Святі грішні люди

Денис Таргонський

Святість - це людяність у всіх своїх проявах — добрих і грішних. Людина часом наробить багато помилок у житті і буває від того більш людянішою, ніж ті, хто гадає, що живуть праведно.

Насправді ті, хто так думає, не люблять дивитися на себе збоку. Через те живуть одиноко. Зазвичай їм намагаються не робити зауважень, бо бояться зачепити за живе, і через те вони нічого про себе не знають. Вони думають, що святі, і тому інші почуваються поряд з ними грішними. Святоша — егоїст, який творить добро задля власного рейтингу і навіть любить ближніх своїх задля вдалого селфі для Царства Небесного. Насправді така «святість» – класичне фарисейство.

Бог Своїм втіленням спростував поділ людей на святих і грішних. Творець став Людиною, щоб небо звести до підніжжя останнього з грішників. Святість — то Царство Небесне у серці грішної людини. Лиш та людина по-справжньому молиться за ближнього свого, яка знає на власному досвіді, як це боляче падати і як важко вставати. Вона стане на коліна перед тим, хто лежить долілиць і тим самим до землі вклониться перед земною іконою небесного Творця — людиною. 

Святі — не безгрішні люди, а ті, які тверезо дивляться на себе і тому по-справжньому жаліють інших людей. Вони досконало знають, що означає побувати в ямі зневіри, і тому з готовністю простягають руку віри, щоб витягнути з прірви гріха здеградовану тяжкими обставинами людину. Любов святих до приниженої гріхом людини спонукає відновити повагу до себе.

Святість — то норма культури життя. Творець з величезною повагою ставиться до людини. Христос понад усе цінував таке ж ставлення людей один до одного, а не вміння переставляти гори в море. В тому, щоб прагнути до справжньої святості, немає жодної зухвалості чи легковажності. Просто таким є Христос — простим в любові до людей  і сміливим у смиренні: «Будьте святі, Я бо святий!» (1 Пет. 1, 16).

Святість — то риси Христа у почуваннях, думках, поведінці і навіть зовнішності людини.

Святість — дар Духа Святого. «Дух Святий — то образ Божий в людині. Церква Христова — то джерело Духа Святого» (св. Григорій Нисський). Людина, яка в Церкві з вірою в себе і любов'ю до ближніх своїх споживає таїнства Христові — олюднюється. Вона проймається любов'ю Божою до людей і віддає її іншим: "Ріки живої води потечуть із утроби його» (Ів 7, 38).

Жити у Церкві значить бути святим. Якби люди знали наскільки це просто, то не шукали би у Церкві чи ще деінде «духовних авторитетів» на свою голову. Святим не страшно бути. Страшно — не бути таким. Бо це означає стати цинічним фарисеєм від одного вигляду якого нудить.

Святі люди не ті, які причащаються за щільним розкладом і перед тим вичитують усе правило, а ті, які попри зневагу — поважають, попри ненависть — люблять, попри відчай — вірять... Любов Христова — то попри все обійняти любов'ю Христовою близьких і рідних. В діяннях любові сповнюється Чаша Христова у житті людини.

Святі — це радість Творця, Який у людині являє світу красу Свого розумного творіння. Святі реалізували себе в любові — у цьому запропонований Богом сенс людського життя. Святість — синонім людяності. Лиш Бог-Любов за всю історію людства зміг стати Людиною в повному сенсі цього слова. У таїнстві втілення Бога в людину можливий зворотній зв’язок — сповнення людини у Христі.

Канонізація святих ( від лат. canonizatio — «брати за правило») — це вибір Церкви, який здійснюється не для неба, а для землі. Це в певному сенсі педагогічний акт. Учитель математики закликає весь клас брати приклад з учня, який правильно розв’язав задачу. Церква ж показує людей, які опанували мистецтво бути людиною, закликаючи наслідувати їх.

Апостол Павло говорив: Будьте наслідувачами мене, як і я Христа (1 Кор. 11, 1). Тут цілком очевидна логіка: прагнучи бути схожими на святу людину, ти по суті прагнеш уподібнюватися Творцю-Христу через нього.

У єврейській мові слово «кадош» (що перекладається на українську як «святий», «святість») означає понадсвітність, відокремленість. І якщо старозавітний ідеал святості — це життя з Богом, яке відділяло людину від решти світу, то в Новому Завіті зовсім інша перспектива — це життя в Богові, яке наповнює людину любов’ю до світу.

Здебільшого ідеалізуєш святих. Хочеш бачити в них лиш щось надприродне, чудесне, захоплююче. Крізь призму умовностей людина не схильна бачити живого лику святого, придивитися до його життя й від душі заговорити з ним. Адже святі не безгрішними народилися в світ, але, согрішивши, каються, і тому такі близькі до більшості грішних людей.

Святі не «колись» жили, коли «не ті часи й благодать не та». Вони — тут і зараз, а не високо на небесах, подалі від моєї душі з її повсякденною нетямучістю. Вони напоумляють, моляться, милосердствують і живуть життям тієї Церкви, в якій живеш й ти. Дух Святий завжди діє у тих, хто обирає світло. Святі — то світло добра серед темряви жорстокості. Добро зажди перемагає зло, тому що у серцях святих живе Бог. І навіть у темні часи, коли здається, що ненависть поглинула увесь світ, а хороших людей так мало, добро обов’язково переможе, бо джерело сили для добрих людей є Бог. Для того, щоб людина черпала сили аби завжди і всюди жити гідним людини життям, Бог створив Церкву. Святі – це ті люди, які в повноті користується дарами Церкви у практичному житті.

Церква — це життя людини в Христі і Христове життя в людині. Якщо, звичайно ж, людина звертає увагу на того, до Кого звертається, а не створює з Нього безмовного ідола в золотій оправі ікони. Кожна людина живе по-різному. У Церкві немає методик досягнення святості, однакових для всіх. Тут загальний для всіх шлях доброго життя викладається не в безособових схемах, а в живих і різних особистостях.

Лик святих — це аж ніяк не дошка пошани, де кількість заслуг пропорційна рівню святості. Це розмаїття шляхів розкриття образу Христа в окремій особистості. Не ставлячи одних святих вище за інших, Церква, тим не менше, прагне охопити й найменувати всю повноту проявів людяності у житті.

Святі — то щасливі люди у Христі. Церква не відділяє святих від грішників, щасливих від нещасних. Вона скріплює їх в часі і просторі любов’ю й співчуттям. Ікона святого — то дзеркало, в якому кожен може впізнати себе і подумати: «Ось, людина жила гірше ніж я, а стала ще кращою». Така думка втішає, надихає і орієнтує розгублених людей на роздоріжжях життя. Хто намагається йти по життю шляхом любові, відчуває своїм серцем підтримку того святого, який знайшов своє щастя на подібному до твого життєвому шляху.

В постімперський період своєї історії православна Церква має можливість освітити життя не тільки пустельників, духовенства та царів, але й звичайних людей. Вона має нагадати для сучасної звичайної людини, що Бог її не покинув. Бо Сам Христос жив простим життям мирянина. Святість — то норма людяного життя людини. Творець став Людиною, щоб людина не загубилася у купі психологічних асоціацій, а знайшла себе такою, як є. Бо Христос то є «людина серця» (1 Пет 3,4) у кожній людині. Бог втілився, щоб людина мала сили любити інших людей і в любові бути щасливою.