Народився Бог на санях, в селі на Донбасі

Лемківський Донбас 

Зазвичай Донбас ми уявляємо стаханівським, винятково промисловим, з шахтами та проросійським рухом. Важко уявити проукраїнський Донбас, а тим більше етнос лемки у тих краях. Навіть у Західній Україні є багато сімей, які не зберігають стародавні українські традиції. Але це не стосується лемків, які живуть на Донбасі. 

То просто у нас коротка пам’ять і ми швидко забуваємо історію та мало нею цікавимось. Одразу згадуються слова з вірша Володимира Сосюри “Верби над Бахмуткою, Званівки сади, піснею я хуткою прилечу сюди…”. Так згадує відомий український письменник с. Званівка на Донеччині. Там тече прекрасна річка Бахмутка, яка впадає у Сіверський Донець. Там линуть лемківські пісні. Лемки там з’явилися у 1951 році. Їх депортували сюди з с. Лисковате Дрогобицької області (зараз це територія Польщі). Такими є також найближчі села Чубарівка та Роздолівка.

У ці села кожного року їздить святкувати Різдво місцевий краєзнавець, журналіст проукраїнської газети “Провинция” та екскурсовод Володимир Березін. Він колись жив в Артемівську (домігся, щоб місту повернулась автентична назва Бахмут), а зараз живе у Констянтинівці. Став українським патріотом поступово. Але патріотизм у нього щирий. Колись мені сказав: “У Львові бути патріотом легко, а ти спробуй в Констянтинівці”. На це вплинули його поїздки до Львова. А ще більше виявилось його зацікавлення українським Донбасом. Він вивчає Донбас із захватом, поширює про це інформацію та відновлює пам’ять про українські традиції цього регіону.

В 1989 році Володимир Березін вперше приїхав до цього села з українським прапором. Там він зустрівся з лемками. Вони впали долілиць перед українським прапором. Його на все життя вразив цей момент. Тоді ще не було теперішнього найбільшого греко-католицького храму на Донеччині. Там була лише капличка. Зараз там є храм з монастирем Чину Святого Василія Великого УГКЦ. Відтоді кожного року він святкує там Різдво і водить туди екскурсії. 

Нещодавно Березін Новий Рік та Святвечір відсвяткував на передовій разом з солдатами, які захищають Україну. Пізніше ми з ним побачилися у с. Званівка… 

Дорогою до Різдва 

У Львові святкують Різдво зовсім по-різному. Люди, безумовно, намагаються зберігати різдвяні традиції. З усієї країни сюди приїзджають туристи св’яткувати Різдво. Але насправді багато традицій втрачено за Радянської доби. Я й сам похожу з родини, у якої різдв’яні традиції пепервав Голодомор. Тепер все життя їх вивчаю...

Володимир Березін захопив мене їдеєю поїхати до с. Званівка. Неочіковано для себе я зібрався і поїхав. 

Зупинився на ніч у студента з Харкова Дениса Василенка. Він мені розказував, що його сім’я святкує Різдво лише з 12 стравами. Немає у них традиційних страв, таких як кутя або узвар. Також не співають колядок та немає коляди. З великою приємністю він згадує про свої відвідини Львова та мріє побачити справжнє святкування Різдва.

З Харкова до с. Званівка можна добратися електичкою, яка їде до Бахмута (але щоб туди потрапити, доводиться орінтуватися на стару назву, яку не люблять місцеві патріоти України, Артемівськ). Можна було не проспати та зійти у місті Сіверськ, та звідки пішки/попутками добратися до цього села, але я проспав та доїхав до Бахмута, з якого повернувся прямою електичкою до с. Званівка. У Бахмуті найбільше радує, що перед вокзалом знесений пам’ятник радянському терористу Артему. Він в мене викликає прямі асоціації з головою "ДНР" Захарченко, бо ж його прямий ідеологічний нащадок.

Святвечір

Святвечір зустрічав разом з сім’єю Тимчаків. Голова сім’ї Андрій Тимчак є патріотом України, хоча позиціонує себе язичником. Він поширює думку про те, що християнство стало природнім продовженням стародавніх народних традицій. Різдво є природним явищем, коли світовий день знову починається збільшуватися. 

Він одружений з Юлею, яка народила йому трьох дітей: Артура, Захара та дочку Варвару. Окремо Андрій Тимчак має сина Романа. 
Найстаршим у родині є дід Степан Тимчак. Саме він передав сину стародавні традиції. Вони настільки для них важливі, що навіть війна не вплинула на гостинність цієї родини, а бажання розвиватись у пізнанні та популяризації українських традицій тільки зміцніло. 

Готує святвечір дружина Юля. Процесом приготування до свята керує голова сім’ї Андрій. Так є не випадково, бо така традиція приготування до святвечора. Андрій розповідає, що кожного року “постійно щось заважає Юлі готувати Святу вечерю, а тому доводиться направляти в правильне русло її те ЩОСЬ”. 

Свято у цій родині починається з того, що Андрій Тимчак починає вінчувати. Він бере сніп (так він називає маленького розміру дідуха, бо те що для нас дідух, то для них є снопом) стає перед столом та говорить: 

Я вінчую з тим Ісусом Христом, 
Який народився в місті Вифлиємі. 
Він возвеселив весь світ. 
Я розвеселяю ваш дім. 
Від зла відганяю, 
Добром наповняю. 
Христос ся Рождає! 

Далі на стіл подаються 12 страв по порядку. В цій сім’ї відмінне святкування святвечора від інших односельчан — вони теж подають страви по порядку, але не розкладають одразу на стіл: 1) часник та хліб; 2) рибу; 3) капусту з квасолею; 4) вар капустяний; 5) горох; 6) гриби; 7) голубці; 8) вареники; 9) бабульки; 10) кутю; 11) узвар; 12) вино. 

Сенс цих страв пояснив Андрій Тимчак. Вони робляться з простих продуктів, які є під руками. Багато страв зроблені з капусти, бо саме вони готуються саме на це свято. При цьому вони прості в приготуванні. Інші страви ми споживаємо протягом року. Алкоголь з пляшок розливається в одну для всіх спільну рюмку, яка передається по колу. Той, хто її тримає, говорить “Христос ся Рождає”, а йому відповідають “Славімо Його”. Також можна сказати побажання. 

Під час свята у цієї сім’ї своя традиція. Обговорюються політичні та релігійні теми. Тоді вони мені розповіли про те, як стали язичниками. За їхніми словами, серед парафії с. Званівка серед кліру поширена корупція. Також їм не сподобалась, як вони вважають, лицмірність деяких односельчан та їхнє християнство "з подвійними стандартами". Не раді вони були, що в монастирі утеплено, а у храмі холодно. Заторкували вони і глобальніші питання минулого християства. Розповіли, що вони не раді політикою Жебрівського, очільника української адміністрації Донецької області. На їхню думку, він має велику владу і міг би створити воєнно-громадську адміністрацію без проведення виборів. Розказали про корумпованість чиновників, які крадуть зверху влади донизу — аж до села Званівка. Спільно з Романом ми дійшли згоди, що незалежно від того, якої ти віри та поглядів, треба принаймні творити добро.

Така ж святкова вечеря відбувається в колі сім’ї Тимчаків також 8 січня. Колядування продовжується до 9 числа. 

Народився Бог на санях, в селі на Донбасі 

Різдво в мене почалося о 6 годині ранку, коли я почав збиратися на 7-му до церкви. Прийшов до на утреню та літургію. Утреню проспівали в капличці, яка є в межах греко-католицького монастиря. Потім перейшли до церкви, у якій відбулася літургія. На ній були люди різних вікових категорій, від підлітків до старшого покоління людей. Попри холод у храмі мене гріло Світло. Особливо вразила молитва: 

Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння. В ньому бо ті, що звіздам служили, від звізди навчилися поклонятися Тобі – Сонцю Правди і пізнавати Тебе – Схід з Висоти, Господи, слава Тобі! 

При згадці в молитвах про Схід одразу виникали асоціації з Донбасом. Можливо, нова євангелізація України почнеться саме з нього? 

Тільки дочекався кінця служби Божої і думав послухати ще вертеп, як тут зустрів Володимира Березіна, який вів екскурсію для переселенців, що зараз живуть в Констянтинівці, та друзів з цього міста і Бахмута. Він запросив мене приєднатися до екскурсії. 

Біля парафії ростуть тополі. Серед цих дерев заховалися сови. Як відомо, сови ховаються добре у корі дерев, серед каміння та гілля. Березін постійно під час екскурсій влаштовує гру, щоб ми знаходили сов. Розповідав, що бувало й таке, коли не вдавалося знайти жодну сову. Цього року ми побачили немало сов. Вони піднімалися з дерев та летіли.

Далі ми поїхали до православної церкви на селі. Вона належить до юрисдикції Московського Патріархату. Як розказували селяни, міжконфесійних проблем у них не існує. Бо просто люди ходили в ті храми, у які ходили їхні предки. В 1855 році в ньому хрестили всесвітньо відомого письменника Всеволода Гаршина (автора казки “Жабка-мандрівниця)”.

Біля настінних матеріалів про Гаршина висить портрет російського імператора Олександра II, а таке не часто зустрінеш у наших церквах. Імператор був у с. Званівка з 9 по 10 серпня 1861 року по дорозі з Бахмута у Святогірськ. Імператор в березні того року підписав Маніфест про відміну Кріпацького права, а потім об’їжджав своїх підданих, аби переконатися у виконанні наказів. Прикро, але відчув, що і зараз тут багато людей мають рабський менталітет…

Вже йдучи з храму ми зустрілися з бабцею, якій 103 роки!

Далі Володимир повів нас на річку Бахмут. Назва річки та міста походить від низькорослого татаруського коня багмута (українською це звучить як "бахмут"). Висловив думку, що сама природа повстала проти зла людей та очищується посередництвом війни.

Потім ми повернулися до родини Тимчаків. Туди кожен рік приходять туристи, яких приводить Березін. Ми зайшли у вітальню, яка була збудована Тимчаками для готей. Показано були два вертепи. В одному з них козак перемагає чорта. В іншому народженого Ісуса Христа від злих сил захищають пастушки. Дія відбувається у Вавилоні/Халдеї.

У вертепі проводиться важлива аналогія з пророцтвом Даниїла, де той пророкує падіння царства Валтасара. Ці пророцтва доносяться також Іроду. Взагалі для односельчан родина Тимчаків готує менш радикальну версію вертепу, аніж для військових. Андрій Тимчак каже, що у військових під час війни сильно змінюється менталітет, а тому до них доводиться мати інший підхід.

Такі вертепи дають надію на перемогу над "Північним Царством Мордору".

Потім нас, туристів, господарі прогощають різдвяним обідом. Відбулася тардиційна дискусія про те, "хто ми і куди йдемо". Андрій Степанович Тимчак наголошував на тому, щоб ми зберігали власні традиції. Прикро, що не так багато християн намагаються їх зберігати... Тимчак скаржиться, що кутя втрачає свою актуальність останні 200 років. За його словами, колись було не так, було багато солодощів, а тому їсти кутю два рази в році (також на Йордана) було великим святом.

І тут згадали про те, що відомий поет Богдан-Ігор Антонич написав колядку “Народився Бог на санях”. Ця колядка увібрала образи з народних пісень та колядок гуцулів, бойків та лемків, у яких різдвяні події переносяться зі Святої Землі до Карпат, а народження Спасителя відбувається не у Вифлеємі, а “на санях в лемківській містечку Дуклі”.

Насправді, ця колядка розкриває глибоку богословську істину. Бог народжується найперше в нашому серці. Ми його можемо прийняти у Львові, Києві, Харкові, на Донбасі. Бог всесильний і приходить до нас незалежно від того, де ми є. Та і можна погодитися з думкою відомої західної співачки та акторки Дейл Еванс, яка вважає: “Щоразу, коли ми любимо і ділимось – це і є Різдво ”.

Цього року прийшло Світло до села на Донеччині Званівка. Можу лише додати до слів колядки: народився Бог на санях, в селі на Донбасі…

Дмитро Тирусь

Фото Володимира Березіна та Людмили Задорожної