Редакційна колонка

Отже, митрополит Тульчинський і Брацлавський УПЦ Іонафан повернувся на свою духовну та фізичну батьківщину – в Росію. Там його с посмішкою зустрів патріарх Кирил, нагородив і проголосив зворушливу промову про неймовірні чесноти Єлецьких, який пройшов "духовний та фізичний полон".

Це сталось, як уже відомо, завдяки неймовірним зусиллям в тому числі Ватикану. Натомість до України повернулось 10 цивільних бранців, з них – два священники УГКЦ.

На диво, це «звільнення» викликало хвилю роздратування – причому по всі боки числених барикад. Історія моментально обросла чутками, інсайдами та конспірологічними здогадками. Росіяни звинувачували Іонафана у боягузливій втечі та полишенні кафедри, підозрювали його в надмірному як для стовпа істинної віри екуменізмі та лібералізмі. Українські патріотичні кола обурились непрозорістю обміну – спочатку взагалі здавалось, що його відпустили просто так, в якості подарунка Папі Франциску, або в обмін на присутність кардинала П’єтро Пароліна на Саміті миру в Швейцарії. В УПЦ Іонафана звинуватили в зраді, мовляв, якщо він визнав себе військовополоненим, і тим більше втік не аби куди – а до Москви, значить, він винний, а ті, хто його відбілював - брехуни. Та й тепер всі впевняться, що УПЦ вся така, як Іонафан, а значить, тиск на неї – морально і законодавчо виправданий. І всі дратувались якимось паралітичним мовчанням проводу УПЦ, який ані захистив митрополита, ані засудив, ані відправив на спокій, ані зняв сан.

Дійсно, навряд чи демарш Іонафана пройде без наслідків для УПЦ. Питання в тому, якими вони можуть бути.

По-перше, дивує страх священників УПЦ, що гріхи русофільського (а значить, за замовчуванням українофобського) архієрея падуть на всю УПЦ. Тут виникає питання до цих священників, особливо молодих: а вони взагалі вивчали історію церкви, в якій хотіли служити? А якщо читали і знали про віддану дружбу з Москвою (в усіх її іпостасях), про те, що керівництво УПЦ роками робило з церкви плацдарм для вторгнення, промивало мізки вірянам (багато з яких і досі чекає російські танки), про те, як її представники сприяли окупації Донбасу після 2014 року – чому це їх не вражало, не викликало потреби в протистоянні цьому злу або рішучого відмежування від нього? «Хто не проти вас – той за вас», - каже Ісус (Лк.9:50). І навпаки – «хто не зі Мною – той проти Мене» (Мф. 12:30).

По-друге, УПЦ зараз страждає не через одного Іонафана та 60 кліриків, яких вже притягнуто відповідальності за колабораціонізм або пряме посібництво окупантам. Вугілля на її голову збиралось всі 30 років її діяльності в Україні, не в останню чергу завдяки якомусь позалюдському терпінню українського народу. Але, як відомо, безкарність тільки заохочує до подальших злочинів і руйнує внутрішні запобіжники. Тепер накопичене зло переповнило чашу терпіння: ті кілька митрополитів та кілька десятків кліриків-зрадників – лише остання крапля в цій чаші. Чому всі милуються її чистою поверхнею, але ніхто не хоче заглянути на дно, де досі плаває багаторічний гнилий осад, що залишився від тих славних довоєнних часів, коли можна було все і без наслідків?

Частково суспільне обурення можна було б зняти простим і чесним покаянням перед українським народом за свій трагічно помилковий промосковський вибір. Адже чи не покаяння є найголовнішою чеснотою християнина, яку приймає Христос і очищує душу і тіло? Навпаки, заборонами кліриків, які не витримали і перейшли до ПЦУ, УПЦ доводить: хто не з нею – той проти неї, яка б вона не була. Залишатись з УПЦ – це бути в тому числі частиної її облудливої історії хвороби. Якщо їй, як каже верхушка УПЦ, 1000 років, то вона – правонаступниця всіх вад і злочинів РПЦ. Але УПЦ воліє з тих часів солідаризуватись лише з новомучениками, постраждалими від радянських репресій – щоб виглядати їхніми нащадками. Сьогодні всі засуджують і проклинають патріарха Кирила за підтримку агресії проти України, але він перетворився на монстра в тому числі завдяки УПЦ.

По-третє – і головне: хроніка метушінь митрополита Іонафана обнуляє всі титанічні зусилля представників УПЦ довести (в першу чергу собі), що колаборанти і зрадники – це виняток, а не правило, всі інші до нестями люблять Україну, ненавидять Росію і Путіна і роблять все для перемоги над ворогом. Іонафан тричі відрікся від себе самого, спочатку подавши заяву на обмін як військовополоненого, потім відкликавши цю заяву, і нарешті – таки опинившись у Москві. Це – найстрашніший підсумок його зради. Ніхто тепер не повірить в щирість патріотизму УПЦ (тим більше пам’ятаючи про нерозкаяні гріхи цієї церкви). Ризикнемо припустити, що найпопулярнішим епітетом наступних мінімум місяців на адресу патріотів єдиної канонічної буде «перевзуванці». Вовки в овечих шкірах. Кон’юнктурщики. Лицеміри. Брехуни. Ждуни. Ось які найтяжчі наслідки від обміну Іонафана.

Тепер подальша доля УПЦ залежить від її соборних органів – синоду та архієрейського собору. Вже зрозуміло, що нижчим церковним щаблям наказано лише кричати від болю. А біль, як відомо, паралізує здатність логічно та раціонально мислити про причинно-наслідкові зв’язки.

До речі. Подейкують, що патріарх Кирил не був у захваті від такого обміну. Іонафан йому більш потрібен в якості мученика, страждальця за віру та привід для дискредитації України на міжнародних правозахисних майданчиках. І чим слабше у нього здоров’я – тим він кондиційніше для цієї ролі. Але на користь митрополита-зрадника міг зіграти один факт: як і патріарх Кирил, Іонафан – пташеня гнізда Никодимова. Саме духовний наставник і патрон Кирила  Никодим Ротов висвятив в ченці Іонафана. Якби Кирил кинув  «свого» на полі благословенного ним же бою – це б сильно вдарило по моральному духу та мотивації російської агентури в лоні УПЦ. Особливо тих, хто досі жадає бути страждальцем за віру Христову. Наприклад, настоятеля Святогірської лаври Арсенія чи митрополита Черкаського Феодосія (останньому вже начебто пропонують пакувати валізи). Але вони до никодимова насліддя вже не мають відношення, а тому будуть нести свій перевернутий догори ногами хрест до кінця. Якщо не вийдуть з гри.

Теги: