Саксофоніст Сінезій Горбовський (Генічеськ): «Ті, хто залишились в окупації, чекають звільнення більше, ніж люди з підконтрольних територій»

Російське вторгнення 2022 року змінило долі мійонів українців та спричинило безпрецедентний потік біженців в Європі. Тисячі українських сімей були вимушені покинути окуповані ворогом території та будувати своє життя майже з нуля, одночасно роблячи свій внесок у спротив ворожій агресії. Саме ці люди перетворюють деокупацію захоплених Росією територій з мрії на мету. Історії героїчних доль цих людей – це історія незламності українського народу.

Сінезій Горбовський – син священника ПЦУ Олега Горбовського, який пов'язав своє життя з саксофоном. Через російську окупацію він разом з сім'єю в 2022 році виїхав з захопленого Генічеська на Прикарпаття, звідки почав їздити в благодійні концертні тури Україною, збираючи кошти на ЗСУ. Сьогодні Сінезій не тільки цілеспрямовано будує свою професійну кар'єру, але й готує новий концертний тур «Херсонщина чекає ЗСУ», всі збори від якого підуть на закупівлю снайперських куль. «Релігія в Україні» поспілкувалась з хлопцем про його спогади початку війни, професійні здобутки, бачення свого вкладу в перемогу, та погляд на перспективи відмови від окупованих територій.

Ви часто згадуєте своє перебування в окупації? Що відчуває підліток з певними професійними планами, коли раптово опиняється в окупації?

Я спочатку не знав, що ми опинились в окупації, батьки нам цього не говорили. Ми просто були вдома та не виходили на вулицю, лише в магазин біля будинку і назад. Я думав, що лише стріляють і все, але не думав, що відразу ми опинились в окупації. Коли я дізнався, що ми в окупації, це був глибокий шок для мене, тому що стало зрозуміло, що в такій ситуації я не зможу ні навчатись, ні заявити про себе як музикант. Я звик до свого режиму: мене знали в Генічеську, в тому числі туристи, які приїздили на море. Я грав для людей там, де служив мій тато – це комплекс «Арабатські Терми» на Арабатській Стрілці.

Перед самим вторгненням я купив японський саксофон з професійної лінійки, на який сам збирав кошти. Тому з’явилась проблема, як його вивезти з окупації, коли все перевіряється, і невідомо, чи його не заберуть російські військові на блокпосту - багато запитань, і жодних відповідей.

Крім того, я планував з дня на день зробити запис своєї партії саксофону для тріо з двома гітаристами з американського гурту «Cannonball band» («Cannonball» – американський виробник саксофонів елітної лінійки, «Cannonball band» – гурт, що презентує цього виробника – ред.). Але доступ до записуючої апаратури в Генічеську був закритий через окупацію, а своєї апаратури для запису у мене тоді не було. Ще була попередня домовленість про запис в Будинку Культури, але російські військові взяли всі муніципальні будівлі під контроль, і такий варіант теж відпав. Через місяць з початку окупації ми все ж це зробили, але записували на телефон без мікрофону і без можливостей професійної обробки звуку.

Самі гітаристи, з якими я працював, захотіли, щоб в такій ситуації запис був присвячений Україні. Я записав свою партію, вони записали свою в себе вдома в Сполучених Штатах, і потім зробили відеомонтаж обох партій. Гітарист Кеджі Айхара (Kenji Aihara) поставив позаду себе синьо-жовтий фон, а бас-гітарист Денсон Ангуло (Denson Angulo) на відеомонтажі поставив в кінці слова «Слава Україні». Але це вже було потім, спочатку потрібно було записати мені свою партію саксофону. Ми ж відразу з початком окупації через можливу небезпеку перестали ходити в музичну школу, і прийшли туди лише, щоб записати для цього треку мою партію. Вдячний людині, яка допомогла мені з записом, а також вдячний людям, які допомогли нам вже пізніше виїхати з окупації.

Ви з батьком, отцем Олегом, з самого початку окупації виходили на антиросійські мітинги. Спочатку окупанти не чіпляли демонстрантів, потім почались репресії. Як Ви цей період пам’ятаєте?

Я пам’ятаю, що тато часто брав мене з собою, коли виходив в окуповане місто по справах. Так було надійніше, бо містом їздили «зетки» (російські військові машини з літерою Z – ред.). Коли вдвох, то більше було шансів, що тебе не заметуть – бо був ще один свідок, і тому російським окупантам було важче по-тихому це зробити. Саме тому тато пішов разом зі мною на мітинг 6 березня 2022 року. З самого початку цього мітингу мій тато приймав активну діяльність, але я вже був з поруч з нашими знайомими, було загальне піднесення і не відчувалось страху поруч з іншими генічанами, які як один протестували проти окупації.

Генічеськ невеличке містечко, тому там фактично відчутно мітингували лише один день, не так, як в Херсоні чи Мелітополі. Коли ми йшли з мітингу до нашого будинку, біля нього стояли військові з «зеткою», але вони стояли над дорогою, а ми йшли з дворів, нам вдалось прошмигнути непомітно в під’їзд. Потім тато сказав друзям, що ми виїхали, і майже цілий місяць ми ніде не з’являвся, бо тату були погрози розправи в месенджер. Він тоді заблокував свій профіль, і ми всі «лягли на дно» на цілий місяць. Знайомі знали, що тато знаходиться в числі неблагонадійних для окупаційної влади, тому нашій сім’ї приносили продукти та передавали гроші. Я вдячний добрим людям за допомогу, що ми не відчували себе в такій ситуації покинутими. Головні репресії проти мітингувальників почались з початком так званого «референдуму»: окупанти встановили особи найбільших активістів (за відео-записами з мітингів), забирали їх в підвал профтехучилища № 17, де вони влаштували катівню. Там були тортури та побиття активістів з відеозаписами після цього їхніх «вибачень» на камери.

Історія Вашої евакуації з Генічеська досить гучна: 4 дні в дорозі, 3 дні на рашистському фільтраційному пункті у Василівці, де Ви грали українські кавери на саксофоні для таких же біженців. Чому Ви це зробили? Як взагалі прийшла в голову ідея грати українські кавери в умовах такої небезпеки?

Вже те, що я взяв свій саксофон - це було велике щастя, бо багато хто не радив брати з собою через блокпости такий дорогий інструмент. Нам хотілось зупинити цей морок на фільтрації, бо люди були в жахливому стані, ніхто не посміхався, всі ходили понурі, навіть телефони ніхто не діставав. Я звик грати перед людьми, робив це безліч разів перед туристами та відпочиваючими, і ми з батьком вирішили зробити такий перфоманс. Ми лише переглянулись і зрозуміли один одного - потрібно це зробити. Тато встановив колонку для мінуса в такому місці, де була добра акустика, а це була розбита автозаправка WOG, і я почав грати.

Було страшно?

Ага. Першого дня я грав дві пісні, іншого - чотири. Але було приємно грати для людей пісню «Плакала» - я сам вирішив розпочати саме з цієї пісні. Загалом російські військові не особливо розбирались в цьому, вони взагалі не знали українських пісень і точно б не зрозуміли, що «Плакала» було виконано для всіх біженців як символ спротиву. Є ще одна причина: оскільки ми не були впевнені, що саксофон у нас не конфіскують, то вирішили частково його засвітити, тоді в них було менше шансів його забрати. Ми ризикнули - та отримали результат.

Слава Богу, виїхали всі (тато, мама, два брати, дві сестри і я), і після останнього блокпосту, коли перевіряли абсолютно все, інструмент повернули разом з усім нашим багажем. Коли нам сказали, що ми виїхали, і вже їдемо підконтрольною територією, то ми почали розмовляти українською та співати українських пісень, бо до цього нам порадили при виїзді на блокпостах говорити виключно російською, щоб у російських військових до нас було менше запитань.

Той любительський ролік з піснею «Плакала» групи «Казка» у Вашому виконанні набрав, здається, більше 200 тисяч переглядів в фейсбуці і став вірусним. Потім - щільна увага преси, інтерв’ю. Ви очікували такий поворот? Взагалі, були готові до того, що на голову звалиться така медійна увага?

Взагалі не очікував. На нашому телефоні камера була не дуже гарної якості, і тато, коли я грав на тій заправці, мало на телефон знімав. Але на фільтрації в Василівці я познайомився з чоловіком, який продавав їжу для біженців, він взяв мій номер телефона та сказав, що повністю записав виконання «Плакала» і обіцяв переслати мені запис, коли я виїду на підконтрольну територію. Коли ми були вже в Запоріжжі, я написав, що ми вже виїхали - і він переслав відео. Тато його запостив на своїй сторінці в фейсбук і вже наступного дня нам зателефонували з телекомпанії «Інтер» та запитали, чи готові ми зустрітись з тележурналістами та записати невеличкий сюжет. Зрозуміло, ми погодились. Потім, коли приїхали на Прикарпаття, де живемо і зараз, багато було знято репортажів. Загалом це було незвично, але тоді я вже почав планувати благодійні концерти на допомогу ЗСУ, і з кожним новим інтерв’ю чи сюжетом розумів, що це зможе сприяти моєму задуму - це була найголовніша мотивація. Ну і, звісно, реалізувати себе – я звик грати перед публікою в курортному регіоні, а там, куди ми виїхали, такої можливості в мене вже не було.

Люди після такого стресу, коли потрапляють на неокуповану територію, часто замикаються в собі, уходять в рутину. А у Вас був цілий тур по Україні в 2022-2023 роках. Як визріла ця ідея?

В сюжеті від ICTV я вирішив сказати, що збираюсь давати містами та містечками України благодійні концерти - і з цього ми стартували. Купили професійний мікрофон, надійну гучну колонку. В перший день концерту за півтори години я зібрав 5500 грн. Найцікавіше, що в день мого першого благодійного концерту по місцю проживанні в Богородчанах мені передали відеовітання від відомого українського гурту «ДахаБраха» - це неабияк надихнуло продовжувати розпочату справу.

Я трішки пригадав свій репертуар, а в мене на той час він складав майже півтори години музики. Ми з моїм татом робили афішки концертів, намагались все зробити якомога краще, щоб були зацікавлені люди на місцях, готові підтримати таку ідею та розповсюдити інформацію про майбутній благодійний концерт. Так ми їздили.

Було трохи важкувато, але розуміли, що кожна зібрана копійка наближає нас до Перемоги. Спочатку після виїзду з окупації ми були в важкому стані, але завдяки добрим людям з Прикарпаття, завдяки підтримці організації «Карітас» я разом зі своїми братами та сестрами пройшов курс психологічної підтримки та реабілітації. Ми багато що залишили та звільнились від важкого стану, хоч спочатку дійсно були замкненими та заляканими. Тур зі збором також допоміг мені знову віднайти себе. Моя ж місія полягала не лише в зібранні коштів, але в тому, що я своїм прикладом показував, що потрібно боротись до повної Перемоги і не здаватись.

Не було думки спочатку назбирати кошти на власний розвиток?

Та ні, якщо не буде України, точно не буде ніякого власного розвитку в українців. Для мене розвиток - це не стільки питання коштів, скільки можливість заявити про себе, а це можна зробити в тому числі за допомогою концертів, збираючи кошти на ЗСУ. Я ж не самоучка, закінчив музичну школу ще в Генічеську, до вторгнення виграв I місце на доволі престижному конкурсі серед музичних виконавців «Золотий Орфей» в Дніпрі. Відразу, коли ми приїхали на підконтрольну територію, я продовжив навчання в музичній школі в Богородчанах, вже тут я став переможцем обласної олімпіади з сольфеджіо серед вихованців музичних шкіл Івано-Франківської області. Тому в своєму розвитку я рухаюсь в двох векторах: професіоналізм і популярність.

Сьогодні Ви збираєте донати на снайперську зброю для ЗСУ. Чому зброя, а не якісь гуманітарні проекти?

Мій тато священник, і коли ми почали думати, яким чином нам збирати, то тато мені порадив доєднатись в зборах до справи снайпінгу, яку розпочав релігієзнавець професор Юрій Павлович Чорноморець. Я зрозумів, що він всього себе віддає своїй справі – він навіть продав всю свою бібліотеку для зборів на снайперів. Без уражень противника неможливо досягти успіху. І оскільки я назвав свій тур «Херсонщина чекає ЗСУ», то ці збори на «покращених» орків підійшли на всі 100 відсотків. Ми зустрічались з Юрієм Павловичем на одному з моїх концертів, і нещодавно знову зустрілись, тому що я знову розпочав збір, який приурочив до цьогорічного святкування 240-річчя міста Генічеськ. Мій збір підтримала Генічеська військова адміністрація, я навіть записав особисте привітання з нагоди святкування цієї дати з анонсом збору, яке розмістили на офіційній сторінці Генічеської військової адміністрації. Ціль збору – 240 снайперських куль до 240-річчя тимчасово окупованого міста Генічеськ. Це 100 000 грн. Поки зібрали 21 000 грн., тому хочу попросити допомогти в цьому зборі, щоб до кінця цього ювілейного року ми всі прозвітували перед мешканцями Генічеська, що ті, хто виїхав з окупації, не забули про тих, хто залишився, і працює заради їхнього звільнення. Це дуже важливо, і я вдячний кожному донату, весь збір йде на нашу спільну Перемогу, на звільнення нашого Генічеська.

Як Ви бачили своє майбутнє до війни, і як зараз? Це абсолютно різні перспективи, чи просто інші можливості або напрямки, але вектор один і той самий?

Війна не заважає займатись музикою. Хоча може виникнути проблема з реалізацією, але професіонал завжди себе знайде. Тому на перше місце потрібно ставити професіоналізм. В окупації перший місяць я зовсім не грав на саксофоні, але замість того почав писати власні кавери на пісні, бо до цього лише використовував вже написані. Звісно, можливостей для реалізації до війни в мене було більше. Але так вийшло, що після виїзду з окупації у мене додалось впізнаваності через позицію підтримки деокупації України. Впізнаваність артиста – це ж велика частина його професійної кар'єри. Тому я ні про що не жалкую, жалкую лише про те, що багато горя взнали люди, і прагну разом з усіма українцями повної деокупації та звільнення України, щоб рашиська нечисть згинула з нашої України, щезла, як трава на сонці.

До речі, я Вас вітаю. Ви тепер ученик Київського державного музичного ліцею імені М.Лисенка. Далі - консерваторія?

Дякую, знаю, що Ви слідкуєте за моїми досягненнями, були на одному з моїх концертів в Києві. Так, тепер я учень цього відомого музичного ліцею, який створений для підготовки та вступу до Національної музичної академії України ім.П.І.Чайковського. Це надзвичайно високого рівня музичний заклад, вчителі цього ліцею викладають як в самому ліцеї, так і в музичній академії, тому найкращі учні ліцею мають гарні можливості для вступу в музичну академію. Звісно, щоб бути професіоналом, потрібно закінчити вищий  навчальний заклад. Так що планую закінчити як ліцей, так і академію. Мені пощастило з вчителем з саксофону, Михайлом Романовичем Мимриком. Це крутий педагог, який виховав високопрофесійних учнів,  так що я потрапив в надійні руки.

Я вчусь на класичній кафедрі саксофону, але професіонал може реалізувати себе в будь-якій манері виконання, будь-то класика, естрада чи джаз. Звісно, виконавець орієнтується на запити в суспільстві. Думаю, що після закінчення академії я більше зосереджусь на естраді чи джазі. Я давно приятелюю з хлопцями з «Cannonball Band», в мене там є друзі, з двома їхніми гітаристами вже записав спільний трек «Mercy, Mercy, Mercy» («Милосердя, Милосердя, Милосердя») в підтримку України. Слідкую за саксофоністами, які грають на інструментах виробництва «Cannonball» - це Джеральд Олбрайт (Gerald Albright),  Ерік Даріус (Eric Darius), також мені подобається Дейв Коц (Dave Koz). Також слідкую за бразильським саксофоністом Хуаном Максом (Juan Max), з яким маю спільну колаборацію – дует на Instagram.

Я, до речі, вже третій рік пишу електрону музику, яку виставляю в себе на сторінці YouTube.  Маю декілька офіційних релізів та один кліп на свій останній реліз «My Focus Is You», який знімав за допомогою свого телефону.

Зараз в ліцеї ім.Лисенка факультативно займаюсь композицією в викладача, доцента музичної академії Алли Леонідівни Загайкевич, яка є провідним спеціалістом в області електронної музики. Мені дуже подобається займатись з такими вчителями. Дійсно, музичні традиції в ліцеї Лисенка та музичній академії Чайковського досить глибокі та ґрунтовні.  

На яких музичних майданчиках мрієте грати?

Загалом я хочу розвиватись в жанрі естрадного саксофону та джазу, хочу писати свою власну музику, а не кавери на чужі пісні. Також планую робити електронний супровід під таке саксофонове виконання або виконувати в супроводі інструментального ансамблю чи оркестру. Мені подобаються проекти, де можна себе реалізовувати як музикант в круїзах чи професійних турах на різних спеціалізованих танцмайданчиках, стадіонах, площах.

Подобається виконання в жанрі «party» з діджеями на великих танцмайданчиках по всьому світу – типу «Ultra» або «Tomorrowland». Можна суміщати роботу діджея електронної музики, який грає на саксофоні, і створювати власні шоу-програми. 

Що зараз в найближчих планах?

Зараз я активно працюю над створенням альбому, який буде моїм офіційним релізом, на який я буду мати власні авторські права. Від супроводу до соло саксофону - це все буде моя особиста робота. Оскільки зараз навчання забирає багато сил та часу, планую доробити та видати цей альбом влітку 2025 року. Там будуть сучасні музичні хіти в виконанні саксофону та електронного супроводу. З цим альбомом хочу зробити новий тур благодійних концертів для зборів на ЗСУ.

Про що з того, довоєнного часу, Ви жалкуєте більш за все?

Найбільш за все я сумую за морем та за тихим мирним життям. За кішкою, яку ми залишили, бо виїхати з кішкою було неможливо, але ми її залишили в надійних руках у наших друзів, котрі і далі перебувають в окупації. Жалкую за друзями, вчителями, котрі роз’їхались по світу, а деякі залишились в окупації. Найбільше болить те, що наша українська земля та українці залишаються в окупації та чекають на визволення. Вони більше вірять в визволення, ніж українці, котрі проживають на підконтрольній Україні території. 

Зараз багато обговорюють різні формули припинення війни, наприклад, «вступ до НАТО в обмін на території». Що б Ви сказали на це? Як людина, чиє дитинство, дім, спогади - все залишилось там, на окупованій Херсонщині.

Всім українцям має бути давно зрозуміло, що гарантії безпеки Україні ніхто не дасть. Тому в нас один шлях - це звільнення наших територій по кордони 1991 року. Вже одного разу ми дали себе обманути та заморозили конфлікт, але з 2014 року Росія наростила свій потенціал і зараз просто нищить все на своєму шляху. Перебуваючи в Києві в гуртожитку та навчаючись в ліцеї, ми постійно бігаємо в укриття, серед ночі можемо спускатись та підніматись декілька раз. Ми не пробачимо Росію та не віримо їй, ми маємо вистояти, бо нас просто знищать, як не сьогодні, так завтра. Ми не маємо часу на роздуми, ми повинні звільнити рідних та близьких з рашистських пут, очистити нашу квітучу Україну від орківських чобіт.  

Територія України, як і її народ, має залишитись вільною, якою була до вторгнення. «Відмова від території за вступ до НАТО» для нас не має ніякого сенсу, бо цим ми даємо згоду на режимний геноцид українців, тому цього ми не маємо допустити. Я хочу знову побачити вільними своїх друзів, вчителів, які там залишилися, бо вони чекають звільнення більше ніж ми, надіються на звільнення більше, ніж люди з підконтрольних територій. Генічани спілкуються між собою в чатах, єднаються, в багатьох залишились в окупації рідні, які перебувають в жахливому стані.     

Саме тому ми маємо продовжувати нашу боротьбу. Я для себе вибрав напрямок – допомогу снайперам.

Розмовляла Тетяна Деркач

Інформація про збір Сінезієм Горбовським коштів на снайперські кулі для фонду Юрія Чорноморця