Георгій Коваленко, ректор Відкритого православного університету, священник ПЦУ

Джерело офіційний сайт «Софійського братства»

Хороше питання, яким має бути богослів’я? Чи має воно бути? Це інше питання. Інше питання, чи є богослів'я мисленням?

Принаймні, сучасне. Принаймні, те, на яке спираються ексклюзивістські чи фундаментарістські моделі.

І, знову ж питання, чи є богослів'я в Україні як жива традиція і з якої традиції воно витікає.

Тут запитань більше, ніж відповідей. Тому я почну, напевно, з власної історії.

Ідея відкритого православ'я з'явилася в форматі виходу з богословського контексту, коли стало зрозуміло, що з тим, що насувалося, фактично, з початку 2000-х років, треба щось робити. І тоді в колі людей, які прийшли в церкву в 1980-1990-х і по 2020-2025 роки, і які займалися богослів'ям, освітою, просвітою, інформаційними проектами, видавничою діяльністю,  виникла ідея як відповідь на виклик.

Вони поставили питання: що робити з цими тенденціями? І хто ми є? Саме тоді з'явилася ідея відкритого православ'я.

Але цікаво, що коли ідея з’явилася і була публічно артикульована, коли почив діяти Відкритий православний університет, на події я міг запросити і зібрати кого завгодно: до мене приходили юдеї, мусульмани, протестанти, греко-католики, католики. От тільки з УПЦ, до якої я тоді належав, до мене не приходили…

Але була одна парадоксальна мить. Коли почалася історія з Томосом, ми влітку проводили круглий стіл, в назві якого вперше використали таке словосполучення як «Православна Церква України», тому що нам здавалося, що треба якось так назвати, щоб не було прив'язки до жодної з юрисдикцій, які на той час існували в Україні. І от на той круглий стіл до мене прийшли в переважній більшості духовенство і віруючі УПЦ. Саме в декларації Мережі відкритого православ’я в серпні 2018 року міститься відповідь на поставлене питання:

«Ми пропонуємо замість війни юрисдикцій — мирне співіснування, співпрацю і співслужіння».

І цей посил, мені здається, актуальний до сьогодні, і його можна брати за дороговказ.

Коли почалася війна, в перші дні, коли ми організовували перші молитви в Софії Київській, і в мене була можливість через медіа звертатися до УПЦ, посил був таким: «Засудіть агресора і давайте разом молитися і боротися. Приходьте! Всі юрисдикційні і організаційні питання будемо вирішувати потім». На жаль, на заклик відгукнувся лише один диякон - отець Микола Лисенко, який приїхав помолитися разом і співав під склепіннями Святої Софії Київської «Боже, великий єдиний, нам Україну храни…».

Але до чого я все це веду? До того, що саме богословська концепція ексклюзивізму є найбільшою перепоною на шляху до єдності українського Православ’я.

Неможливо досягти єдності з людьми, які вважають тільки себе єдиною церквою. Єдиною можливою церквою, єдиною благодатною церквою, єдиною канонічною церквою.

Ніякий діалог з позиції ексклюзивізму неможливий. І це непереборна проблема.

Але в який бік рухатися?

Минулого року я прочитав дуже хорошу свіжу книжку православного французького богослова Антуана Аржаковського «Нарис з екуменічної метафізики». Якщо коротко, то там пропозиція: подивитися ширше, ніж міжюрисдикційні, міжконфесійні, міжрелігійні діалоги. Давайте подивимося на слово «ейкумена», а значить і «екумінізм», з його базового значення. Це весь цивілізований світ або, навіть, весь Всесвіт.

І, можливо, тоді, коли ми говоримо про Вселенську церкву, це не тільки про церкву цивілізованого світу людей, а це відносини з людьми взагалі, тобто про людство в цілому. І, можливо, це навіть про Всесвіт цілому, про турботу і молитву за всім Божим творінням. Це про виклики сьогодення, які дійсно потребують нашого християнського бачення і літургії в реальному Вселенському всесвітньому масштабі.

Дякую.

Теги: