Архімандрит Феогност Пушков, кандидат богослов'я, заштатний клірик Луганської єпархії УПЦ

Вся теологія традиційних християнських церков сьогодні переживає внутрішню кризу. Еклезіологія Православ'я і в теорії, і на практиці перебуває в дуже скрутному становищі. Класична модель церковного устрою («візантійського зразка») отримує удари з різних боків:

(1) Канонічні межі Помісних Церков стали предметом гарячих внутрішніх суперечок (що доходять до розриву спілкування і навіть анафем). З розвитком церковно-історичної науки стає очевидною умовність ієрархічного першості одного єпископа серед інших – хоча б через те, що умовний «перший» має те ж ієрархічне достоїнство (апостольське священство), що і його підлеглий. Стає все важче обґрунтувати принцип адміністративної переваги одного єпископа над групою єпископів – з урахуванням їх сакраментальної рівності. Історичні умови, що створили кордони Помісних Церков, «канули в Лету», а тому й адміністрування «першості» нерідко виявляється таким, що стоїть на хиткому піску.  

(2) Моральна криза в церковному середовищі, що отримала широкий розголос завдяки сучасним технологіям, ставить під сумнів моральний авторитет єпископату і пресвітеріуму. Часом простий мирянин виявляється поряднішим, ніж його «отець і наставник».

3) Розвиток теологічних наук зробив очевидною умовність багатьох «загальноприйнятих норм Катехізису» і навіть виявив суперечності в рішеннях Вселенських Соборів, історія яких являє собою не тільки історію боротьби богословських партій, але ще й історію боротьби політичних фракцій.

Все це ставить під сумнів базові принципи авторитету церковної ієрархії і кидає виклик церковним інтелектуалам. Кожен богослов, священик, архієрей і віруючий реагує на цей виклик по-своєму. Ось і чудовий американський православний богослов о. Іоанн Бер запропонував нам свої роздуми з цього питання. Безпосереднім приводом для цих роздумів о. Іоанна стала дискусія про те, чи є єрессю все те, що озвучує сьогодні Московський патріарх, чи ні. І протоієрей Бер вирішив торкнутися самих основ дискусії: а хто власне визначає межі єресі? Він починає з безперечного факту: майже всі сучасні Помісні Церкви всередині себе мають «закваску» національних традицій, інтереси яких готові відстоювати навіть силою зброї. Якщо я правильно зрозумів думку самого о. Іоанна, він у всьому звинувачує єпископальну еклезіологію: керований архієреями інститут Помісної Церкви був створений заради блага Церкви, але зараз він їй приносить скоріше шкоду. Що ж пропонує сам автор? – «Повернутися до періоду, що передував появі цих структур та їх подальшому ототожненню з Церквою, до періоду таких видатних письменників, як святі Ігнатій та Іриней, за якими стоїть і Новий Завіт як такий, в якому ми знаходимо інші способи говорити про Церкву, не в термінах структур і посад, а як про Матір, Наречену та Тіло: Вона – наша небесна Мати, Новий Єрусалим». Дозволю собі засумніватися в продуманості цієї пропозиції з наступних причин:

1. У яких би термінах не говорили про Церкву Ігнатій та Іриней, вони все одно наполягали на особливому авторитеті єпископа. Саме ці автори були досить нетерпимі до внутрішніх розбіжностей у громаді і досить жорстко відсікали від Церкви тих, кого самі ж визначали (іноді обґрунтовано, а іноді й ні) як єретиків. І ми не чуємо голосу мирян або молодших кліриків з керованих Ігнатієм або Іринеєм Церков! Голос Церкви вже тоді мислився як голос єпископа. Тобто єпископальна структура Церкви вже була. Не було інституту, який би пов'язав різних єпископів в одну структуру.

2. Ієрархічний устрій Церкви тих часів якраз і ґрунтувався на принципі фактичної «автокефалії» кожного єпископа. За такого стану речей для кожного окремого єпископа думка іншого ставала неавторитетною. Адже об'єднання єпископальних Церков в одну церковну структуру почалося виключно через те, що єпископи найчастіше не ладнали між собою, взаємно звинувачуючи один одного то в єресі, то в аморальній поведінці, то в розколі.

3. Автор навів приклади того, як у ХХ столітті активні миряни озвучували голос Церкви. Таке було і раніше. Але ці миряни не були самі по собі. Вони все одно спиралися на благословення тієї чи іншої ієрархії (іноді – далекої, не місцевої), через яку вони входили в євхаристійну громаду Господню. Навіть Максим Сповідник спирався на благословення римського єпископа Мартіна. Ми не можемо уявити собі «абсолютно мирянську» Церкву, яка не співвідноситься з жодною ієрархією.

4. Запропонований варіант не вирішує проблему конфлікту сучасної пастви з офіційною ієрархією. Як у масштабах євхаристійного зібрання народу Божого вирішити проблему спілкування між, наприклад, пацифістом і мілітаристом, якщо обидва вони один одного вважають якщо не єретиками, то, як мінімум, – грішниками, які втратили право на участь у Трапезі Господа? І навіть якщо ми автокефалізуємо Церкву на рівні кожного єпископа (а далі вже просто нікуди ділити), то ми тільки збільшимо розбіжності і розколи. Так, з'являться єпископи-мілітаристи і єпископи-пацифісти (хоча останнім можуть створювати чимало серйозних проблем відповідні органи в мілітаризованій державі), але чи не стане це початком «громадянської війни» між паствою і кліром?

Зрозуміло, ми анітрохи не намагаємося применшити значення «кризи авторитету», яку переживає Церква. Але поки що всі відомі нам варіанти вирішення цієї проблеми насправді її тільки поглиблюють. Застарілі формули віри і дисципліни втратили свою актуальність, а нові, якщо й були написані і запропоновані, то не отримали всецерковної рецепції (тобто знову ж таки ці, найздоровіші з рішень, будуть не об'єднувати, а розділяти).

А між тим список «причин, що розділяють» досить великий! І це не тільки конфлікт пацифістів і мілітаристів. І ці питання, смію запевнити, набагато важливіші, ніж суперечка про Filioque або про спосіб шанування ікон. Тому що багато нових сучасних питань безпосередньо стосуються основ християнської поведінки.

Христос бажав Своїй Церкві єдності (Ін 10:16; 17:21). Зрозуміло, мова не йшла про формальну адміністративну єдність. Швидше мова про сімейну єдність, але сім'я – це теж інститут зі своїм старшинством на чолі. Ми демонтуємо дискредитовані інститути влади і механізми церковного адміністрування (в т.ч. і церковної єдності). Але що натомість? Мені особисто зараз пригадуються слова Лютера, який, спостерігаючи за плодами своєї діяльності, писав Цвінглі: «Якщо світ проіснує ще якийсь час, то через розбіжності в тлумаченні Писання між нами для нас самих не залишиться іншого засобу відновити хоч якусь єдність і покласти край суперечкам і розбратам, як знову повернутися до авторитетів відкинутих нами Соборів і вдатися до захисту церковної влади. Ми відкинули того Папу в Римі, але скоро ми отримаємо стільки непогрішних Пап, скільки буде куп гною, на які зможуть розміститися новоспечені доктори теології» (цит. за: Васечко. Курс лекцій з порівняльного богослов'я. ПСТБІ, 2000). Наша ж проблема ускладнюється ще тим, що науково-критичний метод вивчення Писання і мови церковної догматики поставив під сумнів багатовікову традиційну церковну екзегетику.

Ми справедливо ставимо під сумнів авторитет діючих нині систем і сторожів, які перебувають у цих системах. Але яким буде стадо без сторожів (Мф 9:36)? Поки що питання висить у повітрі без відповіді. Принаймні, у мене немає готової відповіді. І якщо о. Джон Бер запропонує її – я буду вдячний!

Теги: