Але відволікся. Сидячи на стільчику, вдивляючись на сцени із життя Спасителя, зображені на окладі Престолу, все побоююся, чи не призведе акцентуація на осмисленні "культової букви" до відсторонення від "духовних пріоритетів"? І тоді я починаю розуміти, що все - дуже взаємозалежно. Людина - істота психо-фізіологічна. Вона має тіло, плоть і душу, дух. Одне на одне впливає. А пошкоджена природа перевернула ієрархію підпорядкованості. Відтак, у культі актуалізуються механізми приведення психо-фізіології до стану, хоча б, часткового відновлення цієї ієрархічної підпорядкованості.
"Читати псалтир у стіну" - це, звісно ж, психопатологія. Але віруюча людина не читає псалтир у стіну. Вона лишень несвідомо застосовує певні механізми, завдяки яким плоть стає учасницею переживання духовної реальності. Це так, наче пишеш листа знайомій людині чи близькій людині. Пишеш його не "паперові" а людині. Спілкуєшся із нею на мертвих сторінках за допомогою "мертвої букви". Потім вкладаєш листа у мертвий конверт. А потім лист отримує людина - і він "оживає". Звичайно, зараз є скайпи, телефони... Але лист... Таке було і ще є. Тому я впевнений, що людина, віруюча людина - ніколи не читає псалтир "у стінку". Подібно, як ніколи лист не пишуть "аркушеві паперу". І навіть якщо той лист ніколи не буде прочитаним із тих чи інших причин - писати його - це зовсім не психопатологія. Іноді навпаки - це вияв такої віри, яка спонукає і апелює не до поверхневих емоцій вже, а до глибинного обгрунтування сенсу власної діяльності, вчинків, відношення до світу й людей навколо. Якщо ти не знаєш, мертва людина чи жива - то про неї моляться, як про живу. І навіть якщо моляться про мертву людину - це є свідченням того, що вимір "смерті" з позицій релігії долається. А як він долається - це велика тайна віри.
***
Та я хотів написати про два слова, які раптово вихопилися із контексту псалитрі і викарбувалися у пам’яті. А саме - "восхощет зело". Тобто - "дуже захоче". Проблематика перекладу тут очевидна. "Восхощет" і "захоче" - це ж небо й земля. "Восхотіть" бутерброд важко. А "захотіть" - легко. Однак, легко "восхотіть" у своєму житті пережити радісну мить. Восхотіть радості, затишку, миру. А "восхотіть" бутерброд" не вийде.
"Зело" - це теж не "дуже". "Зело" - це щось пов’язане із українським омонімом "зела"-"зілля", чогось важливого, цілющого, корисного, взятого із життя (рослини) для того, щоби сприяти життю людини, - підказує мені інтуіція. Це щось засушене, підвішене до сволоку у хаті бабці-знахарки. Від "зела" віє таємницею замовляння природи на користь людини, яка потребує зцілення... Ми ніколи не виснуємо такі образи і смисли із "дуже". Бо "дуже" - це "дужий", міцний, сильний, кріпкий, потужний, це, - продовжуючи яскравий ряд - супер-мен, бет-мен, спайдер-мен, тощо…
Пригадую, якось разом із кількома прихожанами повертався із вечірньої служби. На небі сяяли зорі і все навколо було оповите передчуттям Різдва. І як завжди, по дорозі до домівок хтось щось розповідав, запитував, розмірковував. І жінка-хористка поставила питання із приводу значення церковно-слов’янського виразу однієї із молитов. Але не тільки запитала, але вона ще й висловила своє певне «тлумачення». Воно було некоректним із погляду «смислової лінгвістики» але з позицій певного рівня «богослів’я», аскетичної практики - таке розуміння виглядало вповні доречним. Тобто із текстом жінка працювала інтуїтивно, відкриваючи у незнайомих словах таємницю змісту, який, згідно узвичаєних правил «недоречний», однак з огляду на широке значення процесу «творчості», з позицій духовної практики – вона зробила вірні висновки.
Тобто, вона стала на якийсь час «релігійним філософом», який творить «категоріальний апарат» для того, аби обґрунтувати свою «світоглядну систему». Розумію, що такі випадки не завжди бувають вдалими. Розумію, що це здатне призвести до суттєвих спотворень духовної практики. Але іноді трапляються дивовижні відкриття скасування одних правил, аби збагнути якісь інші реалії, де діють інші закони, інші принципи, інші критерії розуміння явища смислової багатомірності проявів тексту, відтінків, засобів творчого опрацювання давно відомого, узвичаєного, стандартизованого.
Зрештою, будь-яке відкриття – це завжди скасування сталого, «зрозумілого», «осягнутого». Це завжди застосування несподіваних аналогій, обґрунтування «зрозумілими словами-цифрами-літерами-термінами» тощо, до цього часу незбагненної логіки упорядкування смислових навантажень. Зрештою, містика і парадоксальність «Апокаліпсису», «Одкровення» святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова – це теж сакралізація смислів, які дуже важко «коректно тлумачити», бо у ній скасовуються відомі нам критерії раціонального мислення.
Тому я би не поспішав ставити остаточну крапку на темі церковно-слов’янської, "культової" мови лише з огляду на альтернативну традицію, чи історію, чи навіть лінгвістику. На мою думку, у феномені "культової мови" є набагато глибша проблематика, яку ми не завжди можемо коректно осягнути. Можливо, її здатні якось творчо опрацювати окремі митці, філософи, творці смислів. ... Звісно, не заперечую, що "культова мова" зросійщена "вимовою". Але «засохша вітка» не привід для того, щоби корчувати «дерево» - що зараз дуже актуально для багатьох провідників усіляких реформ.
Звісно, це лише репліка-нарис, навіяна Срітенням, посиденьками в алтарі, біля Престолу, який виблискував у світлі електричних світильників.
Священик N
Фото mistonagori.com.ua
Теги:
dutchak1 написал: