительних аксіом, це особисте незнання стократно помножується вже після першої, невдалої, спроби здійняти із себе шкіру первинних інстинктів – це мірило секулярних комфортного «добра» і дискомфортного «зла». З’являється потреба в новій мові, аби описати незвичний досвід присутності Неосяжного. З’являється необхідність бути іншим.

Фото gotowall.com

Теги: