Іуда не-Іскаріот

той може те продати. От я мав

Учителя, – як він зробився зайвим,

то я його продав.

Леся Українка, «На полі крові».

Євангеліє розкриває в образі Іуди ту спокусу, якої не мине жодна людина, і воно ж дає сили для боротьби з нею. Річ йде про втрату смислу свого життя, небажання жити, надмірну печаль, відчай і самогубство. «Неможливо, щоб спокуси не мали прийти; але горе тому, через кого приходять вони! Краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити та й кинути в море» (Лк 17, 1-2). Чому ж здавалось би нормальна, симпатична, здорова людина доходить до такого стану, що, перемагаючи вкладений в її природу страх перед смертю, сама на себе вішає те жорно і топиться?

За межами церковного досвіду прочитання текстів Священного Писання існують авторські осмислення Іуди, як приміром в одноіменній повісті Леоніда Андреєва, де автор описує свої власні виключно йому властиві переживання і думки, що далекі від реального образу одного з апостолів. Древні гностики каїніти чи офіти та їх теперішні послідовники в лиці Дена Брауна, показують Іуду як мученика за ідею, істинного «месію» - розумнішого, талановитішого, далекогляднішого, сміливішого ніж Христос. На підтвердження цієї теорії псевдо-археологи черговий раз відкопують з-під завалів історичного сміття для суспільства «сенсацію», яку Церква описувала ще в І столітті н.е. «Євангеліє від Іуди». Журналістами у цьому апокрифі реставрується не іконічний, а «історичний» образ Іуди-героя, якого Церква від нас, виявляється, до сих пір ховала.

Але частіше в уяві навіть церковних людей живе казковий образ сина диявола – предтечі атихриста, народженого від блудниці з сьомого покоління, мало не з іклами замість зубів, яким мами лякають дітей, коли вони не слухаються. Однак в церковній традиції все набагато прозаїчніше і простіше, все як у житті, тільки, коли воно наближене до Христа, краще видно суть гріха. Євангеліє, на відміну від філософії, міфології, чи усної народної творчості складні речі робить простими. Попри всі відомі і невідомі теорії життя і «призвання» Іуди в церковному переданні існує свій погляд на цей рахунок.

2. Іуда – зрадник

Ми вже звикли до традиційного узагальнення «зради», «зрадників» із іменем Іуди і звідси робимо висновок, що зрада то найстрашніший гріх, якому нема прощення, адже Сам Господь через неї був розіп’ятий. Якби ж ми так стояли в істині, як стоїмо за правду, якби ж так тверезо судили себе, як швидко виносимо вирок іншим людям! Пішов хтось в розкол і ми без сумнівів називаємо ту людину зрадником, Іудою. Вислів «поцілунок Іуди» став синонімом лукавства і підлості, якій немає прощення. Але у всьому тому переліку смертних гріхів, які ми накладаємо на голови зрадників головним критерієм зла служить відчуття власної образи, аніж реальне відношення Господа до грішників. В Євангелії однією з головних сюжетних ліній є історія боротьби Христа за Іуду. Євангелісти могли б по логіці сюжету всіх благочестивих історій опустити згадку про цю людину, яка не тільки накладає тінь на всіх інших учнів, але й Самого Христа виставляє надто довірливим до всіх простаком. Однак Господь поважає свободу людини до такої міри,що навіть не хоче нав’язувати їй свою любов. А от сама людина може поставити для Бога актом свого самогубства перепону для Його милості.

Людина настільки самолюбива істота, що навіть зраду використовує у своїх егоїстичних цілях. Коли жінка переживає зраду свого чоловіка, вона без тіні вагань рве фото сімейного альбому, аби викреслити його з свого життя, а з серця ті солодкі почуття, які віддають тепер гіркотою такого самого підступного поцілунку як в Гефсиманії – якщо він Іуда, значить я невинний христосик. Нам так за себе гірко, що не вистачає в серці любові і підтримки людини, яка чомусь не змогла зі мною жити.

Нема такого гріха, який би Господь не простив. І тому люди не вправі робити однозначних висновків про жодну людину, допоки вона жива і Господь її тримає в цьому світі. Господь не осудив зраду Петра і втечу Апостолів, що покинули свого Вчителя. Навпаки, ця зрада привела всіх до покаяння і відкрила очі на істинну Божественну природу Христа, відкрила серця для сприйняття Духа Святого в П’ятидесятниці. В їхніх серцях вмер Христос-Цар Ізраїлю, а воскрес Спаситель світу від гріхів. Не по волі Іуди і не через недбалість апостолів Христа розіп’яли, а по волі Отця Небесного і Його власного на те благовоління.

3. «Іуда-диявол»

Господь називав не зраду найбільшим гріхом, а хулу на Духа Святого. Феофан Затворник каже, що то такий образ життя, в якому людина свідомо грішить перед Богом, а перед людьми видає свій гріх за благочестя. Іуда грішив помислом лихим на Христа, хоча ззовні виглядав благочестивим християнином, творив чудеса, проповідував, брав участь у Тайній Вечері, на якій Господь його причастив Свого Пречистого Тіла і Крові. Він ніс реальний подвиг християнського життя. Коли в Єрусалимі після проповіді про Хліб Небесний Христа майже всі покинули, крім дванадцяти, то серед них був Іуда, що так само ризикував життям, як й інші апостоли, яким Христос дозволив також йти, але вони відповіли: «До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного»,- відповіли учні. Чому ж Господь у відповідь на такий прояв вірності так «грубо» сказав: «Чи не Дванадцятьох Я вас вибрав? Та один із вас диявол...» (6,70).

Господь не виявив істинного обличчя свого майбутнього зрадника перед всіма, але примусив сумніватися в собі кожного заради смирення всіх і спасіння одного. Він це сказав «щоб Іуда мав можливість покаятись, якщо захоче» (Єфрем Сірін). Іуда, хоча й не покинув Христа, однак, на відміну від інших, не засумнівався в свої силах довести до кінця свій задум. Значить, не Слово вело Іуду суворими шляхами життя з Христом, значить було щось інше, заради чого варто було своєю головою ризикувати. «Иуда льстец, сребролюбия вожделев, предати Тя, Господи, Сокровище Жизни, льстивно умысли»,- читається на богослужбових текстах Страсної Седмиці. Христос чомусь про те мовчав, Він не Іуді сказав «Відійди від Мене, сатано», а вірному Петру, бо по Своїй премудрій любові лиш тоді в людині гріх викриває, коли вона до того готова і не впаде в відчай.

Іуда не був такою слабкою особистістю, яка повісилась через відчай і безнадію. Коли Матвій перелічує апостолів, яких Господь обрав на проповідь, то він говорить, що Іуда саме з Іскаріота, підкреслюючи тим самим, що він не галілеянин, як всі інші учні. Але це не тому, що іудей більш грішніший ніж галілеянин, а тому, що іудеї були більш освіченішими. Ще раз він про нього згадує в зв’язку з скринькою з грошима, якою він один і розпоряджався бо був в силу свого положення серед простаків Апостолів більш до того здатен. Святий Амвросій Медіоланський каже, що Господь, доручив Іуді гроші, щоб відкрити Своє серце для його довіри. Він відкинув тінь підозрілості: Я не маю на меті Своє власне збагачення в Своїй проповіді. З часом учень невдячний сам побачив, що Учитель не мав навіть де главу приклонити і якщо щось мав, то тільки хітон на собі. Попри все те ідеал такої Людини він сприйняв по-іншому, корисливо, він зрозумів як чисто людські хороші риси скромної Боголюдини можна використати. Один священик мені розповідав, що коли ще був семінаристом, то попав до старчика в один скит на сповідь і так захопився його талантами що сказав в серцях: «Батюшка, мені б вашу голову, а вам би мої здібності, ото б гроші заробляли, від людей би не було відбою, вже б такий монастир збудували, що б місця було мало, а так, тут в глухомані такий талант пропадає!».

4. Іуда-політик

Прагматично користуючись довірою Христа, Іуда «крав те, що вкидали» (Ін 12,6) і поступово перестав тим журитись, а з часом ввійшов у смак і почав розраховувати на ті гроші в своїх планах. Плани росли, мрії множились, а грошей було мало, значить потрібно знайти спосіб їх примножити. Нам всім здається: досягну ось того і досить, куплю ще й те і все, але ж душа безмежна і грошей тому й завжди не вистачає. Як говорив прп. Іоанн Лествічнік, пристрасть не ходить одна, коли грошолюбство завойовує душу, то поступається місцем для більш сильнішої пристрасті. За бажанням до збагачення завжди слідувала жага влади. Якщо інші апостоли дивилися на Христа як на улюбленого і шанованого Вчителя, то Іуда сам вимагав до себе такого ж відношення – як до бога. Хто з нас не вимагав від людей виключної до себе уваги? А це тому, що знаємо собі ціну. Ми завжди дратуємося на тих людей, які до нас відносяться просто, а нам натомість потрібне щось особливе. Коли людина будь якою ціною таки добивається поваги до себе, то слідуючий крок – то вимога поклоніння собі.

Душа Іуди настільки зачерствіла в корисливих помислах, що була вже не здатна спокійно сприймати особистість Христа. Він дратував його вже самим фактом Своєї присутності: «Чому мира оцього за триста динарів не продано, та й не роздано вбогим?» (Ін 12,4). Це була остання крапля в терпінні Іуди цієї не практичної Людини, яка мала такі можливості, творила чудеса, воскрешала мертвих і з цього мені тепер не буде ніякої користі. Але як майстерно він приховував це гостре, як ніж, почуття личиною великодушності. «Двоєдушність буває в людях через заздрість,- пише Василій Великий,- коли, приховуючи в глибині ненависть, показують зовнішність, прикрашену любов’ю». Так дивиться політик на свого колегу, з якого він викачав всі можливі дивіденди і ось назріла потреба перебиратися в іншу партію. Він вже йому набрид до скону, але ще поки що не знаходиться зручного випадку аби порішити з цим назавжди. Євангелісти Мафій та Марк кажуть, що жалілися на «марнотратство» Христа всі учні, а Іоанн уточняє, що жалівся лиш Іуда. Ту не має протиріччя, святі отці кажуть, що то їх підбурив Іуда, бо він був красномовною, талановитою, впливовою людиною, яка мала на них психологічний вплив навіть більший, ніж скромний Господь. Це було своєрідне підбурювання на акт богоборства.

Але простодушна любов учнів до Христа все-таки переважала і особливо вона зросла після слів Учителя про те, що та жінка його підготувала до погребіння. Тільки Іуда ці слова правильно зрозумів. Він вже давно знав, що до того йде і подумував, коли б то зручніше перемайнути. Я не раз спостерігав, як деякі семінаристи особливо талановиті і далекоглядні, переходили до греко-католиків, тому що там готовий прихід і повага і постійне забезпечення і житло, займайся просвітництвом скільки завгодно. А в УПЦ абсолютна невизначеність, не знаєш куди попадеш, хто житлом забезпечить, та ще й прийдеться на роботу якусь влаштовуватись аби дітей прокормити. Одні казали: «Нічого, як дасть Бог, так і буде!». А інші: «Треба ж потурбуватись про своє майбутнє, не у всіх же батько благочинний!»

Іудою керував чистий розрахунок, а не довіра до Вчителя. Він був незалежним політологом-аналітиком, а не прив’язаним душею до Вчителя учнем. Для таких людей серед рибарів явно було місця мало. Іуда знав на що розраховував, коли сам проявив ініціативу йти за Христом, адже Христос його не призивав він сам хотів для себе зробити кар’єру політичного лідера в новому керівництві Ізраїлю, а може з часом підсидіти і Його місце. Якщо навіть найулюбленіші учні Іоанн і Яків надіялись, що Господь їх без милості не залишить: «Дай нам, щоб у славі Твоїй ми сиділи праворуч від Тебе один, і ліворуч один!», то що говорити за Іуду. Якщо інші апостоли ще на щось надіялись, то він прекрасно розумів, що втратить все, або тепер, або ніколи.

Іуда не продешевив, коли взяв за зраду 30 срібняків, то був розрахунок на майбутнє. Йому з одного боку потрібно було на цьому хоч щось заробити, а з другої забезпечити собі нове тепленьке місце. Це схоже на те, як купляють собі посаду, коли перемітаються з однієї партію в іншу. Він мусить з себе вдавати палкого патріота Ізраїлю, благочестивого іудея, що всією душею турбується про правильне богопочитання: «Что ми подаете и предам вам оного, закон разорившего и осквернившего субботу» (стіхіра Великої П’ятниці). Цю суму платили за рабів в Ізраїлі, але як відомо, рабства серед співвітчизників в іудеїв по закону не було, в рабство можна було брати лиш язичників. Пророк Захарія, якого цитують апостоли в Євангелії, в пророцтві про 30 срібняків, від імені Ієгови говорить, що Його народ веде себе з Богом як з чужинцем і хоче зробити Бога рабом свої пристрастей, стадо хоче пасти пастуха. Іуда хотів того самого, він був кров від крові грішного людства, якому Неприступний Бог таки потрапив в руки.

5. Іуда – християнин

Господь-серцевідець все те знав і Його любов від того ще більше просіяла. «Я дуже бажав спожити цю пасху із вами, перш ніж муки прийму» (Лк 22, 15). Він дуже хотів причастити Іуду, тому й не сказав при ньому, де буде звершуватись Тайна Вечеря. Бог на відміну від людей не тяготить душу гарними і правильними словами, а віддає Себе всього до останку, смиряючись з тим, що Він для нас не авторитет. Своїм велінням двом апостолам Іоанну та Петру знайти в Єрусалимі людей, які мали їм зустрітись по дорозі, і приготувати Вечерю, Він ніби заплутав йому сліди. Іуда так поспішав, що міг вже й в Сіонську Горницю храмову сторожу привести.

В святотецькому переданні є така думка, що ті християни, які із пристрастю в серці, в якій вони не каються, підходять до Чаші, уподібнюються Іуді, що Христа цілував. Саме після причастя ввійшов диявол в Іуду. По грецьки слово «ввійшов» «сінедісін» перекладається буквально – «біснування». Однак не в тому сенсі, як то було в гадаринського біснуватого, якого біс, того не бажаючи, таки привів до Христа. Святий Кирило Александрійський пише, що «Іуда сотворив своїми помислами місце в своєму серці для диявола, в яке той і ввійшов». Коли людина про щось погане довго думає, в якийсь момент вона втрачає владу над собою, в неї входить дух, який має вісім тисяч літ досвіду, і тоді в голові швидко зріє чіткий план, як і що потрібно робити. І головне, їй «диявольськи щастить», все ніби добре складається, головне не боятися. Один мій товариш розповідав, що коли він служив в армії, одного разу вночі перекинув через паркан мотор, який він хотів поцупити перед дембелем такої ваги, що на другий день його три чоловіки не могли підвести.

Господь на Тайній Вечері ні жодним натяком не видає Іуду перед учнями. Навіть Іоанн Богослов, що лежав у Нього на грудях, не зрозумів, хто ж з них зрадник. Якби Петро про це дізнався, то відрубав би мечем голову зраднику, ще в Горниці, а не Малху вухо в Гефсиманії. Господь цими словами відпускає Іуду в ту останню подорож, до пекла, на яку він самовпевнено рушає сам. В той час, коли всі з завмиранням в серці слухали Христа і Його щире зітхання за Своїм учнем «затривожився духом Ісус, і освідчив, говорячи: Поправді, поправді кажу вам, що один із вас видасть Мене!...», Іуді не терпиться здійснити свій план, він весь час продумував скільки часу потрібно, щоб дійти від Горниці до храму, а потім щоб встигти від храму до Гефсиманії, де зазвичай ночувала апостоли, коли бували в Єрусалимі. Господь не хоче його вже більше тяготити Своєю присутністю: «Що ти робиш, роби швидше...» (Ін13, 27). «Але жоден із тих, хто був при столі, того не зрозумів, до чого сказав Він йому» (Ін 13, 28). Учні подумали, що то Ісус послав його щось прикупити, поки вони будуть в місті, бо на через Пасху трудно було дістати продуктів.

На що він розраховував, коли вів солдатів в Гефсиманію? Чому він не показав де знаходяться апостоли з Месією і не втік тихенько? Він хотів вислужитись перед своїми можливими новими хазяями. Він прекрасно знав, що Господь його й тут не видасть, він прорахував навіть великодушність такої Людини і прагматично скористався Його порядністю. Тому безбоязно підійшов і поцілував Вчителя. Христос вийшов Сам йому на зустріч: «Чого, друже, прийшов ти?» (Мф 26,50). Навіть спостережливий Іоанн і дієвий Петро ні про що не здогадались. Чому? Бо ось тільки що в Своїй прощальній бесіді по дорозі до Гефсиманії він всіх апостолів назвав друзями і Іуду не виключив з їх числа: «Ви друзі Мої» (Ін 15,14). Всі Його зрадять кожен по-своєму, всі Його покинули і всі однаково могли покаятись, навіть Іуда, якого апостоли не відкинули б, якби до них звернувся, бо й самі не краще. «Зізнатися в своєму гріху перед всіма і кинути гроші,- писав Євфимій Зігабен,- це було діло покаяння, а самогубство – діло відчаю».

В Іуди не було почуття жалю за підлий вчинок. Його змусило повернутися після смерті Христа до синедріону діло, яке він планував завершити. Він думав, що вони будуть його новими покровителями, хто тепер за нього заступиться і за що далі жити, коли нема постійного прибутку. «Люди наді мною будуть сміятися і я зазнаю сорому» (Єфрем Сірін). «Тоді Юда, що видав Його, як побачив, що Його засудили, розкаявся, і вернув тридцять срібняків первосвященикам і старшим, та й сказав: Я згрішив, невинну кров видавши. Вони ж відказали: А нам що до того? Дивись собі сам...» (Мф 27, 3-4). Але фарисеям і садукеям його послуги більш не були потрібні. Слово, яке в синодальному перекладі переклали як «розкаявся» в грецькому оригіналі звучить «метамеліфіс», що буквально перекладається як «розміркував». Якби була молитва, не було б відчаю. Навіть тут, коли потрібно було поплакати, він аналізував ситуацію, це й привело його до чіткого висновку про те, що нема більше перспектив, всі засоби витрачені, всі можливості перекриті, Петро мене точно вб’є, коли побачить, люди, що тепер поносять Ісуса на Хресті, впізнають мене і так само розіпнуть. Але я не допущу, щоб наді мною насміхалися, я не дам себе в образу, я не терпітиму приниження! Значить вихід один…

6. Іуда - самогубець

Шлях до самогубства складний і довгий, і його проходять лиш особливо сильні люди, які роблять тверезий вибір і мають зважену рішучість. Коли мій дід п’яненький біг на горище вішатись, моя бабуня була спокійна, як аскет в пустелі, йшла за ним і додивлялася спектакль одного актора з монологом про те, що всі мене не люблять. Вислухавши до кінця, давала вечерю і клала спати. Ми всі думаємо, як діти, що прагнуть викликати до свого маленького життя увагу: «Тепер мене ніхто не цінить, нічого, як помру, то всі плакатимуть тоді від такої втрати». Коли людина слабка, то Господь бісу попускає вливати на її душу рівно настільки, щоб вона того кроку злякалась. Св. Іоанн Златоуст описує це наступним чином. Коли дитина хоче вибігти надвір, то матір, попередивши про небезпеку, таки пускає, але вона, портапивши на вулицю, натрапляє на собак. І перелякане дитя біжить до хати, щоб під мамину сукенку сховатись.

«Але горе тому чоловікові, що видасть Людського Сина! Було б краще йому, коли б той чоловік не родився!» (Мф 26,24). Це не прокляття, а просто констатація факту поступового, добровільного, цілеспрямованого самознищення людини, яке завершується актом самовбивства. Ми всі йдемо цим шляхом по життю, але благо, лиш одиниці доходять до такого фіналу. «Інстинкт, котрий оберігає життя, сильніше розуму, котрий переконує, що берегти його не варто» (К. Люіс).

Щоб перемогти в собі природній, тваринний страх перед смертю, людині потрібно перед тим подолати страх перед Богом. А це не так просто, це те ж саме, що переробити себе із образу Божого в подобу своїх думок і мрій, і це завдає безмежний біль душі. «Вся трагедія життя людини заключається в тому,- писав св. Симеон Новий Богослов,- що образ життя людини розходиться з її природою». Як мислить людина, так і живе, про що думає, до того й тягнеться. А якщо думає тільки про себе, то обов’язково зустрінеться ще з одним, тільки безплотним самолюбцем – дияволом.

Тільки сильні люди, що не справляються із своєю силою, можуть чинити над собою таке насилля. «Гордій людині, яка презирливо ставиться до інших людей, іноді необхідно вірити в Бога,- писав Ф.Достоєвський,- Їй потрібен хтось, перед ким вона могла б преклонитися. Вона обирає Бога, аби не схилятися перед людьми». Навіть диявол боявся Бога, навіть він бореться із слабшим за себе творінням Божим, тому що безсильний в своїй злобі на Творця, навіть він «молився» з тваринним жахом в Десятиградді: «Впусти нас в свиней, не муч нас зачасу». Людина набагато більшу має свободу і не питає у Творця дозволу в своєму стремлінні до абсолютної свободи від людей і від совісті, яку дають їй спочатку гроші, потім безмежна влада, а в кінці - знищення останнього редуту перед ворітьми пекла – обмеженого в своїх можливостях тіла, яке звужує стремління безмежного духу.

Чи можливо навіть Всемогутньому Богу простити самогубство, якщо людина сама унеможливлює будь-який на себе вплив, позбавляючись добровільно свого тіла? «Якщо ти, людина, сама не пошкодиш собі, не може пошкодити тобі ні товариш, ні ворог, ні сам диявол» (Іоанн Златоуст). Церква не благословляє молитися за самогубців не тому, що це «ображає Творця», а по слову Феофана Затворника, тому «що ти не милосердніший, ніж Бог». Господь не насилує волю людини за земного життя, не може стати на заваді й після смерті, бо не владен порушити свободи волі людини до вічного самознищення в своїй самовідданій самозакоханості.

В текстах Тріоді говориться, що Іуда тому покінчив життя самогубством, що не вірив в Воскресіння. «Коли людина втрачає віру у безсмертя, - пише Ф. Достоєвський, - то самовбивство стає неминучою необхідністю для кожного, хто хоча б трішки піднявся в своєму розвитку над тваринами. Напроти, безсмертя, обіцяючи вічне життя, ще міцніше зв’язує людину з землею. Тут, здається існує протиріччя, якщо життя так багато, не тільки на землі, то для чого тоді жити земним життям? А виходить, напроти, бо тільки виходячи з віри в своє безсмертя, людина осягає всю розумну ціль свою на землі. Без віри в своє безсмертя зв'язок людини з землею переривається і втрата вищого смислу свого життя веде до самовбивства».

6. Іуда - автопортрет

Якось один викладач на парі в семінарії нам сказав, що Церква – то Христос і апостоли навколо Нього. А студент, що був присутній на його лекції, продовжив його логіку і запитав: «А Іуда?». «А кожен тринадцятий з нас!», - відповів вчитель. І всі поглянули один на одного, автоматично вголос запитавши: «Чи не я?». І кожен полегшено при тому зітхнув про себе: «Точно не я». Кожен з нас молодих студентів на семінарській лаві відчував себе палким патріотом Церкви, самовідданим служителем Христа: «Ну, може в чомусь погрішу згодом, ну як Петро, але точно не як Іуда!».

Той вчитель те гаряче сумління помітив і, сміючись, нас охолодив: «Всі ми любимо Ісуса заради хліба куса, поки платитимуть за треби на забезпеченому приході, де люди вас поважатимуть і поради духовної питатимуть, а коли все складеться не так, як ви про це мрієте, коли люди до храму не ходитимуть і не вважатимуть за потрібне допомагати «московським попам»? Ви тоді скажете, що люди не такі, народ-безбожник, зарплата мала, часи тепер не ті, що були при православному царі, коли всі церкви на державний кошт будувались, і взагалі ми з Тобою Господи так не домовлялись. Я знав одного священика, мого учня, якого посвятили в місті і він був біля владики на хорошому рахунку. Він вчився дуже старанно, але якось без серця і служив так само. Хоча всі його хвалили, бо й було за що. І духовних чад в нього багатенько завелось, він мав авторитет духовного наставника, розумні давав поради, завжди був при параді, так, що навіть благословляюча десниця пахла Шанелем номер п’ять. Життя як то кажуть налагоджувалось. Але Владика його через деякий час послав на сільський прихід, що якраз звільнився. І це був початок кінця. Він жив у місті а туди доїжджав, а потім взагалі їздити перестав, а згодом повісився, залишивши після себе матушку з дитиною. Я не знаю, чому так сталось і не берусь аналізувати та ставити штампи. Я сам не був в такій ситуації, тому й промовчу. Не поспішайте робити висновків ні про себе, ні про ближнього, ні про єретиків, ні про атеїстів, ні про жодну людину, за яку Господь бореться до кінця, як боровся за Іуду. Кожен з нас знайде в своїй душі ті думки і почуття, що хвилювали дух Іуди, якщо чесно подивиться на себе, а от чи зробимо ми останні крок на цьому шляху чи ні, про це не знає навіть небо».

Денис Таргонський

Фото fotolitopys.in.ua