ПОКРИВАЛО СМИСЛОУТВОРЕННЯ
"Вік живи - вік учись", – говорять люди. Здавалося би, є чому вчитися. Та коли мова заходить про самобутність з одного боку і патерналістичну культуру з іншого, стає очевидним, що класична приказка дещо тьмяніє, втрачаючи актуальність. Ми навчилися зараз поціновувати різноманітні мистецькі жанри, навчилися діалектичним засобам обгрунтування їхнього існування у культурному просторі (а також субкультурах). Але на жаль, поступово перетворилися, разом із тим, із читачів у бібліотекарів. Адже добре знаємо, на якій полиці якого жанру лежить фоліант, знаємо спосіб аналізу його структури, його "філософію", однак читацького фанатизму, тремтіння рук, коли гортаєш листи щойно придбаної книги – цього вже позбавлені. Навіть Біблія, що колись була скарбом і до цього часу частина якої лежить на престолі – тепер лише один із фоліантів бібліотеки широкого вжитку.
З огляду на специфіку мого служіння, можу із певністю зазначити, що деяке явлення "уприсутнення" несе у собі навіть труп, тіло, яке вже втратило життя. Воно оповідає свою мовчазну історію безвиході і відчаю, яку потрібно "накрити покривалом" обряджання смослоутворюючою композицією сакральних гімнів, шматочком воскуреного ладану, мовчазними статичними зображеннями хрестів на потертому облаченні.
Можливо, саме тому мені доводиться завжди нагадувати і собі і, по можливості, іншим про те, що "творчість" є, своєрідно, багатомірною обрядодією, пошуком підгрунтя для осягнення реальності.
Престол посеред храму є осереддям сакрального виміру життєвого циклу людини, яка шукає виходу із порочного кола соціальної прогнозованої побутовості. Він прикрашений (обряджений) блискучими шатами-матерією, словами й рухами посвяти жерців, він оповитий шлейфом пряного аромату фіміаму, шанобливим поклонінням і мовчазним емоційним вибухом екстатичного релігійного вшанування. Є багато й іншого, чим він промовисто оточений - обряджений. Але... Лишень збагніть це - всередині він містить порожнечу. Можливо, там є життя - оселя для дрібних комах, скута павутинням а також пилом недоторканого розумом простору табуйованої тайни.
Тайна чимось подібна до небуття, до того, що не можливо осягнути, до чого не можливо мати причетності. Відтак, саме релігія пропонує апофатичну парадигму для конструкції перспективного осягнення багатомірності ангажованих проявів реальності з позицій герменевтики творчості, як основоположної характеристики явлення особистості.
Аксіологія, долучення її до осягнення таємниці творчості, дає змогу знімати покривала не-суттєвого із семантичних конструкцій, які претендують на визнання за собою остаточного смислоутворення. Саме аксіологія дає можливість подолати у процесі творчої рефлексії субатомну аутизовану самобутність з позицій автономного ціннісного санкціонування.
Механізм перманентної і безперспективної перебудови релятивного творчого конструкту у пошуку промовистих засобів відтворення реальності, яка знову і знову маячіє на горизонті руху субатомної аутизованої семантики зупинити спроможне тільки застосування до рефлексивної актуалізації явлення особистості аксіологічної трансцендентальної парадигми.
ГОДИННИК. АКСІОЛОГІЧНА МЕХАНІКА
У моїй кімнаті є невеликий годинник. Дуже примітивний виріб. На кінчику стрілки циферблата раніше був приклеєний метелик. Він, своєрідно, "пурхав" по колу циферблата. Та і саме тло годинника якось "оживало" за допомогою цієї підробки-метелика. Годинниковий механізм постійно карбує свою "міру величини". Зрештою, він ті'кає. Монотонно і рівномірно, із дуже завзятою і завидною постійністю, яка властива багатьом витворам рук людських - механізмам. І в мене, у цьому контексті, з'являється, на перший погляд, трохи дивне питання: хід годинника - це вимір чи констатація? У контексті розуміння творчого пошуку з мінімалістських позицій, розгортати "запит" на підгрунті примітивних рефлексій вповні припустимо. Зрештою, з огляду на інспірований імпресією диктат субатомного автомномного принципу санкціонування наявності акту творчості, навіть така примітивна конструкція має право на існування.
Отже, творчість, у якості явлення руху, розгортання у часопросторі особистісного становлення - це вимір чи констатація? Здавалося би, питання досить безглузде. Втім... До категорії "виміру" можна долучити більш зрозумілу і приземлену описову характеристику "критерія". У такому випадку, доведеться не тільки "визнати" творчий акт, як розкриття прихованої особистісної потенції-розгортання, але і спробувати запитати: що це означає?
Надання певного "значення" актуалізованій творчості - це і є аксіологічний підхід, який, фактично, "цементує" імпресивну аутизовану реальність. Монотонне мінімалістичне "цокання годинника" надає "цінності"-"міри" самому часу. Існування є цінністю. Воно потребує перспективного о-смислення, обгороджування "порожнечі" знайомими і впізнаваними константами "циферблату" традиції, прогнозованої статики, яка парадоксально - ніколи не вказує за допомогою сталих "констант циферблату" не "те саме". Бо механічне цокання-рух стрілки з позицій прояву людської рефлексуючої екзистенції - ніколи не повторюється. Стрілка на кожній своїй статичній відмітці-станції апелює до явлення людської "іншості".
Є також підхід розуміння творчості у якості "констатації"-визнання наявності. Саме у такому контексті дискурсу стають зрозумілими безперспективні витоки омислення імпресіоністської "свободи самовираження". Що ж це означає? "Свобода самовираження" без сталих аксіологічних критеріїв створює безкінечне примноження констатацій. У свою чергу, діалогічна, комунікативна рефлексія на основі такого явища стає неможливою. Як неможливо було би "впіймати метелика", який раптом вилетів через прочинену кватирку і зник із поля зору у своєму "багатомірному метеликовому житті". Людина потребує "насущного кусня хліба" творчості, який готується у пекарні аксіологічної статичності.
Зустріч друзів, братів і сестер в адамовій плоті стає можливою саме завдяки тому, що у кожного із нас є годинник, який вказує на парадоксально "те саме" - але ніколи неповторне, завжди "інше".
ПОСТМОДЕРН ТА ІЄРАРХІЧНА КЛАСИКА
Скрипаль Джошуа Бел інкогніто в метро майже протягом години зіграв на скрипці, вартістю три з половиною мільйони доларів, кілька складних, дивовижних творів Баха. Попередньо, перед концертом у Бостоні, квитки на його виступ були продані. Вартість квитка становила близько 100 доларів. А в метро, доки він грав, повз нього пройшло біля 1100 людей, шестеро - трохи слухали, двадцятеро дали грошей. Зібрав скрипаль за свій виступ у якості пожертви 32 долари. Здавалося би, усе - зрозуміло... Та зараз я пригадую славнозвісний і грандіозний виклик для осмислення творчості іншої людини - художника, теоретика мистецтва і філософа Казимира Малевича. Зрозуміло, що мова йде про його "Чорний квадрат".
Не варто, думаю, розгадувати його загадку, вкотре помножуючи версії. Але можна спробувати відштовхнутися в подальших умовиводах від цього твору з метою пошуку сенсу означення статичності явища людського творчого уприсутнення. Одна із головних проблем констатації "Чорного квадрата" полягає, зокрема, у тому, що він - не чорний. Відтак, заздалегідь доводиться визнавати, що самі критерії у перманентному пошуку актуалізації парадигм перспективного мислення наштовхуються на спекулятивну діалектику аналізу і синтезу. І в такому контексті "імпресія" й "експресія" постають лише як незавершені спроби систематизації книжкового каталогу бібліотекаря-початківця. Варто з таких позицій перефразувати дослідників постмодерну і зазначити, що відтепер "тексти примножують тексти" зовсім не тому, що відбулося революційне становлення особливого світогляду. Зовсім ні. Ми лишень описали "традицію" за допомогою новаторських підходів до стандартних діалектичних прийомів. З таким самим успіхом Казимир Малевич міг зобразити "червоний", "зелений", "синій" чи навіть "білий" "квадрат". Усі вони б страждали на ту саму ваду - будучи некоректно констатованими за ознакою кольору. Наш "книжковий каталог" ніколи не може бути систематизований за умовно-досконалими ознаками.
Класично, з позицій майже середньовічного схоластичного мислення постмодернову тезу "тексти примножують тексти" можна було би звести до звичайного школярського підліткового "тексти примножують контексти". Від такого перефразування постмодерновий пафос, а також його апологети зовсім не постраждали би. Але все ж, автентична синтетична версія-гасло, яка має на меті поставити питання коректності самого терміну "адекватності" - звучить більш доречно, слід віддати належне.
І тут, раптово, хотів би перейти до "Трійці" Андрія Рубльова. До речі, його прізвище, так чи інакше, як похідне від міри оцінювання, відразу повертає мене також і до спогаду про Джошуа Бела, який вирішив, певно, виміряти, скільки ж, насправді, вартує справжня творчість? Безперечно, твори Баха нині - це майже сакральний мистецький канон, як і в релігії - рубльовська «Трійця». Та виникає питання - яке саме завдання виконує «канон» - це мірило-правило-косинець? Чи можна цим "косинцем" створити ідеальний "квадрат"? Чи таки, похибка смислоутворюючих реляцій зберігатиметься? Чому, зрештою, немає репродукцій "Чорного квадрата", які би користувалися попитом у читачів безмірно примножених контекстів?
Невже нам доведеться звести мистецьку вартість шедеврів до індустрії квиткового розпродажу супровідного антуражу й аксесуарів, без яких не читається ані Джошуа Бел, ані Казимир Малевич і, як підтверджує культова практика - "Трійця" Рубльова, де люди сприймають, бачать, чують переважно, лише те, що є - звуки, форми і барви?
Звичайно ж, важко тепер не згадати про символізм. У релігійному значенні поняття "символу" має на меті поєднати трансцендентальну ноуменологію й іманентну реальність. Саме на такій перспективі прочитання символу грунтується рефлексивне богослів'я, яке бере витоки із мінливого контекстуального осмислення відносної культової статичності.
У культі стала текстова семантика множить контексти, які можуть мати взаємні протиріччя, однак у випадку повернення до «канону» - "текстового першоджерела" конфлікти скасовуються завдяки дивовижному явищу смислоутворюючої "текстової ієрархії", яка, власне, і є означенням поняття "класики" з позицій теології.
Рубльовська "Трійця" - еталон міри витримує навантаження контекстуального принципу "ксерокса" саме тому, що вона знаходиться у безумовному вимірі текстової трансцендентальної аксіологічної сакральності.
Експеримент Джошуа Бела із самобутнім класичним "звуковим текстом" на станції метро у Бостоні підтверджує, як це не дивно, зовсім не крах ціннісного виміру в урбанізованому постмодерновому просторі. Навпаки - цей експеримент засвідчує, що наша, умовно постмодернова, цивілізація, все ще тримається на підмурках унікальних, класичних ціннісних орієнтацій, місце для осмислення яких створюється антуражем й аксесуарами. Ми знову повертаємося до класичного розуміння ієрархії цінностей, коли всьому є своє місце під сонцем.
АЛІСА У ЗАДЗЕРКАЛЛІ. ГЕРМЕНЕВТИКА І ЦІННІСТЬ
Дивовижно. Дзеркало… Виявляється, усе так просто! Варто лишень підійти до цієї блискучої площини - і відразу виникає стільки емоцій, думок, вражень...
Коли помирає людина, у її помешканні, за давнім звичаєм, закривають дзеркала. Свого часу намагався дізнатися, із чим саме, з яким повір'ям це пов'язано. Але так і не дізнався. Надто багато версій - від містичних до вельми практичних. Наприклад, щоби раптом не злякатися свого ж власного відображення у період особливої емоційної і душевної напруженості.
Ми посвячуємо своє життя людям, які поряд. А ті, у свою чергу, посвячують його нам. І коли приходить час - разом із людиною зникає і певний фундамент осмислення свого життя.
Багатомірні прояви тепер неживого тіла - вони виклика'ли нещодавно радість і смуток, роздратування і затишок. Вони продукували ціннісний вимір у житті іншого чи інших, які - іще тут, із нами. І ми - із ними. А тепер - це, вибачте, - "неживий предмет". Але як багато із ним пов'язано всього... Якщо це - неживе, чому ж людина плаче, пригортаючись долонями, торкаючись волосся, невтішно ридаючи? Чому людина розмовляє із "неживим"?... Це так схоже на... Це схоже… - коли людина стоїть біля ікони і шепче свої молитви. Хіба ні?...
Ми звикли ставитися до творчості та, відповідно, явлення у ній людського уприсутнення, саме із позицій "суттєвого" та "несуттєвого". Ми звикли розрізняти "творчість" і "не-творчість". Є навіть література, яку важко не визнати "графоманією", хоча знаходяться поціновувачі і для неї. Можливо, це тому так, що у наших "бібліотеках" так багато книг, що ми не встигаємо їх розставити по поличках пріоритетів, надати їм "вартості", приклеїти "цінники" спекулюючого на смислоутворенні розуму?
В артхаусному фільмі "Антивірусний" Брендона Кроненберга, - творі, який викликає не тільки свідоме але і несвідоме відторгнення, режисер та автори торкаються дуже складного питання не тільки витоків і розвитку доктрини суспільства споживання але і більш глибокого - життя і смерті у цьому контексті. Неприйняття поведінки головного героя - це, зрештою, наслідок неприйняття певних моделей поведінки-уприсутнення, які пов'язані з майже несвідомим пошуком, спрагою аксіологічного виміру людського життя. І смерті.
Ціннісні орієнтації, які притаманні явищу творчого особистісного явлення, змушують до пошуку первинних витоків осмисленя безумовних етичних категорій. І саме релігійний культ, спосіб його постійної акуталізації-оживання у статичних, умовно "мертвих" формах, дає змогу збагнути одну вельми просту істину: гіперболізація і герменевтика мають спільні, взаємозалежні механізми функціонування. Герменевтика, без якої не можливе ні богослів'я, ні творчість у цілому із постійним пошуком мистецької вартості, - грунтується на засобах навмисного продукування гіперболізованих смислів.
Сама людина, її "внутрішній світ" - це грандіозна гіпербола, скасувавши сакральний вимір якої, Брендон Кроненберг досягає несподіваного результату.
Принцип смислоутворення "живого задзеркалля" людського існування - це безмежна містика, тайна без розрізнення "суттєвого" і "не-суттєвого". Це натяк на те, що життя кожної людини, навіть найбільш незначної і маленької, непомітної і жалюгідної - можна описати й осмислити, відтворити, змалювати чи зіграти у стилі найкращих взірців світового "бібліотечного каталогу". Це лише питання техніки і засобів. І давно не має вже значення, чи це - "Чорний квадрат".
Кожний із нас живе разом із Алісою, у своєму унікальному задзеркаллі. І коли приходить смерть - остання гіпербола і виклик грандіозному світу кожної маленької людини - за давнім звичаєм, накривають дзеркало простирадлом...
Звичайно, мені так і не вдалося позбутися герменевтики простих речей. І гіперболи.
Але хто здатен їх позбутися?
Священик Анатолій Хільченко
Фото Facebook
Теги:
dutchak1 написал: