В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!
О. Олесь
Прочитав на сайті Рівненсько-Острозької єпархії УПЦ статтю монаха Венедикта (Лимаря) «„Блаженні гнані заради правди…” (Мат 5, 10)». Нехай мої роздуми будуть відповіддю на цю публікацію. І відразу хочеться сказати від всієї душі своєї кволої - ми не мученики.
Мученики це ті люди, що, натхнені Духом Святим, віддавали себе всеціло за дім свій – за Церкву святу. Драма буття мучеників Христових на землі розгортається вже в перші роки життя Божої Церкви в світі безбожних людей. Мученики по суті своїй були самовіддані, хороші люди, їх розпізнавали приблизно так: «Ага, щось він не краде, коли можна поцупити і не шанує Генія нашого імператора безпробудною гульбою на славу імперії, значить, він віруючий, значить, він з небезпечної секти християн». В спотвореному гріхом світі вони виглядали як якась нісенітниця, чи радше як совість, яку кортить затоптати. Земні ангели лукавому людському оку здавалися Вельзевулами, яких не гріх і знищити, яких за честь видати, за відвагу – перемогти. «Навіть прийде година, коли кожен, хто буде вбивати вас, буде думати, що тим він служить Богові» (Ін 16,2).
Мучеників не можна порівнювати з мужніми і сміливими героями давнини – богатирями і титанами, адже ті дивували світ своєю особистою силою і підкреслювали свою зверхність і зневагу до кривдників. «Ось це військо твоє, – звертається витязь духу Готама Будда до злого демона Мари, що бореться з ним, – я знищу його однією лиш силою свого розуму!». Суть мучеництва полягає не в явленні людських достоїнств, а в тій силі благодатній, що, по слову апостола Павла, в нашій немочі звершується. «Добрими справами і подвигами ніхто з нас не виправдається, – пише в одному із своїх листів з радянських таборів ГУЛАГу священномученик Афанасій (Сахаров), – Я надіюсь виключно тільки на те, що дерзновенно скажу Господу: «Твій я є, спаси мене!» (Пс 118,94). Я грішна людина, нічого доброго не маю, але я Твій, я ніколи від Твого Імені не відрікався».
В Житіях мучеників св. Димитрія Ростовського відчувається, що автор ставить акцент на стражданнях і тортурах, які терпить людина за віру Христову. В описах життя і страждання новомучеників присутній істотно інший акцент: людина вважає за ніщо свої труди і страждання, надіючись тільки на милість Божу. Треба взяти до уваги той факт, що св. Димитрій черпав матеріал для укладання Житій в «Четьях» Генадія Новгородського, а той просто перевидав труд католиків-боландистів, які в свою чергу вивезли їх з Візантії. Звичайно ж, різні інтерпретації не можуть пошкодити віруючій людині черпати благодать і втіху в молитві до цих святих. Але думаю, для здорового розсудження не завадить розуміти цей вплив. Католицька схоластика виховала відчуття якоїсь приреченості людини, яка спасається лишень стражданням Христовим і сумою страждань святих за неї. Самому ж віруючому не обов’язково бути учасником в цих страшних речах. Православна ж традиція нагадує, що Євангеліє закінчується Воскресінням, радістю відчуття нового начала за границями земного буття.
Мученик в перекладі з грецького “мартіріос”, означає свідок, а не страждалець. Не кількість крові і величину людських страждань підкреслює церковна культура шануванням мучеників, а свідоцтво присутності любові Божої в людині. Вони помирали благословляючи своїх мучителів. Вони жили, творили добро, падали і піднімались, согрішали і каялись як це належить істинним християнам, і смерть була живим свідченням постійної присутності Христа не тільки в їхньому житті, а й в усьому світі. “Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! ” (Мф 28,20), тобто не тільки з тими, хто страждав, але й з тими, хто розпинав. Саме тому в Святому Переданні говориться, що кров мучеників – це сім'я християнства. Адже людина не може по природі своїй не боятися смерті і любити людей, які забирають її життя. “Вся краса життя,– писав св. Ніколай Сербський, – заключається в смерті.” Перед цією красою, що в образі святих мучеників явлена, схилив голову язичницький жорстокий і безкомпромісний в своїх вироках світ.
Важко повірити людині, яка в чомусь дуже наполегливо переконує. Це, навпаки, лишень гасить бажання зацікавитися предметом, на який так настирливо припрошують звернути увагу. Немає в цьому світі сильнішої зброї і проникливішої закваски ніж слово, підтверджене ділом. Коли людина бачить як ви живете, для неї стає очевидним, що, звертаючись до неї, ви розповідаєте про своє життя, в якому явна присутність Божа, і прості слова являють скромну Його славу. «Єдине слово християнина сказане з живою вірою в Ісуса Христа може творити величні чудеса, тому що в цьому слові діє Іпостасне Слово» (св. Іоанн Кронштадський).
Вмираючи, святі мученики нічого і нікому не доводили, не проклинали тих, хто не розділяв якусь там ідею, якій вони віддали всі свої сили, а навпаки відкривали для позбавлених благодатної втіхи людей горизонти вічного буття і сенс земного життя. Філософ Іустін, що жив в ІІ ст. і був пізніше причислений Церквою до лику святих мучеників, дивлячись на смерть християн подумав: «Добровільно помираючи за Христа, в Котрого вірують, обираючи смерть заради Нього, хіба можуть вони настільки любити гріх?». Святого філософа до глибини душі турбувала ось ця віковічна розбіжність між тим, як людина прекрасно і мудро висловлюється, і як безумно і жахливо живе. Навіть діалог з премудрим Тріфоном іудеєм про Богооткровенну релігію Ізраїля хоч і здивував Іустіна, але не переконав. Все своє життя шукаючи найбільш переконливого пояснення істини, а головне, її практичного втілення, майже у всіх провідних філософських течіях греко-римського світу, він її побачив в образі християн.
У натовпі, що ревів на аренах римського цирку, насолоджуючись кривавими видовищами страти християн, знаходились такі душі, що не могли не помітити радості у очах мучеників. Одних це дратувало, а інші задавались питанням: «Чому вони радіють, коли позбавлені честі, звання і привілей, вони так нагло вмирають? А може саме цієї радості мені й не вистачає в моєму пересиченому насолодами і пригніченому песимізмом житті?». Христос не обіцяв людині ніяких конкретних благ, тому християни ніколи не віддавали своє життя, очікуючи нагороди за це в майбутньому. Це розрахунок трутня, а християнство можна порівняти із подвижництвом бджоли. Для неї самовідданий труд це зовсім не подвиг, а звичайне життя, в якому Бог допомагає, а по смерті своїй вона з Богом же й перебуває. Церковне передання донесло до нас слова мучениці Перпетуї, сказані нею перед самою смертю: “Дякую Богу, що я в тілі жила з благодаттю, а нині прагну до більшого!”.
В чому різниця між словами «вірю» і «вірую»? Якщо я говорю, що вірю в Бога, це означає, що християнство і його високі ідеали, його богослужіння і культура мені дуже навіть подобаються і я це приймаю без заперечень. Але людина хитка істота, і якщо переміняться обставини і стане незручно або небезпечно бути християнином, то вона легко зречеться своїх поглядів і стане гуманістом. Навіщо вмирати, адже стільки всього корисного можна звершити для людства! Господь описав такий тип релігійної свідомості в Притчі про сіяча: «Подібно і те, що посіяно на кам’янистому ґрунті, означає тих, котрі коли почують слово, зараз же з радістю приймають його, але не мають в собі коріння і непостійні; потім, коли настане скорбота або гоніння за слово, відразу спокушаються» (Мр 4,16-17).
Мученики не могли не вмирати за Христа, тому що вони жили тим, від чого їм пропонували зректись. Їх відповіді своїм мучителям стали Символом Віри в устах християн. Цей гімн торжества втіленої істини починається з слова «Вірую» і був сформульований на І Вселенському Соборі лишень в 325 році, він карбувався мучениками слово за словом цілих три століття. Догмат – це виражений в слові досвід їхнього життя у Христі, затверджений їх смертю за Христа. Один мій знайомий машиніст якось сказав, вказуючи рукою пронумеровані правила безпеки водіння потягом: «Я знаю на зубок кожну йоту на цьому пожовклому папірці, який щоденно чіпить тут в мене над головою. А знаєш чому? Тому що кожне слово занотоване людською кров’ю, за кожним правилом сотні жертв». Господь обрав для проповіді Слова Божого не інтелектуалів, які точно могли запам’ятати думки Учителя і передати їх в тексті, а простих рибарів, які щиро любили Христа і тому не могли відректися перед лицем страждань від Того, Хто живе в їхньому серці, від Того, Хто став органічною частиною життя. «Господи! До кого нам йти? Ти маєш слова життя вічного» (Ін 6,63).
Починаючи з Апостолів, сонм мучеників Церкви Христової поповнювався людьми з живим релігійним почуттям. «Прекрасний гімн Богу – безсмертна, виплекана в праведності людина, – пише святий Клімент Александрійський, – в серці котрої начертані глаголи істини». Згадайте сказання про смерть священномученика Ігнатія Богоносця, коли мучителі вийняли його серце, там було начертане Ім’я Боже. «А посіяне на добрій землі означає тих, котрі слухають слово і приймають його, і приносять плід одні в тридцять, інші в шістдесят, інші в стократ» (Мр 4, 20).
Перед тим як сіяти, ґрунт потрібно ретельно переорати, виполоти коріння дикої рослинності, і спушити. Так само і мучеництву передує глибоке, уважне відношення до життя. Ось, наприклад, мученик Воніфатій. Все життя, здавалось би, жив в блуді, а тут випадково постраждав і, миттєво став святим. Люди по-різному грішать. Одна людина може хвалитись і навіть гордитись своїм гріхом, а інша не може не грішити, і це її дуже гнітить і турбує, і вона рану свою лікує в храмі. Святі – це не ті люди, які не грішили. Святі – це саме ті люди, що знаходили в собі мужність попрати своє самолюбство і в гріху прийти до Бога з покаянням. Скорбота серця про свої гріхи – це мученицька кров душі, що кається. Святий Воніфатій не став мучеником, він був мучеником, і Бог явив світу його покаяння в його стражданні. Воістину «Немає нічого сокровенного, що не відкрилось би і тайного, чого б не пізнали» (Лк12,2).
Християнство це не система поглядів, чи правил поведінки в храмі і на роботі, християнство – це життя у Христі, а смерть – це зустріч із Христом. Як жінка, що носить дитину у своїй утробі, а потім зустрічається з нею, коли її народить. Святі отці називали людину немовлям вічності. Мученик не раб, що до смерті боїться не вгодити господарю, а дитина, що не може жити без молока матері. «І якщо я зробив що-небудь добре заради Бога, котрого я люблю, – говорив в своїй проповіді св. Патрік Ірландський, – я молю Його дарувати мені можливість пролити кров заради Імені Його. Якщо навіть я залишусь не похованим і моє нікчемне тіло буде розірвано на шматки. Адже я твердо вірю, що якщо станеться саме так, то буде збережена і душа і тіло. Єдина похвала, єдина нагорода, котру палко шукаю и котру не відніме у мене час вже міцно утверджена в серці моєму!».
Христу було б набагато легше терпіти знущання, глузування над Його стражденним Тілом і навіть смерть від рук улюбленої Ним людини на Голгофському хресті, ніж почесті з лукавих уст тієї ж самої людини, що вітала Його як царя земного при в’їзді в Єрусалим. Архімандрит Кирил Зайцев писав в своїх спогадах, що коли уїжджав в своє рідне містечко, повертаючись із ГУЛАГу, то душа просилася назад, адже його будуть зустрічати з почестями і почитати ще живого, як мученика. Для чистої душі внутрішній вогонь тщеславія і гордині стерпіти набагато важче, аніж попекти тіло. Ось чому істинних мучеників ніякі улещування римських посадовців і перспективи успішного життя та кар’єри без Христа не могли змусити зректися мученицького вінця.
Так само і в радянські часи. Перед тим як розстріляти представника реакційного духовенства, приклеїти штамп «ворог народу» і відправити в концтабір, батюшці пропонували блискавичну кар’єру в якомусь там Союзі Войовничих Безбожників. Звичайно, багато було таких, які спокушались. Як ось о. Олександр Осіпов, що був богословом з світовим ім’ям, а потім на весь світ пристрасно і цинічно ганив Православну Церкву. Зате в нього була квартира, соціальні гарантії і головне – слава і визнання. Глибокі були богословські пізнання, але мілке серце, от і не зміг він понести мученицький вінець. Його співвітчизник, єпископ Тобольський Гермоген на запрошення радянської влади до „співробітництва” відповів: „Величну справу проповіді Христового Євангелія я ніколи не покладу на підніжжя тієї чи іншої політичної партії”. Через декілька днів він був закопаний живим у землю, але пам’ять його жива на Землі.
Римські посадовці в переважній більшості своїй були розумними людьми і послідовними дипломатами. Адже Рим поважав і навіть сприяв розвитку всіх національних релігій. Кланяйтесь кому хочете, головне, щоб справно платили податки. А тому суть їхніх претензій полягала не тільки в тому, що мученики не хотіли кланятися генію патрона язичницької держави, римського імператора і тим самим порушували порядок. В Єрусалимі, наприклад, не було ідолів і євреїв не примушували поклонятися богам, тому що це забороняла їх національна релігія. Римляни не тільки не принижували національних релігій своєї імперії, але, навпаки, навіть сприяли їх розвитку. Історик Іосиф Флавій в своїх «Іудейських древностях» описує історію, як римський прокуратор вирішив на фронтоні Єрусалимського храму повісити зображення Імператора, але ним же був за це жорстко покараний, адже це могло призвести до кривавих сутичок.
Уявіть собі римського адміністратора, що допитував християнина: «А якої національності твій Бог? Де він живе, коли він породив ваш народ і що вам подарував?Якщо він мені сподобається, я його зображення поставлю з поваги до твого народу в своїй домашній кумирні поряд з іншими богами. Наша держава демократична і сповідує плюралізм». І християни відповідали приблизно так, як ми сьогодні сповідуємо істину на кожній Літургії: «Наш Бог не має ніякої батьківщини, Він Сам створив і небо, і землю, і людину. Він подарував нам можливість жити з Христом всюди і завжди і вічно. Він дав нам Заповіді, по яких живучи, ми надіємось потрапити в Царство Небесне».
Ось саме цей факт і ставив в глухий кут толерантну язичницьку імперію. Виходить, що древня висока культура Риму, її світова слава і могутня сила, – ніщо? Але ж в порівнянні з чим, чи точніше, з Ким? Недаремно найретельніше переслідували християн найвидатніші, гуманні і талановиті імператори Риму. Я не беру до уваги таких моральних виродків як Нерон чи Декій, які знищували, подібно до Сталіна в СССР, все що мислило, жило і дихало. Такі властителі як Траян, чи Діоклетіан в історії світу залишились видатними людьми, що внесли свою вагому лепту в розвиток світової культури і науки. Але от в історії Церкви вони фігурують як найбільші гонителі. Найкращі люди римської держави, такі як, наприклад, великомученик лікар Пантелеймон, чи полководець Георгій Побідоносець не знали милості, якщо вони виявлялись християнами. Імператори наближали їх до себе, тому що бачили не тільки здібності, але й старанність і чесність. Вони вміли це цінити і щедро відплачували за хорошу службу. Але коли християни виявлялись такими ж чесними і мужніми в своїй вірі у Христа, то це сприймалось як гординя, невдячність, і їх присутність в імперії на керівних посадах вважалась небезпечною для держави.
Пам'ять мучеників шанувалась у святій Церкві ще задовго до того, як були встановлені навіть такі величні свята як Різдво Христове чи Благовіщеня... Серед мучеників, які з древніх часів шануються нашою Церквою так само велично як і Грецькою, стоїть св. Димитрій Солунський. Храмів, побудованих в честь цього святого дуже багато на Україні. Він був відмінним воїном, слухняним сином і відповідальним адміністратором в ідеально побудованій соціально-адміністративній системі Римської імперії. Захищаючи свою язичницьку Батьківщину, боронячи Фессалоніки від варварів-слов'ян, він тим самим служив Господу. «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога…. Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар Божий слуга, тобі на добро... Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління» (Рим. 13, 1-5). Імператор Максиміан, що й наказав його стратити, втрачав талановитого полководця, але вибір святого мученика був однозначний: “Я служу тобі, як царю земному, але поклоняюся лише Господу, Царю Небесному”.
Іншими словами, який солдат, такий і християнин. Подвиг мучеництва – це завершення подвижництва щоденного, сповідництва натхненного. Мені здається, нам, українцям, приклад Димитрія Солунського повинен сьогодні слугувати уроком, і вказувати шлях боротьби з ненавистю і зневагою, що панують в суспільстві. Православні християни, що належать до УПЦ і до УПЦ КП такі ж самі патріоти, які самовіддано працюють на славу своєї держави, які служать у війську, боронячи суверенітет України. Господа не можна обманути, Він дивиться на серця. Який ти був священик, вчитель, чи воїн, таким тебе і призве Господь в свій час.
Не в тому героїзм, щоб забирати храми у сусіда, що є прихожанином УПЦ, і таким чином стверджувати правоту своїх поглядів в критичний для країни час, чи безчестити УПЦ КП, як схизматиків. Якщо ти, живучи на своїй Батьківщині, не любив своїх ближніх в угоду якійсь там російській чи українській націоналістичній ідеї, то такий і буде суд: “Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його; бо голодував Я, і ви не дали мені їсти; мав спрагу, і ви Мене не напоїли;був чужинцем, і ви мене не прийняли; нагим, і ви мене не одягнули; недужим і в тюрмі, і не навідались до Мене” (Мф 25,41-43). “А як же можна було, якщо Ти ходив в “москальську” церкву?!”
«Блаженні ви, коли будуть ганьбити вас та переслідувати, і зводити на вас усякі наклепи та лихословити вас через Мне…» (Мф 5,11). Після того, як в нас забрали декілька храмів, ми, не страждаючи сором’язливістю, просто впевнені, що ці слова точно про нас, прихожан УПЦ, мучеників істинної Церкви сказані. Хочу наперед повідомити, що це не так. Хоча б тому, що ми при цьому лихословимо більше ніж лихословлять нас. Не помічав я щось на обличчях гонимих християн УПЦ на заході України і УПЦ КП на сході ніякого блаженства, лише скаженство. Це не мучеництво, а боротьба за свої права, котра виходить за рамки не тільки юриспруденції, але й простої культури і людяності. Ми недостойні мученицького вінця, бо немає в нас такого високого християнського життя. Думаю, не зайвим буде згадати тут слова не святого, але мудрого лицаря Дон Кіхота: «Свята віра велить нам робити добро ворогам і любити ненависників наших, ця заповідь здається нездійсненою тим, хто помишляє більше про мирське, ніж про Божеське, живе плоттю, а не духом. Бо Ісус Христос істинний Богочоловік, даючи нам Закон, сказав, що ярмо Його любе і тягар легкий, а отже не міг заповідати нам нічого надсильного».
Слов'янські народи недаремно так шанують пам'ять святих мучеників і зокрема, Димитрія Солунського. Він воював саме з слов'янами, борючись з гріхом, що поневолює людину, і примушує проявляти насилля. Мученик тим самим проторував іншу дорогу, той шлях, що веде до Царства Божого. “Мій друг – це ворог моїх пристрастей”, – писав св. Ніколай Сербський. Таким самим другом став воїн Христовий слов'янам. Таке ж саме запитання, яке задавали Димитрію Солунському язичницькі мучителі, Церква Христова ставить устами Великомученика й нам: “А що важливіше для вас, Христос, чи якась інша цінність, заради якої й до сьогодні ллється кров людська? Яке сім'я вона сіє на Землі?”.
Фото gazeta.ua
Теги:
dutchak1 написал: