Книга «Майдан і Церква» (К.: Самміт-Книга, 2014. - 656 с.) вийшла в часи, коли Україна проходить, мабуть, один з найбільш складних періодів своєї історії. Вважаю, що цьому дійсно безцінному матеріалу, який уже став майже архівним, краще би підійшла назва «Церква Майдану». Саме Церква, а не церкви — однина, не множина. Церква у цьому збірнику постає перед нами не як певна конфесія чи ряд релігійних організацій, а як щось таке, що об’єднує в собі усіх віруючих в Ієгову, Христа чи Аллаха. Церква тут – це «спільнота об’єднаних у цілісну духовно-релігійну систему представників різних віросповідань» (с. 5). Основним інтегруючим фактором для всіх них була віра та самоусвідомлення себе «українцем за місцем історичного заснування та/чи місійного покликання» (с. 649). Спільне виконання гімну України, спільна молитва за свою батьківщину, мабуть, і були найбільшими згуртовуючими явищами Майдану. Це сущий екуменізм, збудований на тлі любові до Господа та небайдужості до політичної ситуації в державі.

Приступаючи до характеристики книги, хотілось би подякувати всім, хто займався її формуванням та впорядковуванням. Перш за все — київським релігієзнавцям: професору Філіпович Л.О., кандидатам філософських наук Горкуші О.В. та Титаренку В.В., які змогли зібрати та опублікувати цікаві тексти, інтерв’ю, заяви, експертні оцінки та інші матеріали. Без їх особливої уваги останні могли згубитися у просторах мережі Інтернет. І особисто від себе щира подяка за те що, зацікавились і деякими моїми замітками. Роздуми на тему «теології протесту» народились в один із тих холодних вечорів, коли я та мої друзі з однієї євангельської церкви намагалися підтримати протестуючих у центрі Києва під час Революції гідності. Думаю, що збірка буде нагадуванням для всіх читачів про важливу та сильну роль, що її відіграли віруючі різних конфесій у творенні нової України. Сподіваюсь, тексти цієї книги ще довго слугуватимуть безцінним джерелом і для дослідників, хто у пост-майданівські часи цікавитиметься роллю релігійного фактору у формуванні громадянського суспільства. Збірка, яку зараз тримаю в руках, є яскравим доказом, що «релігійні ідеї здатні інспірувати суспільно-історичний прогрес» (с. 649).

У книзі читач знайде і коротку хронологію подій, і аналітико-теоретичну добірку, й ілюстративний матеріал. Питання про присутність релігійних людей на Майдані та про їх роль у подіях тих тривожних днів всебічно висвітлені редакторами збірки. Для повної та об’єктивної картини упорядники текстів залучили не тільки віруючих людей, а й коментарі відомих політиків — і тих, що підтримували революцію, і тих, що представляли чинну тоді владу. З усього інформаційного потоку та свідчень редакційній колегії вдалося обрати саме ті, що висвітлюють події Майдану з усіх боків. І складність та важливість цього надзавдання полягає в безперервності цього потоку, де щомиті інформація доповнюється, а новий матеріал накладається на старий.

Аналітичні тексти-міркування, осмислення подій, фахові коментарі, оцінки спеціалістів у сфері релігієзнавства, філософії, богослов’я, соціології, журналістики постають у вигляді елементів мозаїки, яка складає собою цілісну картину подій Майдану. Експертно-аналітичний та інформаційно-ілюстративний матеріал в котрий раз руйнує продукований століттями стереотип «братськості» за єдиновір’ям (с. 648). Саме Церква, побудована на не байдужості до своєї земної домівки, яка ще зі стародавніх часів є відображенням домівки небесної, є невід’ємним чинником формування майбутнього. Того майбутнього, яке ґрунтується на підвалинах загальновідомих принципів любові до свого народу, закоханості у свою культуру, глибокого почуття відповідальності за більш слабкого одноплемінника, зворушливого шанування рідної хати і так далі.

Редактори збірки під час роботи над нею виходили з того, що «в інформаційному потоці слід відрізняти офіційну церковну позицію, висловлювання релігійних очільників, думки духовних лідерів, міркування релігійних представників, окремих вірян та їх дієві індивідуальні реакції. Іноді вони узгоджувалися, так частіше відображали наявні суперечності між цими шарами конфесійної функціональності» (с. 7). Із власного досвіду знаю — часто думка конфесії чи освітньої установи, до яких належить автор тексту, про деякі події Майдану не збігалася з позицією автора того чи іншого тексту представленої збірки. Частково це дійсно пов’язано зі слабкою соціальною позицією стосовно базових моральних підвалин сучасного українського суспільства. Під час Майдану для багатьох віруючих тенденції суспільного життя вступили в дисонанс із заповідями Божими.

Усе це виявляє гостру потребу в дослідженнях такої галузі як політична теологія, яка, на мою думку, є сьогодні найбільш насущною та актуальною серед інших її форм (біблійна, систематична, історична, філософська). Тут не можна не погодитися з Фейєрбахом, який у свій час зазначав про те, що раніше люди по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його. Отже абстрактні та розмиті формулювання «ми поза земною політикою» чи «позиція церкви — стояти між барикадами» може говорити не тільки про небажання лізти в тенета політики, але і вказувати на замасковані симпатії тих чи інших релігійних організацій до ідеологічного апарату окупантів.


Події Майдану переконали кожного з нас — «релігія глибоко пов’язана з геополітикою» (с. 649). Вони показали, що деякі віруючі не готові, коли їх зненацька застає «біда». Проте більшість аспектів церковної, а отже практичної, теології формуються саме у кризові часи. Погляди пацифістів та прихильників невтручання в політику сильно похитнулися в період протистоянь на вулиці Грушевського та біля Київської міської адміністрації. Ненасильницька революція та шлях Ганді не спрацював у нашому конкретному випадку. Це не означає, що ідеологія мирного протесту хибна — скоріш за все це значить, що така позиція просто не на часі була в українському контексті.

Червоною ниткою по книзі проходить образ Майдану як лакмусового папірця для багатьох релігійних діячів. Зібрані матеріали показують, що суспільство виявило нових героїв у лиці небайдужих, причетних до «мирських» подій релігійних людей. Ті ж, хто умисно вилучив себе із суспільної дійсності, свідомо дистанціювався від соціальної та політичної думки, в котрий раз продемонстрували свою сектантську свідомість та «зменшили свої шанси впливати на формування Майбутнього, що започатковувалось» на Майдані. Збірка вчить, що «основою громадського суспільства є солідарність та взаємоповага рівноправних дієвих суб’єктів співжиття (різної фахової, вікової, статевої, національної, конфесійної, географічної належності)» (с. 11). Саме така церква відповідає потребам громадянського суспільства і як повітря потрібна сучасній Україні (с. 13).

Вперше опубліковано в журналі "Практична філософія" №3, 2014 р.

Фото sbook.com.ua

Теги: