«Я почав молитися Богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку частину своєї облуди… Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність — се великий крок назад і вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня».
Між цими двома щоденниковими записами – чотири роки. І не простих: чотири роки світової війни та номінально повоєнного часу, які для західної частини України були де-факто воєнними. Для Олександра Довженка ці роки поєднали у собі глибоко пережиту ним народну трагедію – і власну драму як митця та мислителя.
А між ними – якраз два роки від першого і два роки до другого – був ще один дуже знаменний щоденниковий запис:
«Сьогодні мені сповнилось п’ятдесят років. Коли б я вірив у Бога, я попросив, помолився б йому, аби послав він мені ясного розуму на 10 літ, аби зробити щось добре для нещасливого свого народу, і більш нічого б не просив. Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів».
Сам Довженко (10 вересня, за іншими даними 12 вересня 1894 року, хутір В’юнище, тепер у межах смт Сосниця Чернігівської області – 25 листопада 1956 року, Передєлкіно, Московська область) не був послідовним і цілісним митцем-мислителем. Власне, він і сам не вважав себе таким. Виходець із незаможної козацької родини, випускник учительського інституту, учасник революції 1917 року, вояк армії УНР, в’язень чекістського концтабору, затим член партії комуністів-боротьбистів, затим радянський дипломат… А далі все змінюється: популярний художник-карикатурист і кінорежисер, один із провідних діячів більшовицького мистецтва, наближена до Сталіна людина, живий класик українського радянського кіно… І новий карколомний поворот долі під час війни: втрата сталінської довіри, розсипаний набір кіноповісті «Україна в огні», звинувачення в націоналістичному ухилі, заборона жити та працювати в УРСР, розчарування в офіційній комуністичній ідеї і спроба протиставити їй власне бачення гуманістичного соціалізму...
«…Краще б мені вмерти і не знати більш людської підлості, і бездонної ненависті, і бездонної вічної брехні, якою оплутані ми».
Але в цій непослідовності принаймні дві речі були доконечно послідовними, як то кажуть, інваріантними: глибока й навіть дещо надривна любов до України і віра у необхідність завжди і всюди орієнтуватися на найвищі цінності людського життя, факт існування яких Довженко вважав аксіомою.
«Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорі. Що кому».
Утім, чи прийняв би Довженко формулу, яка сьогодні відтіснила всі інші: «Україна понад усе»? Для нього, видається, було ближчим інше бачення «озброєного патріотизму», висловлене під час Другої світової війни французькими екзистенціалістами: Батьківщина й свобода, Вітчизна й істина, - як одна сув’язь, де органічно поєднані її обидві складові.
«Об’єднались усі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Усі тепера будемо однаки. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зневажати галичан за те, що вони добрійші і культурнійші від нас. Галичане не будуть боятися нас за те, що ми великі й жорстокосердні несамостоятельні люде, не європейські й не азіатські, отдельнії, як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні одної вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши одне одному слова, ми, принаймні, «великі» Українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов'янку, в церабкопівський бушлат землястий, пацюкового покрою, вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покараних і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді. І буде нас, брати мої, по чужих далеких східних українах».
І ще одне: все життя Олександр Довженко був переконаним прихильником соціалістичних цінностей. Тільки от розуміння цих цінностей змінювалося – від бачення соціалізму як такої собі аморфно-демократичної справедливості до справедливості войовничо-модернізаційної, класово-непримиренної (соціалізм як інструмент національної модернізації) – й аж до соціалізму як гуманістичного, християнського, освічено-інтелігентного та водночас глибинно-національного суспільства людського взаємопорозуміння.
«Ми єдина в світі країна побудованого соціалізму, в якій слово інтелігент звучало (колись) як зневажливе слово. У нас було заведено поняття «гнилий інтелігент». А між тим інтелігент ніколи не був у нас гнилим. Навпаки, він був полум’яним, чистим, передовим, гнилою у нас була не інтелігенція, а міщанство. Воно осталося гнилим і нестерпно вонючим і зараз, не дивлячись на високі державні посади, що воно їх посідає. Сьогодні інтелігенція «завоювала» собі честь стояти на третьому місці після робочих і селян. Знаменний розподіл. Кажу собі: людино, пам’ятай – вища твоя мета – стати на третє місце, на місце найвище, найдостойніше, найпрогресивніше. Люби це слово, хай буде воно твоїм символом – людина-інтелігент, бо не може бути радості життя у країні, де тебе немає, де ти занедбана, третьорядна, фальшива чи підроблена…»
Як митець і мислитель Довженко, починаючи з кінця 1920-х, намагається у своїх фільмах вибудувати привабливу утопію України, де селянська праця закономірно доповнювала б індустріальний розвиток, де передова наука співіснувала б із високим мистецтвом, де минуле входило б у сучасне, а люди жили б не лише заможним, а й високодуховним життям. У роки війни Довженко став практиком: він наполегливо «пробивав» через найвище партійне керівництво дозвіл для кожної селянської родини мати до 1 га землі у власному розпорядженні, залишивши колгоспам і радгоспам тільки велике товарне виробництво. На думку Довженка, це не лише дозволило б розв’язати проблеми забезпечення міст городиною і фруктами, а й – головне! – формувало б у селянських дітей особливе, ледь не інтимне почуття до землі. «Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті», - писав він. Якийсь час Хрущов, який добре знав село, коливався, проте врешті-решт ця ідея була відкинута як несумісна з колгоспним ладом і побудовою комунізму.
А Довженко занотував, утрачаючи віру в українське село як «колиску нації»:
«Тільки скажіть мені, чому ж невесело стало житися в селі? Чому так почали уникати фізичної праці? Хто прокляв її? Хто заворожив, зневажив? Для чого з людини, що обробляє землю, зняли красу вишивки, покрою, кольору? Чого стала людина землі карикатурою на городського гольтіпаку? Для чого се? І звідки? Фізичну роботу ненавидять раби і паразити! Так хто довкола мене?»
Отож не випадково по війні, фактично відсторонений від кінематографії та позбавлений права жити в Україні, Довженко переймається проблемою будівництва нового села. За словами Юрія Смолича, він написав з цього приводу цілий «трактат про будівництво нових сіл: принципи планування, що потрібно зберегти з старовинних національних традицій, що неодмінно треба використати з досвіду фермерського будівництва по інших країнах, що застосувати з модерної техніки та побутового укладу, плани, схеми, накреслення… Він був написаний як поема про мрію. Але з першого до останнього рядка – діловий». Ця доповідь була виголошена Довженком в Академії архітектури, затим передана урядові. Друга доповідь звалася «Про архітектурне оформлення Дніпра». Йшлося про те, що відповідним чином оформлені всі споруди поблизу Дніпра мали розгортати для тих, хто плив цією головною водною артерією України, історію українського народу. Третій Довженків утопічний проект перших післясталінських років – це побудова поблизу Києва села-музею, де були би масштабно представлені етнографія та побут усіх українських регіонів. Лише ця ідея, як ми знаємо, врешті-решт була реалізована, переставши бути утопією, але вже після смерті Довженка. Сам же він тільки записав до «Щоденника»:
«Я зневажаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам’ятників своєї старовини. У нього немає любові до народу».
Як мислитель Довженко завжди був вищим за свої фільми. Навіть тоді, коли можна було знімати достатньо вільно, коли був відкритий певний простір для експерименту та вільнодумства (що засвідчує, зокрема, Юрій Яновський у романі «Майстер корабля», де Довженко періоду його роботи на Одеській кіностудії виведений як художник і режисер Сев, «в ньому є одвічне обличчя людини…»). Адже кінофільм в Радянському Союзі завжди вважався і був реально «справою ідеологічною». Особливо у сталінські часи. Адже товариш Сталін постійно дбав про кращий у світі радянський кінематограф. І про те, щоб цей кінематограф оперативно відгукувався на потреби часу, щоб відображав життя народних героїв (точніше, тих, кого призначали на цю роль), щоб виховував у народу віру в абсолютну правоту партії та її вождя. Досить згадати цілу серію зроблених найкращими радянськими режисерами історичних стрічок про знаних полководців, починаючи від князя Невського й закінчуючи адміралом Нахімовим. Отож епізод, що відбувся у березні 1935 року й був описаний газетою «Правда», не являв собою винятку: «Когда режиссеру А.П.Довженко вручили на заседании Президиума ЦИК СССР орден Ленина и он возвращался на свое место, его догнала реплика товарища Сталина: «За вами долг – украинский Чапаев». Через некоторое время на этом же заседании товарищ Сталин задал вопрос товарищу Довженко: «Щорса вы знаете?» - «Да», - ответил Довженко. - «Подумайте о нем», - сказал товарищ Сталин».
Довженко подумав – і, ясна річ, створив цей фільм. Робота йшла довго і складно – замовник постійно стежив за її перебігом, особисто затвердив актора Самойлова на головну роль, переглядав зняті епізоди (нерідко після цього їх доводилося перезнімати чи перемонтовувати), висловлював побажання щодо введення у стрічку тих чи інших сюжетних ліній, незалежно від їхньої історичної правдоподібності (однією із них були бойові дії червоних військ проти польської армії, які насправді розгорнулися через рік по смерті Щорса). У підсумку, хоча Довженкові і вдалося внести до загалом пропагандистського фільму деякі українські мотиви та символічні образи, закарбовані на рівні соціокультурних архетипів, але вийти за межі міфологеми йому не вдалося. Втім, він і не дуже прагнув цього, у сценарії стрічки неодноразово пишучи про ідеалізований, дистанційований від реальності її характер. Бо ж реальний начдив 44-ї не раз погрожував повести дивізію до Петлюри, за що і був ліквідований за наказом із Москви…
Але ж у Довженка навіть у тоталітарній міфологемі наявні нотки людяності, навіть у зробленій на замовлення пропагандистській стрічці відбивається талант автора, навіть у суто радянському фільмі видна невмируща Україна…
При цьому наскільки ґрунтовнішими і проникливішими за кінострічки були розмисли їхнього сценариста та режисера:
«У нас лише сильним дано право на безсмертя – вождям, великим митцям, полководцям чи героям, одне слово, невеличкій меншості сильних. Величезна кількість же малих людей, отих, що добували у поті лиця свого хліб, сподівалися в реалістичному опіумі на вічне життя на тому світі за чесноти свої, отся велика кількість звичайного люду позбавлена зараз перспективи і жодної надії… У малої людини одібрано щось велике і важливе. Смутно і страшно, і безрадісно їй стало. Вона стала безпорадною в серці своєму, піщинкою в океані».
Можливо, вершиною кінематографічної творчості Довженка стала б стрічка «України в огні», сценарій якої та кіноповість з цією ж назвою він написав і готувався вже до зйомок. Стрічка була би безжальною у сенсі національної самокритики та яскравою в плані образів головних та епізодичних героїв. Ось монолог одного з німецьких офіцерів, зображених в «України в огні»:
«Але, Людвігу, ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту. Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин».
А Довженко вірив у вічні істини. Вірив у необхідність жити не в олжі. Вірив у вищі начала в людині, у незнищенність українського народу. Тому в 1944 році, після зустрічі зі Сталіним, який нищівно розкритикував повість «Україна в огні», Довженко з розпачем говорить своєму чи не найближчому і давньому другові Юрієві Смоличу: «Виявляється, правда не потрібна!...»
Потім у трагічних і саркастичних тонах описує культурні й моральні (чи антикультурні й аморальні) наслідки возз’єднання українських земель під сталінським омофором:
«Об’єднались усі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Усі тепера будемо однаки. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зневажати галичан за те, що вони добрійші і культурнійші від нас. Галичане не будуть боятися нас за те, що ми великі й жорстокосердні несамостоятельні люде, не європейські й не азіатські, отдельнії, як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні одної вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши одне одному слова, ми, принаймні, «великі» Українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов'янку, в церабкопівський бушлат землястий, пацюкового покрою, вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покараних і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді. І буде нас, брати мої, по чужих далеких східних українах».
І ще один запис, в якому осмислюється український шлях у ХХ столітті:
«Нема добра на Україні. Мало ми шанувались. Все думали вимітати залізною мітлою та «кальоним» залізом. Та все доказували щось там одне одному».
Але відчай і зневіра, які зі зрозумілих причин охоплюють Довженка у його зрілому віці («в чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний») змінюються на жаль і на любов до співвітчизників, на прагнення допомогти їм:
«Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей».
А незадовго до смерті Довженко записує: «Я все зрозумів…»
От такою були віра і зневіра Олександра Довженка, 120 років від народження якого щойно виповнюється, кіномитця світового класу та донині не вповні оціненого мислителя, достойника, який мав, мабуть, право написати про себе:
«Я один за межами України, моєї землі, за любов до якої мені мало не одрізали голову, предавши остракізму, великі вожді і малі їх слуги українські недобитки убогі в великих і менших чинах».
Фото day.kiev.ua
Теги:
dutchak1 написал: