Здається, після 2019 року, коли українські віруючі отримали Томос про автокефалію, питання канонічності УПЦ КП та УАПЦ було закрите. І багато хто очікував переговорів між новою автокефальною ПЦУ та УПЦ в єдності з РПЦ. Але не так сталося як гадалося: кожна церква почала посиленими темпами обносити мурами свою ідентичність за принципом «свій-чужий». Кілька сотень громад вирішили скористатись вікном можливостей і зробили свій вибір на користь ПЦУ. Втім, до 2022 року потенціал розширення ПЦУ за рахунок переходу поодиноких громад себе майже вичерпав, і цей процес практично завмер на стадії статус-кво.
В 2022 році після початку російсько-української війни перед УПЦ було поставлено чітку вимогу самовизначитись, по яку вона сторону фронту. На що вона традиційно відповіла: «по свою». Почався новий етап конфліктних переходів громад УПЦ в ПЦУ, що призвело до повної деградації стосунків, які, здається, місяць за місяцем стають все гірші.
Казус церковного істеблішменту
Об'єднання церков - за великим рахунком це результат консенсусу церковного істеблішменту, який не є якісно однорідним через різні обставини його появи. Ключові фігури нинішнього проводу УПЦ – предстоятель та синодали-важковики – попри своє бажання опинились отцями-засновниками умовно-самостійної філії РПЦ. Система управління УПЦ фактично була сформована під них та для них за старим монархічним принципом «демократія – в пеклі, а на Небі - Царство». Їхній демарш 1992 року став наріжним каменем розколу українського православ’я, але ніхто з них досі не визнав, що ця «спецоперація» була їхньою найтрагічнішою помилкою. Вони не були готові до будь-яких потрясінь і рефлексій, а тому не вписались в поворот історії.
Своєю чергою, у ПЦУ є лише один отець-засновник – почесний патріарх Філарет, який брав своєю харизматичністю та неабиякими організаторськими здібностями. Він зумів створити масштабний персоналістський проект (УПЦ КП), який в 2018 році втратив свою актуальність – не в останню чергу завдяки самому Філарету. Керівництво перейшло до молодих єпископів, які, втім, не стали повністю відрікатись від спадку попередника. Так остаточно закріпились розбіжності в підході до церковного управління між двома церквами-суперницями.
Насьогодні ПЦУ може запропонувати «конкурентам» лише один варіант – приєднання окремими громадами. Повноцінне об’єднання на базі ПЦУ істеблішменту УПЦ здається приниженням і «дауншифтингом», на що вони не можуть погодитись. Вікно можливостей зберегти свій солідний статус в автокефальній церкві закрив митрополит Онуфрій в 2018 році – з усіма трагічними наслідками.
Нездатність до компромісів, консервація в минулому, ухилення від прийняття рішень, протидія розвитку, нетерпимість будь-якої критики – класичні ознаки перетворення церкви на вітхі міхи, для яких молоде вино – великий виклик. Релігійне протистояння в Україні – в прямому сенсу спасіння істеблішменту УПЦ, легітимність влади якого без цієї війни може бути піддана сумнівам. Саме на війну можна списати безальтернативність руху за архаїчною, але такою звичною інерцією (про розвиток і реформи годі й казати). Нехай «в нікуди» - але «Бог все управить».
Тим не менш, в лоні УПЦ за останні два роки сформувався опозиційний нон-конформістський рух, який, з одного боку, радикально виступає проти патріарха Кирила, з іншого – проти єпископату власної церкви, який не спромігся дати адекватні відповіді на виклики нової реальності. Але, будучи принциповими прихильниками об’єднання в єдиній автокефальній церкві, нон-конформісти не йдуть далі спорадичної протестної діяльності.
В ПЦУ ж поки не спостерігається ані руху за об'єднання, ані проявів нон-конформізму: з точки зору що духовенства, що віруючих пожежа йде за планом. Певним чином, вони мають рацію: йде війна, в розв’язуванні якої УПЦ взяла безпосередню участь. І в цій війні ПЦУ знаходиться на передовій, а УПЦ – в тилу. Біда УПЦ в тому, що всі бояться і становитись спиною до неї, і відпускати на передову – надто токсична її репутація.
Попри твердження, що об’днання церков треба починати знизу, такі спільні ініціативи не приносять значного результату. За традицією, публічні контакти між священниками ПЦУ та УПЦ на спільних державних чи наукових заходах священоначалля в кращому випадку мовчки толерує – головне, щоб без наслідків, які б привели до появи сильних об’єднавчих рухів. Це дає привід говорити, що ключі від церковного об’єднання надійно знаходяться лише в руках церковного істеблішменту.
Акції патріарха Кирила
Відчайдушна спроба митрополита Онуфрія провести ребрендинг своєї церкви під маскою автокефалії фактично провалилась. І справа вже навіть не в поминанні патріарха Кирила – претензії до самої УПЦ, яка інфантильно ухиляється від визнання своїх помилок.
Зрозуміло, що патріарх Кирил ніколи не дасть УПЦ автокефалію – навіть якщо Київ піде офіційним шляхом і смиренно її попросить. Адже очільник РПЦ роками успішно продає Путіну міфологему про те, що поки РПЦ панує на всьому просторі «історичної Русі» - доти існує і сама єдина Росія. А отже, якщо українська філія Московського патріархату доб’ється автокефалії – це буде дурним знаком, що і Росію невдовзі спіткає розвал і знищення. Залякування очільника РПЦ дуже сприятливо накладається на магічне мислення керівництва РФ, а значить, поки патріарх Кирил не кийком, так дрючком відчайдушно спасає канонічну єдність РПЦ з УПЦ, його акції тримаються в ціні. Цим і можна пояснити вимушену терплячість московської «штаб-квартири» на вибрики української філії – від благословення української армії до Феофаніївського собору та руху непоминаючих патріарха Кирила. Раз вже українські церковні території включено в «конституцію» (статут) РПЦ – то це не підлягає перегляду. В тому чи іншому вигляді УПЦ має залишитись під омофором патріарха Московського в надії на зміну обставин – наприклад, за допомогою чобіт російських солдат.
Парадокс № 1: протистояння відцентровим рухам в УПЦ підвищує акції патріарха Кирила, який демонструє Путіну, що церковна лінія фронту не менш складна і драматична, аніж військова.
Парадокс № 2: ПЦУ, підважуючи спроби УПЦ позбавитись токсичного протекторату РПЦ, теж робить свій внесок в підвищення значущості боротьби очільника РПЦ за збереження зони власного впливу на всій канонічній території «історичної Святої Русі».
Як тут не згадати відому теорію діалектичного матеріалізму, де єдність та боротьба протилежностей підживлюють одна одну? Сакральне протистояння породжує стимул для розвитку у вигляді розбудови власної ідентичності, в якій спільним цінностям не залишається місця.
Бути частиною проблеми чи її вирішенням
Як бачимо, сьогодні ПЦУ може пропонувати лише приєднання – за схемою «піджак до ґудзика не пришивають». Саме так діяв патріарх Філарет на переговорах з УАПЦ. Але, будемо чесні принаймні самі з собою: в нашому випадку піджак і ґудзики по-перше, неспівставні, а по-друге, неспівмірні. Адже об’єднання – це завжди про множини, а не про одиниці. На фоні одиниць ПЦУ дійсно виглядає потужно. Але на фоні УПЦ як спільноти все виглядає дещо інакше.
І тут питань більше, аніж відповідей. Які спільні цінності пропонує практика приєднання окремих парафій, окрім «геть від Москви» і «йде війна, яку підтримав патріарх Кирил»? Чи готова ПЦУ не піддаватись на провокації «професійних жертв» і переглянути свою стратегію тисячі порізів, коли від УПЦ по одній відщипуються парафії під егідою приєднання – адже це закриває можливості для об’єднання? Це не тільки ускладнює церковне управління, але, як показує практика УПЦ, суттєво знижує потенціал внутрішнього розвитку вглиб.
Що рухає УПЦ, яка відчайдушно відштовхує від себе «конкурента» методами, які провокують сектантські настрої власної пастви і загрожують існуванню країни? Чи готова вона визнати, що захист церковної юрисдикції не вартий рік крові українського народу та знищення всієї держави? Не буде України – не буде і УПЦ, а значить, найбільш патріотичні її прихильники з великою долею ймовірності можуть стати біженцями.
Чи готова – ба навіть чи компетентна – українська влада стати елементом місії об'єднання двох церков, не наламавши дров і тим самим остаточно відбивши абзац між двома конкуруючими юрисдикціями?
Чи здатна міжнародна спільнота подивитись на трагедію українського православ'я очима всіх її учасників, а не тільки «професійних жертв» і кінцевих бенефіціарів протистояння? Адже для цього потрібно дуже радикально змінити власну рафіновану оптику, створену в інших умовах і під інші реалії.
Власне, ключове питання для всіх можна сформулювати так: ким хочуть бути розділені гілки українського православ’я – частиною проблеми чи її вирішенням? За песимістичним сценарієм вітхі міхи обох гілок будуть до останнього триматися від молодого вина подалі, усвідомлюючи власну вразливість. Реалістичний сценарій можна передати словами засновника квантової фізики Макса Планка на адресу автора теорії відносності Альберта Ейнштейна: «Не слід думати, що нові ідеї перемагають шляхом гострих дискусій... Носії старого вмирають, а нове покоління виховується в нових ідеях, сприймаючи їх як щось само собою зрозуміле».
За будь-який вибір з цих опцій доведеться заплатити свою ціну. Адже зганяти назад в майбутнє виправити «генетичні поломки» вже не вийде.
dutchak1 написал: