Стрімкий потік нового, двадцять першого століття християнської ери переконує нас, сучасників, у тому, що суспільне життя, уся цивілізація в цілому прискорено та незворотньо рухається в певному напрямку. Але хто задає цей напрямок?  Орієнтири, які все швидше миготять в такому русі, не є зараз для нас темою обговорення. Ми звернемо увагу на те, що вагони цього «рухомого складу» нашої цивілізації – це різні людські спільноти, які базуються на платформах, що ширші за національні, а швидше культурно-цивілізаційні. Багажем у цих вагонах є культурні надбання, уявлення, цінності та ідеали, пов’язані з відповідними релігійними традиціями.

Наша Церква в змаганні ідентичностей

Але ці цінності та ідеали зустрічаються із швидкоплинною реальністю, яка не завжди відповідає омріяним ідеалам. І тоді виникає спокуса знайти очевидного ворога, який, як видається, веде людство в неправильному напрямку. Ми легко це бачимо, згадавши відповідну риторику відомих лідерів декількох країн.

А що ж Церква? Чи стосується її швидкий хід цивілізації, зміни в суспільній свідомості? Як вона має реаґувати на них, принаймні декларувати свою реакцію?  Дослідження цієї теми – зміст цієї статті.

Звісно, легше говорити про Церкву взагалі, а не в конкретному історичному та географічному вимірі. Але все ж треба навести загальні принципи,  виходячи із відомих тез апостола Павла із Послання до Ефесян:

2, 19 – 2, 22.

«Отже, ви вже не чужі і не пришельці, а співгромадяни святим і свої Богові.

Ви збудовані на підвалинах апостолів і пророків, з наріжним каменем - самим Ісусом Христом,

 на Якому вся будівля, складаючись злагоджено, зростає в святий храм у Господі,

 на якому і ви будуєтеся Духом на оселю Божу».

4, 11 – 4, 16.

« І Він настановив одних апостолами, інших пророками, ще інших проповідниками доброї вістки, а тих - пастирями та вчителями,

 щоб вдосконалити святих для діл служіння, для збудування Христового тіла,

 доки всі не дійдемо до єдности віри й до пізнання Божого Сина, в мужа досконалого, до міри зростання в нас повноти Христової.

 Аби ми не були більше підлітками, які хитаються і захоплюються всяким вітром науки - за людською підступністю, за лукавством до хитрого блуду.

 А істинною любов’ю всі зростали в Того, Який є глава Христос;

 з Якого все тіло,  що складається і з’єднується всякими зв'язками, що взаємно скріплюються, при дії в свою чергу кожного члена, одержує приріст на розбудову самого себе в любові».

Отже, зведення, зростання Церкви йде через 1) удосконалення кожного її члена і 2) через зміцнення і збагачення союзів, зв’язків між членами. Завдяки удосконаленню зв’язків, що скріплюють, відбувається взаємне збагачення членів, зміцнюється їхній союз з Главою Церкви і змінюється якість взаємного буття-спілкування в любові.

Звісно, це ідеальне бачення-побажання. В реальності ж і спілкування у Церкві, і взаємодія Церкви з навколишнім світом (суттю цього спілкування має бути благовістя і освячення світу) наштовхується на буяючі людські пристрасті, які розділяють і роз’єднують людей та віддаляють людей від життєдайного Тіла Христового. Тому в усі часи, як від початку, так і в наші дні, поруч відбуваються два процеси: 1) зростання Церкви та освячення нею світу та 2) секуляризація світу, його відпадіння від Церкви через пристрасність, гріховність.

Часи, які багато хто з християн сприймає як останні, характерні видимою домінантою згубних пристрастей. У ап. Павла читаємо в посланні до Тимофія (2 Тим 3, 1-5):

«Знай же, що в останні дні настануть тяжкі часи. Бо люди будуть самолюбними, грошолюбними, чванливими, гордими, наклепниками, батькам неслухняними, невдячними, нечестивими, недружелюбними, непримиренними, злочинними, розбещеними, жорстокими, недобролюбними, зрадниками, нахабними, … такими, що мають вигляд побожности, але сили її зреклися».

Багато що з описаного тут ми спостерігаємо як ознаку наших часів, які, як дехто вважає, є останніми. А з іншого боку, а коли ті часи не були останніми? Коли в суспільстві не було названих апостолом гріхів?

Отже, повторимо, обидві тенденції – і освячення світу через збудування Церкви та її розширення, і занепад світу через відпадіння від життєдайного джерела, мають місце завжди і, так само, в наші дні.

Як визнання цієї тенденції впливає на наше ставлення до сучасних процесів у суспільстві, які, як може здатися, прямо не пов’язані із Церквою, але суттєво впливають на різні сторони життя?

Мабуть, є тенденції, прямо гріховні та негуманні з позиції християнства. Це, наприклад, леґалізація абортів, засилля низькопробної маскультури, соціяльне відчуження поколінь та кожної людини зокрема. Це також феномен споживацтва і пов’язане з ним засилля реклами, коли економіка направлена не на задоволення тих потреб людини, які необхідні для конструктивного, творчого та взаємодавчого (щодо ближнього) життя, а на задоволення примітивних плотських насолод. Найтиражніші видання – жовті таблоїди, найвідвідуваніші сайти – з сороміцькими роликами та зображеннями, найпопулярніше питво – алкоголь та інші штучно збуджуючі напої.

Але є і такі феномени сучасної цивілізації, які прямо не свідчать про абсолютне падіння у прірву гріха. В суспільстві (принаймні, західному, яке, очевидно, є локомотивом усієї цивілізації) у двадцятому, а згодом і у 21 столітті стало значно більше уваги до слабших та менш адаптованих, з тим, щоб вони стали повноцінними членами суспільства. Приклади – розвиток екологічної культури, турбота про інвалідів, наполегливі зусилля по становленню гендерної та расової рівності, заміна дитячих інтернатів на інститут усиновлення тощо. В Европі, принаймні серед членів Евросоюзу, багато робиться для того, щоб загальноевропейська культура була ансамблем рівноправних культур. Виникають розвинені структури громадянського суспільства, які здатні на швидку і впливову солідарну реакцію, коли влада чи її представники ловляться на найменших корупційних чи інших неморальних діях.

З того часу як Інтернет почав перетворюватися на провідний інформаційний простір (в західній цивілізації це вже стало доконаним фактом), дуже значущим став найширший розвиток соціяльних мереж. Отже, кожен з мешканців сучасного ґлобального світу переживає себе як члена різних спільнот, починаючи від родини, навчального закладу, територіяльної громади, громадянства і закінчуючи мережевими спільнотами у Фейсбуці. Вся ця сукупність самовизначень, самоідентифікацій робить людину причетною до певної ідентичності. У 21 столітті ці ідентичності стають, як правило, наднаціональними. Так, з певним узагальненням можна говорити про ідентичності, наприклад, північноамериканську, латиноамериканську, европейську, загальноросійську (ідентичність «Русского мира») та інші. При цьому, звичайно, національна ідентичність залишається. Вона є більш актуальною для тих народів, які історично  нещодавно стали незалежними або переживали загрозу своєму існуванню (тому у Центрально-Східній Европі, на Балканах, в Ірландії патріотизм є завзятішим, ніж у країнах давньої европейської демократії).

Ідентичність, як випливає з цього міркування, є те спільне, універсальне, яке об’єднує великі спільноти. З іншого ж боку, наявність різних, альтернативних каналів комунікації, поєднана зі свободою особистості, її відкритістю до мультикультурного світу, надає можливість самоідентифікації не традиційним шляхом (передачею від родини, від попереднього покоління), а через спілкування за інтересами і через реаґування  на, так би мовити, потужні інформаційні сигнали. Тому ті держави і корпорації, які зацікавлені у формуванні зручної для себе ідентичності, розуміючи значення ЗМІ для цього, створюють вигідні для себе віртуальні інформаційні реальності, продукують різні інформприводи та міфи. Сформовані так ідентичності можуть бути відносно невинними (готи, толкієністи, рок-фани тощо), але можуть використовуватися і з геополітичною метою. У випадку гострих протистоянь ідентичностей може розгортатися потужна інформаційна війна. У цій війні більш завзятими та вигадливими є, звісно ті держави та режими, які мають значний досвід тоталітарного минулого, не соромляться брехні, цинічно звикли біле називати чорним, тьму – світлом і навпаки.

Різноманітність ідентичностей, Церква і християнська мораль

 Великим скарбом, надбанням християнської цивілізації є переживання свободи, як власної так і свободи ближнього як безумовного дару. Тому християнин апріорі з повагою ставиться до ближнього, який «не такий, як я». З іншого боку Церква цінує, і вона тим сильна, тяглість, неперервність християнської традиції. Церковні люди, звичайно, переконані, що є універсальні цінності – цінності Євангелія, цінності, викристалізувані за дві тисячі років життя Церкви, які не змітаються тимчасовими віяннями. А раз є цінності, то, отже, має бути і християнська, церковна ідентичність.

Як можна розуміти, що є «церковна ідентичність»? Основною відповіддю є, власне, наведені вище слова апостола Павла. Тому в ідеалі моїм братом чи сестрою у Христі може бути людина з іншого краю планети. Якщо ми разом належимо до Церкви, ця людина не тільки ментально, а й душевно, сердечно, має бути ближче до мене, ніж, скажімо, мій сусід, який своїм життям, виконанням заповідей до Церкви не належить (хоч він і може декларувати себе «християнином», «православним», як 70% наших співвітчизників).

Ми по факту знаємо, що не всі люди, які називають себе, як і автор, православними, є такими одностайними у своїй православній ідентичності, щоб це уберігало їх від суперечок, в першу чергу, на основі різних цивілізаційних платформ, світоглядів, зрештою, національно-культурних ідентичностей. І у автора є підозра, що для багато кого з нас саме така власна ідентичність є більш важливою, ніж християнська універсальність. Скажемо відверто, це стосується як прихильників, так би мовити, україноцентричної, так і москвоцентричної ідентичностей.

Для того, щоб розгорнути далі наші міркування, запитаємо себе: а чи були в історії Церкви, християнських народів такі часи, коли люди, декларуючи себе християнами, ставили свою християнську універсальність значно нижче, ніж етнічну, державну та інші ідентичності? Та скільки завгодно. Кожна людина з певним багажем знання історії приведе в приклад силу війн, які вели католики й православні, католики і протестанти, православні і православні…[1] І, глянувши на нашу частину світової мапи, запитаємо себе: а що ж було основною причиною конфлікту християн поміж собою?

Відповідь по суті, повторюю, в тому, що ми погані християни (ми – маю на увазі не лише наше покоління, але й наших попередників), і у випадку конфліктів не-християнські та не-моральні цінності заступають нам християнські. Але мало хто з християн визнає те, що він керується найперше не-християнськими цінностями. Тому ті, хто вступає в конфронтацію з братами і сестрами по вірі, доводить, що його мотиви, його правда є істинно християнськими.

Які історичні приклади є найхарактернішими? В плані ідентичності (на наш погляд) основні історичні конфлікти були, коли християнське заступалося національним і коли християнське заступалося імперським. Охарактеризуємо те й інше.

Гіпертрофія національного полягає в тому, що християни з певною національною ідентичністю, культурою, мовою не схильні до стосунків, до відкритості щодо таких само християн по вірі, але інших за ідентичністю. Як ілюстрація – стосунки між національними православними громадами в діяспорі, які вже десятиліттями діють у великих мегаполісах Европи та Америки, але належать до різних юрисдикцій та відчужені між собою. Ось приклад, відомий автору. Коли священик однієї з небагатьох мультинаціональних парафій тільки висловив уголос припущення про можливість переходу парафії до іншої юрисдикції (яка менше політично заанґажована в цій країні), в сусідній парафії тої ж юрисдикції стали казати парафіянам першої: ви тепер не наші, сюди не заходьте.

Ось ще приклад. У православному світі буває таке, коли не толеруються такі ж православні, які хотіли б молитися іншою мовою. В той час, як у інославних богослужіння йде, буває, і чотирма мовами (в різний час відбуваються служби різними мовами), то, наприклад, у православних УПЦ МП центральних та східних областей тривалий час толерується богослужіння та келейні молитви[2] лише церковно-слов’янською в російській вимові, тим відсікаючи від Церкви значну частину людей з українською ідентичністю. Сподіваємося, що, можливо, потрохи ця ситуація почне виправлятися.

Гіпертрофія національного, звісно, проявляється і в недоброзичливості, тиску на релігійні та національні меншини у країні або в реґіоні. До речі, і в сучасній Україні ми бачимо, що у деяких реґіонах релігійні меншини, навіть ті, що століттями існують в Україні, роками не можуть отримати землю під будівництво свого храму.

Країни з національно вираженою релігійною ідентичністю – це країни переважно Східної та Південно-Східної Европи. Історично вони  не були імперіями, але необхідною стадією їхнього становлення та розвитку був пристрасний націоналізм, який сприяв швидшому звільненню від османського іга. Церква ж часто була натхненником національно-визвольних змагань. До речі, одним із наслідків цього націоналізму є квазі-імперські комплекси Сербської церкви, яка не може змиритися з неминучою (як наслідок незалежності) автокефалією чорногорців та македонців.

А ще сто з лишком років тому православні країни Балкан завзято воювали між собою: ми знаємо про конфлікти Сербії і Болгарії (1885), Другу Балканську війну (1913) та інші.

Імперська ідеологія і православна ідентичність

З того часу, як східне християнство стало державним у Візантійській імперії, у цій країні було створено багато блискучих ідеологічних трактатів, які переконливо доводили нероздільність імперії і Церкви (цю нероздільність навіть порівнювали із нероздільністю двох природ у Христі). Після того, як Московська держава стала єдиною незалежною православною країною (після падіння Константинополя, 1453 р.), в ній виникла спокуса визнати себе єдиним царством, що зберігає істинну віру, і, отже, це царство стає світлом для світу (лозунґ Москва – Третій Рим, від митрополита Зосими або старця Філофея, кінець 15 – початок 16 ст.).

Некритичне ставлення до низької моральності суспільного життя держави, нерозуміння того, що мораль суспільства дуже далека від християнського ідеалу привели до пихи, автаркії (замкнутості), зарозумілої самодостатності та ксенофобії. Висока централізація державної влади супроводжувалася активним втручанням влади у життя Церкви, фактично уже в 16 ст. ми бачимо, що влада забезпечила повний диктат над церквою. Великий князь навіть призначає ігуменів монастирів[3], хоч по духу монастирського життя вони мають обиратися братією (як це було в Україні). У ставленні до влади превалювали страх і підлабузництво[4]. Правитель же здійснює контроль завдяки мережі донощиків[5].

Ось ще деякі ілюстрації, залишені спостережливими іноземцями. Кидалося в очі принижене становище жінки[6], існування ще в 16 ст. (аж до кінця 17 ст.) інституту рабства (там само, С. Герберштейн). Що стосується приниженого самопочуття мешканців Московії відносно влади, то воно було дуже помітним і в 16, і в 17, і у 18 ст[7].

Нижчі верстви, селяни були повністю безправні перед свавіллям царських слуг. Взагалі, насильство і свавілля верхів приводить до звикання народу до свого рабського становища та навіть схвалення його[8]. Насильство розбещує, і маємо приклад різних сторін цього розбещення – зокрема, у лихослів’ї[9] та стосунках між різними статями[10]. Життя москвичів супроводжувалося суцільними крадіжками і грабунками[11].

Щодо іноземців та інших народів взагалі ставлення влади породжувало суміш страху, запобігання, зневаги та ненависті. Це проявлялось навіть у ставленні до  єдиновірців. Московський Собор 1620 р. повелів перехрещувати не лише католиків, а й православних т.зв. «обливанців»[12]. Православних греків – учителів віри (!) вважали нечистими через спілкування з турками і спеціяльно ритуально очищали, навіть миропомазували.[13] Книг «литовской печати» - православних, але надрукованих в Білорусії чи Україні, боялися, і їх спалювали[14].

Кого боялися більше – іноземців, тому що вони шпигуни, і можуть відкрити страшні секрети[15], чи своїх підданих, як і у спілкуванні з іншими культурами могли дізнатися чогось небажаного – судити читачу[16]. Ми не будемо наводити цитат всіх іноземних авторів, вкрай здивованих і приголомшених московськими звичаями (все це є в Інтернеті, а найбільш компактно зібрано у Бочкарьова Н.В. («Московское государство XV-XVII вв. по сказаниям современников-иностранцев», М., 2000).

А як таке світосприйняття поєднувалося з християнською православною вірою? Оскільки переважна більшість населення була неграмотною (навіть не знали «Отче наш»), не розуміла, що читали в храмі, не чула проповіді (якої просто не було), не мала навички тверезого розмірковування на духовні теми, то віра ставала грубо матеріалізованою, вимагала переважно зовнішнього, ритуального благочестя. Звідси увага до ритуальної чистоти (не можна їсти разом з іновірцем, посуд після нього стає оскверненим; наявність ритуальних тонкощів у подружньому житті), зовнішніх форм та жестів (одягу[17], поклонів[18], благословення[19]), беззмістовно суворих постів.

У ставленні до влади був характерний (яким він є значною мірою і зараз) патерналізм, апатія і покора, що приводило (і приводить) до постійного сподівання на владу і бажання уникнути відповідальності за обставини власного життя. У стосунках влади і церкви жорсткий контроль з боку влади гасив особисту ініціятиву, тому в церкві не було досвіду соціяльної активності церковного народу (на відміну від України, де активно діяли братства), парафіяльної благодійної діяльності, справ взаємодопомоги. Свавілля влади, брак будь-яких прав особистості супроводжувалося відсутністю почуття власної гідності.

Розглянувши з різних позицій християнський світогляд московитів, положення церкви в Московії в цілому у 16-18 ст., бачимо, що християнське життя було тут вкрай деформоване. Повторимо: з одного боку, для церковної та владної верхівки було характерне гордовите усвідомлення своєї переваги над християнством інших країн (бо лише ми маємо істинну віру на чолі з благословенним, миропомазаним царем), а з другого боку, замість християнського ставлення до брата, сестри по вірі – безкрайнє глумління та насильство. Всередині суспільних та церковних інститутів бракувало форм та звичаїв, які б виражали повагу, турботу щодо ближнього та його гідності.

Звичайно, і в такій ситуації знаходилися подвижники і святі. Не будемо мазати суцільною чорною фарбою історію братнього нам народу, тим більше, що й у нашій історії вистачає темних плям. Але насправді положення в Росії та Російській церкві почало суттєво мінятися тільки з 18 ст. , коли, зокрема, в церковну ієрархію стали широко вливатися українці.

Еволюція московського православ’я у 18 і 19 ст.

 

Поступ європейської цивілізації загалом, поступове зростання контактів з іншими народами сприяло деякому пом’якшенню звичаїв в державі, яка вже ставала Російською імперією. Цьому сприяли два фактори. Це наповнення церковної, а частково і державної адміністрації вихідцями з України і широке переселення німців та інших іноземців на територію держави. Завдяки першому впливу московське православ’я стало більш м’яким та відкритим (а вплив українців за 18 ст. був дуже суттєвим – десятки архієреїв, сотні ігуменів та намісників монастирів і керівників церковних місій, тисячі священиків, переважно випускників Могилянської Академії – за все це Російська церква має бути глибоко вдячна Україні), завдяки другому – зменшилася ксенофобія, з’явилася терпимість до інославних, Росія переймала культуру і організацію життя европейських країн.

Великим дивом стала російська християнська культура «Золотого», а згодом і «Срібного» віку, яка стала наслідком як віку Просвітництва, так і плодом благодатних молитов і зусиль справжніх православних подвижників. Зауважимо, що в цій культурі, в плані осмислення нею російської ідентичності, було два крила. Одне – бачило, як йому здавалося, перш за все велич Росії, її месіянську, особливу роль («Умом Россию не обнять… у ней особенная стать»), і засобом для реалізації місії Росії бачили імперську політику. Інше крило – вважало найважливішим скарбом не велич країни, а, так би мовити, маленьку людину. І будь-яке вивищення влади та ідеї, в тому числі й вивищення імперської пихи над людиною – викривало  і протистояло йому.

Тому ми бачимо, з одного боку, месіянство у Пушкіна, Гоголя, Тютчева і Достоєвського (хоча, віддамо належне, геній великих не оминав і маленьку людину), а, з другого боку, цілковиту алерґію на імперство у Рилєєва, Лермонтова, Герцена, Толстого і Короленка. І опір цьому імперству з боку названих і неназваних багатьох російських діячів культури – це цілком християнська позиція і християнська дія. І ми, українці, таку Росію шануємо і любимо.

Великоросійська ідентичність і Малоросія (Україна)

З 18 століття ми бачимо суттєву зміну російської ідентичності. Якщо у 16-17 ст. переважав ізоляціонізм, то з 18 ст., особливо з 30-х років, коли у змаганні Російської і Османської імперій перша почала явно перемагати, суттєвим чинником зміни ідентичності стала географічна експансія.

Імперська ідентичність (тобто бачення – що має бути Росією) претендувала на розширення аж до Прусії, Середземного моря та Константинополя. Саме Другий Рим став політичною та ідеологічною над-метою відносно молодої імперії. На тлі такого експансіоністського світобачення Малоросія-Україна (що вже була поділена на губернаторства і освоєна включно з Поділлям, Новоросією та Волинню) сприймалася як коштовна серцевина Росії-імперії.

Тому стає зрозумілим болісне переживання багатьма росіянами втрати України як втрати частини самих себе. Адже в російській ментальності – своєрідна, але щира любов до України (і зараз частково присутнє сентиментально-романтичне ставлення до України, піком якого було прийняття на «ура» малоросійських повістей Гоголя. Та українець, оцінюючи таку любов, може згадати і влучне спостереження Клайва Льюїса в «Листах до Баламута» – дядько-чорт каже своєму небожеві: наша любов – значить проковтнути того, кого любиш і зробити своєю часткою, а любов Ворога – так він називає Спасителя – зберігає людину вільною і допомагає вільно йти до Нього). Навіть шановані росіяни – найбільші демократи готові були згодитися з тим, що Польща, Фінляндія, Прибалтика і навіть Кавказ – це не Росія, але надзвичайно мало хто мали мужність прийняти, що й Україна – не Росія. «Російська демократія закінчується на українському питанні»…

Україна і Росія в наш час. Імперський фактор в церковному житті. Підтримка «справжньої Росії» ради самої Росії

Всі основні тренди, напрямки, які формували геополітичні прагнення російської влади та її ідеологію усередині країни в попередні віки, збереглися і донині. Сумно й те, що влада Росії не може змиритися з існуванням поруч незалежної України і, як і в попередні століття, використовує Російську церкву як інструмент для тиску на Україну.

Влада Росії панічно боїться успіху України в побудові альтернативного, не квазі-російського суспільства саме тому, що це стане величезним стимулом для росіян побудувати іншу, не олігархічну і не імперську Росію.

Ієрархія РПЦ протягом століть була частиною російського істеблішменту, російської ідеологічної машини. Це не віднімає освіченості, респектабельності, організаторського та ораторського хисту, притаманного ряду її керівників. Але прикро, що стільки енергії та зусиль  іде на побудову «Русского міра», причому не в самій Росії з її катастрофічними соціяльними проблемами (наркоманія, алкоголізм, злочинність, моральна депресія, яка проявляється в дуже високому рівні самогубств[20]), а за її межами, у першу чергу в Україні, яка через інформаційну беззахисність, відсутність державної інформаційної політики відстоювання своєї ідентичності стає полем для інформаційної війни, в тому числі і в духовному просторі. Значна частина православних України свято вірить в те, що ідеологеми «Православное единство», «Святая Русь», «Прости, государь, заблудших чад своих[21]» тощо і є основні догмати Православ’я…

Українська Православна Церква (Московського Патріархату), у своїх офіційних документах, звичайно, нічим не підтримує ідеологію «Русского міра» – «Третього Риму». Але немає впевненої, переконливої відповіді цій ідеології, яка, по суті, не має відношення до християнства.  Причина цього – в тому сумному розділенні, яке відбулося в перші роки незалежності. Саме з того часу повелося так, що утвердження альтернативної, неросійської ідентичності (тобто власної, органічної) в українському православ’ї стало справою переважно не визнаних світовою православною спільнотою юрисдикцій, а відстоювання, по суті, справжніх православних (але не імперських та ксенофобських) цінностей в УПЦ – супроводжується обвинуваченнями у підтримці автокефалії, «філаретівщині» та іншими страшилками. Тому відстоювання правди в інформаційному просторі в УПЦ – справа небагатьох осіб.

Можлива українська перспектива. Українське православ’я знаходиться у рідкісному, з точки зору історичних аналогій, стані, коли ні влада не може «вистроїти» його, ні суто адміністративними внутрішньоцерковними засобами неможливо досягти слухняної одностайності. Можливо, це є вказівка Провидіння щодо перспектив соборності і необхідності приймати одне одного різними? Але наскільки схильні до церковного миру імперські фундаменталісти?

Окреслимо можливі напрямки сприятливого розвитку української церковної ситуації.

Перший із них – це розвиток спільного поля вітчизняної християнської культури. В цьому напрямку вже дещо робиться – проводяться пісенні фестивалі, творчі конкурси тощо. В перспективі, якщо йти шляхом підтримки творчих зусиль церковного народу, в Україні відроджуватиметься багата християнська культура, яка має потужний тисячолітній фундамент. Цінностями, які розвиватимуться у такій культурі є і, сподіваємось, будуть традиційні позитивні риси, властиві для українського християнського архетипу: життєрадісність, ліризм, м’якість, доброзичливість до іншого (не такого як ти[22]), м’який гумор та самоіронія. При цьому, на наш погляд, українська російськомовна християнська культура (яка зараз вже відрізняється від культури власне Росії) теж може і повинна стати важливою і потрібною частиною всього нашого культурного поля.

Прекрасно, якщо влаштування таких культурних форумів і різноманітних заходів (конференцій, круглих столів, толок, вечорів тощо) буде способом спілкування і зближення усіх християн східного обряду, що належать до різних юрисдикцій[23]. Це будуть прояви тої «м’якої сили», що стійко протистоятиме чинникам розбрату (зовнішнім і внутрішнім) і вестиме нас до єднання.

Другий напрямок зусиль – це розвиток самої церковно-політичної ситуації. Уже проголошеною метою, для всіх традиційних (східнохристиянських) церков України є їхня канонічна єдність[24]. Наскільки це розуміє автор, для тих юрисдикцій, що допускають близьке за часом об’єднання з УПЦ, була б важливою декларація з боку Синоду чи Собору УПЦ про можливу перспективу помісності українського канонічного православ’я. Це істотно посприяло би зближенню і, можливо, пришвидшило би переговори щодо об’єднання. До речі, подібні декларації з боку Священноначалія УПЦ неодноразово звучали у 1990-х роках.

При цьому з боку авторитетів в УПЦ, до слова яких будуть дослуховуватися, було б добре переконливо пояснити, що можливе «удосконалення канонічного статусу УПЦ»[25] жодним чином не означає відступу від традицій «Святої Русі» (тобто кращого і справді християнського православного, що мало місце протягом 1000 років у руському православ’ї) та Православ’я в цілому. Москва не стане далі, інформаційний простір українського православ’я, що зараз на 90% заповнений московськими книгами, фільмами, проповідями, піснеспівами тощо нікуди не подінеться… Як би не змінювався статус українського православ’я (в канонічних рамках), паломництва з Росії в Україну і навпаки не припиняться (принаймні, це багатьом і корисно, і вигідно).

Звичайно, нікуди не дінешся від того, що проблема українського православ’я – це одна з найголовніших проблем у Православ’ї світовому. І її не вирішити ні самим православним України, ні зусиллями РПЦ та Кремля. Для вирішення потрібний діалог і розуміння як з Вселенським патріархом, так і усією світовою православною спільнотою. Отже, від нас багато що залежить. І це накладає на православних українців велику відповідальність. І спонукає нас до ревних і дерзновенних молитов та удосконалення нашого християнського життя.



[1] До речі, один із арґументів щодо того, що наше християнство хоч і повільно, але перестає бути варварським, є те, що християни уже не ведуть війну поміж собою. Так, православні це не роблять аж цілих три роки… (від війни між Росією і Грузією).

[2] Є поки що несмілі спроби видавати невеликі за обсягом видання по-українськи (видавничий відділ УПЦ, Почаїв тощо). В переважній більшості храмів УПЦ вони не продаються.

[3] С. Герберштейн, 1549: Как я узнал, архимандритов [в Московии] только два, игумнов же в монастырях очень много; все они избираются по усмотрению самого государя, которому никто не дерзает противиться…Прежде всего братия какого-либо монастыря бьет челом великому князю, чтобы он выбрал достойного игумна, могущего наставить их в божественном учении.

…Все повинуются не только распоряжениям государя, но и любому боярину, посылаемому от государя. Я был свидетелем, как мой пристав требовал что-то от одного игумна, тот не дал немедленно, и пристав пригрозил ему побоями. Услышав такое, игумен тотчас же принес требуемое.

[4] Даниїл із Бухова: «Московитяне, наученные многими примерами, так боятся своего князя, что потребованные им они не спокойно приходят к нему, но прибегают сколь возможно с большей скоростью, и во всем, чтобы ни налагалось на них, оказывают ему послушание и повинуются без всякой отговорки» (цит. из Бочкарьова Н.В., ст. 52, посилання нижче). 

[5] Флетчер, 1589: В-шестых, в одно и то же место он назначает правителей неприязненных друг другу, дабы один был как бы контролером над другим, как то, князей и дьяков, отчего (вследствие их взаимной зависти и соперничества) здесь меньше повода опасаться тесных между ними сношений; кроме того, царь узнает этим путем о всех злоупотреблениях.
В-седьмых, часто посылает он тайно в каждую область нарочных, пользующихся особенным его доверием, для разведывания обо всем, там происходящем, и обо всех тамошних беспорядках. Это обыкновенное дело, хотя такие лица посылаются невзначай и никому неизвестно, в какое время их должно ожидать.  

Самуель Коллінс, 1685: «Скоро Царь намерен ходить и осматривать бумаги дьяков своих, чтобы видеть, какие дела решены и какие просьбы остались без ответа. У него шпионы по всем углам, и ничего не делается и не говорится ни на пирах, ни на сходбищах, ни на похоронах, ни на свадьбах, чего бы он не знал… Эти шпионы набираются из бедных дворян, которые зависят от милости Императорской, рассыпаются по войску, отправляются с посланниками и присутствуют при всех публичных действиях». 

[6] С. Герберштейн, 1549: [Положение женщин весьма плачевно.] Они (московиты) не верят в честь женщины, если она не живет взаперти дома и не находится под такой охраной, что никуда не выходит… Заключенные дома, они только прядут и сучат нитки, не имея совершенно никакого голоса и участия в хозяйстве. Всем, что убито руками женщины, будь то курица или другое какое животное, они гнушаются как нечистым… Весьма редко допускают женщин в храмы, еще реже — на беседы с друзьями, и только в том случае, если эти друзья — совершенные старики и свободны от всякого подозрения… Есть в Москве один немецкий кузнец, по имени Иордан, который женился на русской. Прожив некоторое время с мужем, она как-то раз ласково обратилась к нему со следующими словами: “Дражайший супруг, почему ты меня не любишь?” Муж ответил: “Да я сильно люблю тебя”. “Но у меня нет еще, — говорит жена, — знаков любви…Ты ни разу меня не ударил”. “Побои, — ответил муж, — разумеется, не казались мне знаками любви, но в этом отношении я не отстану”. Таким образом немного спустя он весьма крепко побил ее и признавался мне, что после этого жена ухаживала за ним с гораздо большей любовью.

[7] Йоан-Георг Корб, австрійський посол при Петрі І, опублікував книгу зі своїми враженнями про Москву (у 1701 р.), яка настільки розлютила московську владу, що та доклала всіх зусиль, щоб знищити книгу. За вимогою Московії більшість тиражу (але не весь) було знищено.

   «Весь московский народ более подвержен рабству, чем пользуется свободой, все москвитяне, какого бы они ни были звания, без малейшего уважения к их личности находятся под гнетом жесточайшего рабства... Небходимо присваивать себе уменьшительные имена, например Яков должен подписываться Якушкой, а не Яковом, ибо москвитяне полагают, что было бы неуважением со стороны просителей к высочайшему сану особы, облеченной царским достоинством, не засвидетельствовать прилично государю своего почтения, именуясь покорно уменьшительным именем... Нужно себя называть холопом или подлейшим, презреннейшим рабом великого князя и все свое имущество, движимое и недвижимое, считать не своим, но государевым. Царь московский превосходный выразитель такого понятия. Он своим отечеством и его гражданами так пользуется, что его самодержавие, никакими пределами, никакими законами не ограниченное, ясно сказывается, например, в полном распоряжении имениями частных лиц, как будто бы природа все это для него одного только и создала.

[8] Й-Г. Корб: «Впрочем, москвитяне терпеть не могут вольности, и, кажется, они даже сами готовы противиться своему собственному счастью, так как этот народ не создан для помянутого счастья и едва ли допустит, чтобы умная и благочестивая заботливость государя о своих царствах и своих подданных увенчалась полным успехом».

Ю. Крижанич (1676): «Из-за людоедских законов все европейские народы в один голос называют это преславное царство тиранским. И, кроме того, говорят, что тиранство здесь - не обычное, а наибольшее. Если бы в Турецком и в Персидском королевствах не было сыноубийств и не вошло в обычай удушение властителей, то во всех остальных тяготах там меньше жестокости и меньше тиранства, нежели здесь».

[9] А. Олеарий (1636): При вспышках гнева и при ругани … у них употребительны многие постыдные, гнусные слова и насмешки, которые я, - если бы того не требовало историческое повествование - никогда не сообщил бы целомудренным ушам. У них ничего нет более обычного на язык: "бл..., собака, .б т... м .ть,. Говорят их не только взрослые и старые, но и малые дети, еще не умеющие назвать ни Бога, ни отца, ни мать, уже имеют на устах это: ".. твою м . ать" и говорят это родители детям, а дети родителям".

[10] Сер Томас Смит (1604): "Распутство составляет в этой стране столь общераспространенный грех, что их глаз сейчас же подметит его в иностранцах: поэтому, ради спокойствия вашей собственной совести и телесного вашего здоровья, гнушайтесь разврата, как самой противоестественной слабости, — и это тем более, что в этом отношении московиты не только чудовищно бесстыдны, но как бы олицетворяя»ют собою само бесстыдство»

[11] А. Олеарий (1636): «Что касается рабов и слуг вельмож и иных господ, то их бесчисленное количество; у иного в именье или на дворе их имеется более 50 и даже 100. Находящихся в Москве, большею частью, не кормят во дворах, но дают им на руки харчевые деньги, правда, столь незначительные, что на них трудно поддержать жизнь; поэтому-то в Москве так много воров и убийц. В наше время не проходило почти ни одной ночи, чтобы не было где-либо кражи со взломом».

[12] «и которыя иноземцы, (ниже) в роспросе про себя сами что скажют яко они прежде сего в своей земле крещены в христианскую веру греческаго закона, и в крещении у них обливают, а не в три погружения крестят, а миром и маслом помазуют, и таковых подобает совершенно крестити в три погружения А который белорусец скажет о себе, яко крещен он в христианскую веру, а которой поп его крестил, и тот поп в божественной литургии в приношении и во ектениях в первых поминает римскаго папу, да и во всяком пении во ектениях и в литиях молит Бога за папу, и таковаго подобает совершенно крестити в три погружения, и миром и маслом помазовати, да и латынскую ему ересь и папежев римских еретиков проклинати. А которой скажет, или свидетели скажют, яко не поистинне крещен, но обливан, а про миро и про масло не ведает, или он не помнит, и таковаго подобает крестити в три погружения, и миром и маслом помазывати».

[13] Т.А. Опаріна, сучасний дослідник: В записках о путешествии по России Павла Алеппского упомянут факт "очищений" "греков" в русской церкви... "в старину те из греков, которые оставались на государево имя, женились или становились переводчиками, то священники ставили их вне церкви в течение 40 дней в положении оглашенных, а затем их помазывали миром и по прочтении молитв вводили в церковь, полагая, что они очистились". Далее он говорил о греческих купцах, которым тогда же было запрещено входить в русские церкви, "дабы они не осквернили их, будучи уже оскверненными от турок"...  Таким образом, не называя мотивов, Павел Алеппский говорил об обязательном прохождении всех "греков", желающих жить в России, через второй чин. Время этой практики он ограничивает XVI веком.

[14] В 1627-28 рр. були видані три укази царя і Патріарха про заборону купівлі, конфіскацію у купців та вилучення з храмів «книг литовской печати», тобто надрукованих в Білорусі та Україні. Під заборону підпали і богослужбові книги (яких в Московії не видавали), тому владі скоро довелося йти на поступки, щоб не припинилося богослужіння. А урочисто спалене великим тиражем «Учительне Євангеліє» Т. Ставровецького через 10 років вважалося цілком ортодоксальним (А. Буличов).

[15] Павло Алепський (1654): «Также, когда кто смотрит-избави Боже!-на пушку или крепость, того немедленно отправляют в заточение, говоря: "ты шпион из турецкой страны". Словом сказать московиты крепко охраняют свою страну и свои владения».

[16] Петр Петрей де Берлезунда (1611 год): "...ни одному чужеземцу (кроме послов) не дозволяется ездить в эту страну и путешествовать по ней, как водится в других краях. Попадавший туда должен был оставаться навсегда в тамошней службе. Если же бы ему захотелось выехать из нее, его наказывали ужаснее убийцы, разбойника и преступника против Величества".

Даниил Принц (1578 год): "Никто не въезжает в Московию, чтобы об этом тотчас не было донесено великому князю. Если кто-нибудь прибудет без дозволения, тот подвергает себя величайшим опасностям и некоторым образом задерживается как пленник до тех пор, пока не узнают точнее, какое он имеет намерение".

Д. Флетчер (1589): "...но бежать отсюда очень трудно, потому что все границы охраняются чрезвычайно бдительно, а наказание за подобную попытку, в случае если поймают виновного, есть смертная казнь и конфискация всего имущества… По той же причине не дозволено у них иностранцам приезжать в их государство из какой-либо образованной державы иначе, как по торговым сношениям…С этой целью, в нынешнем 1589 году, они рассуждали между собой о переводе всех иностранных купцов в пограничные города, и чтобы на будущее время быть осмотрительнее относительно прочих иностранцев, которые будут приезжать во внутренние области государства, дабы они не завезли к ним лучшие обычаи и свойства, нежели какие они привыкли видеть у себя".

[17] П. Алепський: «кто бы ни пришел, хотя бы выше воеводы, ждет у дверей, пока мы не сходим и не доложим нашему владыке-патриарху, чтобы он приготовился и надел мантию, ибо в этой стране московитов патриарх никогда не снимает мантии… дабы он не умалился в их глазах,. Также и монахи никогда не снимают своих клобуков, и когда въезжают внутрь страны, тотчас приобретают себе черные мантии… А если увидят, что кто-нибудь из них расхаживает без мантии или без клобука, немедленно ссылают его в сибирские страны ловить соболей…Нам рассказывали, что один сербский митрополит приехал в эту страну. Мы знали его в Валахии: он взял от нашего владыки-патриарха письмо, которое дало ему возможность сюда проникнуть. В то время как московский патриарх совершал молебствие за царя, идя в крестном ходу по городу, этот бедняга митрополит, переменив архиерейскую мантию на шерстяную монашескую, пошел немного прогуляться и поглазеть, думая про себя: "никто меня не узнает ",-чужестранного архиерея и других монашествующих лиц не пускают бродить по городу… Как только он вышел, его сейчас же узнали и донесли патриарху, и он немедленно был сослан в заточение в страну мрака, где есть такие монастыри. что умереть лучше, чем жить в них». 

[18] Там же: «Их слова: "бьет челом твоей святости" имеют точный смысл, ибо так именно поступали все знатные люди: когда они кланялись земно нашему владыке в первый и во второй раз, то ударяли головой о землю так, что мы слышали стук: обрати внимание на это благочестие! Есть неизменный обычай во всей этой стране московитов, что ежели кто имеет дело или к вельможам, к патриарху, или к архиерею, кланяется ему несколько раз большим поклоном до земли и просит об исполнении своей нужды; буде тот ее исполнит, хорошо; если же нет, то он не перестает кланяться и бить головой о землю, пока не исполнят его просьбы. Это они называют "бить челом ", как мы увидели впоследствии: к нашему владыке-патриарху приходили священники, знатные люди и поступали именно так, не переставали бить головой о землю, пока он не удовлетворял их просьбы».

[19] Там же: «Наш владыка-патриарх благословил его крестообразно, по тому обычаю, как благословляют у московитов, ибо он поднимал благословляющую руку, изображая ею крест на его лице, обеих руках и груди, и дал ему облобызать крест и потом свою десницу; так же благословил и всех его приближенных. Так принято благословлять в этой стране в особенности; благословение человека архиереем издали им неизвестно; он должен их стукнуть пальцами, чтобы они удостоверились».

[20] Росія, як лідер «Русского міра» за кількістю суїцидів іде майже вслід за сумним світовим лідером – Білорусією, теж нібито православною країною (відповідно 31, 7 та 36,8 на 100 тис. населення). До речі, у кризової Греції в 10 разів менше – найнижчий показник в Европі. Де тут православне суспільство, а де псевдоправославне? А серед підлітків та молоді Росія – світовий лідер.

[21] Це слова з біґборду, який був установлений в багатьох містах України до річниці загибелі царя Миколи Другого. Питання до спонсорів: а може, знайти, за що не у земного, а небесного Царя просити прощення? І розвісити біґборди перед маєтками наших вельмож?

[22] На цю рису звертає увагу Павло Алепський, подорожуючи через Україну у 1653 р. За його спостереженнями українці, будучи щирими православними, спокійно приймають іноземців, терпляче й спокійно ставлячись до їхніх звичаїв та віри. Натомість у Московії автору кинулось в очі, що тут чужим (не таким, як всі) бути неможливо. Навіть від полонених – колишніх підданих Османської імперії, які прийняли Православ’я, вимагалось не лише дотримання релігійних обрядів, а і припинення спілкування поміж собою рідною мовою. «В течение этих 2 лет в Московии замок висел на наших сердцах, а ум был до крайности стеснен и подавлен, ибо в той стране никто не может чувствовать себя сколько-нибудь свободным или довольным, кроме разве коренных жителей… Напротив, страна казаков была для нас как бы наша собственная страна, а ее обитатели были для нас добрыми приятелями и людьми в роде нас самих».

[23] Тому зараз є актуальним створення різних формальних і неформальних міжконфесійних об’єднань, з креативними і відповідальними учасниками з різних сторін.

[24] Маємо лише розрізнити, що ієрархи УГКЦ допускають можливу в близькій перспективі єдність усієї Церкви київської традиції, а ієрархи православних спільнот можливість єдності з УГКЦ поки що не декларують. Але, що цікаво, навіть скандально відомий «протодиякон всієї Русі» декілька років тому зауважив, що якщо греко-католики повернуться до Православ’я, то ради цього Москва навіть згодиться на автокефалію (зараз, на жаль, посилання на це в Інтернеті уже, мабуть,  не знайти).

[25] Цікаво, чи здатна Москва хоч у чомусь іти назустріч? Уже неодноразово УПЦ просило благословити самостійне освячення священного мира, яке готувалося у Києві і при належності до Константинопольського патріархату, і, без переривання традиції, до Московського (навіть до кінця днів Російської імперії, коли й екзархату в Україні не було, київський митрополит освячував миро). Зараз це робити – Москва не благословляє.

Теги: