Тарас Антошевський, Релігійно-інформаційна служба України

Джерело офіційний сайт «Софійського братства»

У класичному розумінні медіа мають відображати те, що є, як бачать, погляд збоку. Принцип дзеркала: воно не винне, якщо зображення не подобається. Принцип діагнозу: лікар не винен, що пацієнту не подобається діагноз. І цей принцип мені більше імпонує, бо в ньому закладена активна роль того, хто “робить діагноз”, а не лише пасивне “відображення”.

У реальному світі на жаль так далеко не є. Медіа можуть не представляти реальний світ, формувати бачення, а тому можуть давати бачення не як є, а як кому потрібно… комусь. Соціальні, анонімні, заангажовані медіа можуть спеціально не створювати реальне бачення, а формувати інфобульбашку. З одного боку: є орієнтація на тренди, штучні сенсації, на популярні запити суспільства (нерідко штучно підігріті) – це видима сторона, масове явище. І так було завжди. З іншого боку, це формування бачення світу, поділеного на “свій” і “чужий”, створення викривленої реальності, творення упереджень і нових міфів. Задля подальшого використання авдиторії з маніпулятивною метою, часом дослівно за Орвелом.

А з іншого боку, що бачать представники медіа у релігійному світі? Хтось з церковних середовищ намагається бути “відкритою книгою”, хтось не зважає на них (вважає, що живе у непублічному світі), а хтось сам ставиться з упередженнями до спілкування з медіа чи ігнорує відкриту розмову. У результаті щодо таких можуть витворюватися власні упереджнення. Чи можуть медійники довіряти церковним ньюсмейкерам, вірити їх офіційним і неофіційним спікерам, зокрема тим, які  говорять очевидну неправду, маніпулюють, фальсифікують і т.п.? Для когось це байдуже, подають як є, хтось професійно фіксує цю неправду, а хтось зосереджує на ній основну увагу, щоби вивести “на чисту воду”. І цей підхід мені часто найбільше імпонує, бо якщо хтось намагається приховати правду, маніпулює, то його хочеться викрити. Зрештою, це часом роблять настільки примітивно, що викрити не складає проблеми, чим і займаються розслідувачі, у т.ч. автори певних каналів у соціальних медіа. Їхз діяльність може не подобатися, але вони роблять справу для виявлення правди.

Для журналіста професійна вимога говорити правду, а не те, що може подобатися чи неподобатися особі, про яку йде мова! Чи це статус когось, чи це методи діяльності інших, чи діяльність державних служб, які специфічно дбали і дбають про питання держбезпеки.

У той же час, перемішування у релігійному середовищі, яке попри все сприймають як очікуваний взірець святості, грішного з праведним призводить, що вся ця царина сприймається грішною – “вони там всі однакові”. Соціологічні дослідження показують падіння довіри до Церкви, попри її активну суспільну і соціальну діяльність. Більше того, зменшується саме відсоток тих, які себе називають православними.

Тому важливим важелем змін і прояснення стає дотримання правила “відділити мухи від котлет”. Бо яке б не було негативне середовище, варто знайти у ньому хоч якусь частину — як в історії про старозавітного Лота — яку ще можна врятувати. Якщо у певному середовищі є та чи інша частина організму, яку варто відділити від пошкодженої, зараженої частини, яка псує весь організм або створює про нього образ, то це потрібно зробити, щоби весь організм не був самознищений. І в контексті міжправославного діалогу дотримання цього правила дозволяє знайти тих, з кими варто чи можна вести діалог, щоби вирвати їх з середовища, яке є заразним.

Натомість неможливо вести діалог з тими чи щиро сприймати тих, хто є носіями “руссколго міра”, хто на нього працює. А це не просто ідеологія, яку пропагує РПЦ, це ширше поняття: це російська схема державно-конфесійних стосунків, історично-культурні підходи до свого минулого і сучасного, інформаційно-маніпулятивні методи роботи. І це є апріорі зло без винятків і конфесійної приналежності.

Що робити? Усвідомлення ким ми є насправді, готовність до змін та самоочищення, а заодно і відкритість до світу інформацій, може дати результат. Засада формування довіри. Назагал, з досвіду, журналісти за все добре. Проте їх потрібно переконати, що щирий діалог є добрим.

Проблема сприйняття діалогу як чогось непродуктивного і нещирого. Використання діалогу заради самого діалогу або як засобу для заморожування стану, який є. Подекуди у суспільстві існує таке бачення і діяльності Софійського братства — як діалогу задля “заговорювання” міжправославних відносин, що не має ефективності, задля збереження статус кво. І це не те бачення, яке формують власне медіа, це погляд з різних сторін. Хтось вважає, що не потрібно вести діалог з представниками УПЦ МП, якщо їх потрібно заборонити, а храми відібрати.

“Заговорити тему”:

- можемо говорити і говорити, але в цьому не буде бажання щось змінити, дійти до порозуміння, готовність чимсь жертвувати чи просто почути і зрозуміти іншого;

- коли в основі діалогу немає щирості і бажання шукати “спільний знаменник”;

- натомість коли є завдання зберегтися і діалог здійснюється для окозамилювання і затягування часу.

Якщо діалог не вийде за межі “діалогу задля діалогу”, то збоку буде саме таке сприйняття. Як було з підписами звернень до керівництва УПЦ, але без наслідків і без розриву з тими, хто “плював” на ці звернення і протести.

Світ медіа перш за все є віддзеркаленням суспільних тенденцій. Тому дзеркало не винне, якщо ви самі собі в ньому не подобається. Може треба прийняти холодний душ? Або шукати себе в іншому світі, “русском мірє”. Медіа, як і суспільство загалом, очікує щирості і відкритості від учасників міжправославного діалогу, результатів, а не пустих слів, реальних кроків до консолідації суспільства.

Теги: