Конфлікт православних церков в Україні: подолати не можна імітувати

Фото Помісна.інфо

Володимир Волковський, кандидат філософських наук, н.с., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди 

Про те, що в Україні є конфлікт між різними Православними Церквами (ПЦ) і що його треба якось долати, говориться щонайменше 30 років. Але як це робити? Проф. Геннадій Христокін сформулював певні вихідні пункти у форматі «питання – відповідь». Ця стаття починає (вчергове) правильну річ – окреслити основні пункти, які слід визнати для того, щоб подолання конфлікту не була (вчергове) імітацією, що прикриває бажання партійної перемоги над противником. Які ці пункти або засади – спробую сформулювати.

З богословської, духовної перспективи її можна звести до трьох пунктів, що загалом випливають з православної аскетики:

1) визнання фактичної реальності: визнати, що є насправді, припинити викручувати реальність;

2) визнання невідповідності дійсного стану речей обраному ідеалу (ідеалу Церкви і християнина);

3) відмова від власної гордині – спроб виправдати, відбілити наявний стан речей шляхом еквілібрістики різного рівня якості;

4) мужність і рішучість діяти у напрямку змін.

Інакше кажучи, тверезість розуму, покаяння, навернення. І це – забігаючи на сам кінець – стосується всіх. І тут не годиться посилатися на Єву, як Адам – «а вона? а вони?» – цей маневр з часів створення світу неодноразово засуджений Церквою.

Саме цей вимір має бути провідним і головним в ситуації православного християнина (якщо він, звісно, ним є). Звісно, ті сторони, які називає п. Христокін, є дуже важливими. Важко не погодитися з тим, що «проблема виникає тоді, коли релігійний символізм вступає в конфлікт із символізмом громадсько-політичним», або «ніяким чином мова релігії не повинна збуджувати і породжувати суспільний конфлікт». Дійсно – «конфліктність виникає тоді, коли риторика спікерів Церкви та її рішення порушують символічне поле суспільної злагоди, коли вони здаються провокативними», коли вищі церковні органи УПЦ «залишили без чіткої відповіді питання про залежність від РПЦ», що цілком логічно «сприймається як приховування зв’язків з Церквою країни агресора».

В Україні «символічна мова» УПЦ «не відповідає суспільним очікуванням», понад те часто «виявляє публічну неповагу до громадянської сакральності». Вона, якщо не «уникає відвертого висловлювання позиції у війні», то принаймні виглядає повністю бездіяльною.

Увага: не йдеться про популярний аргумент щодо «тисяч вірян УПЦ на фронті і сотень священиків у волонтерах». Мова йдеться про символічний порядок, про базову символіку, що відтворюється нагорі церковної ієрархії.

Елементарне порівняння реакції церковної структури УПЦ на фактичний розгром її єпархій на окупованій території – і на «захоплення» однієї парафії десь на Заході – показує, що на рівні глибинної символіки тут щось не так. РПЦ – можна, а ПЦУ – ні. РПЦ – не боляче (бо своє? бо вони «наші»?), ПЦУ – почнемо дискредитувати Україну на найвищому рівні в ООН (навіть не зважаючи на те, що РПЦ використовує ці аргументи для виправдання російської агресії).

М’яко кажучи, вірити в такому випадку стає дуже важко. Згадується слова Творця Церкви: «хай буде слово ваше «так, так», або «ні, ні», а все інше є від лукавого».

Але справа навіть не в тому, що нібито «релігія має сприяти суспільному ладу», навіть не в повазі «до громадянської сакральності», громадянської релігії. Ми, християни, походимо з Церкви апостолів, яка постала у боротьбі із громадянською релігією Риму, Парфії, інших язичницьких народів – бо їхні громадянські релігії (в межах соціології релігії, може, їх коректніше назвати словом «дифузні» або «народні» релігії) вимагали поклоніння імператорові чи богові, що символізує сакральність політичної спільноти «в собі і для себе».

Бог понад Кесарем, Церква вище держави – це гасло, більш чи менш явно, висловлене ще першими християнами. Цей принцип витримав боротьбу між папоцезаризмом і цезарепапізмом, і нарешті отримав нове звучання у релігійних війнах Нового Часу. Можна сказати, що повстання протестантських віровизнань походить саме з цього принципу «правда понад авторитет».

Але не можна забути, що наше православне відродження XVI – XVII ст., боротьба православної Русі (не Московії) за православну «віру і мову руську» - теж спирається на цей принцип.

І знову таки, дурне застосування цього принципу зв’язку між владою і вірою («чия влада, того й віра»), боротьби проти і за громадянські релігії, що спиралися на ту чи іншу версію християнства – призвело до страшної катастрофи. Кривава Тридцятилітня війна, втрата Козацькою Україною незалежності, Потоп 1655 р. і зрештою загибель Республіки Двох народів (вона ж Річ Посполита) – все це наслідки зловживання принципом, який зветься конфесіоналізм, зв’язок між політичною та релігійною ідентичностями і лояльностями.

Тому мова не про громадянські релігії і символічні поля.

Центральний конфлікт – не «між УПЦ та громадянським суспільством», а між УПЦ і православним християнством, правдою православної віри. Не між «релігійною організацією і державним урядом», а між практикою і теорією. Звісно, інші виміри конфлікту – важливі.

«Для УПЦ головне – зберегти корпоративну єдність, утримати всі свої ресурси і присутність на всіх територіях», каже п. Христокін – і каже правду. Проблема не в тому, що «доля суспільства і держави для неї вторинні», а в тому, що заради цього вона топче всі принципи православного вчення, від канонічного права до морального богослов’я.

Бо для православного християнина несумісно вірити в те, що вважається основою Православ’я, спиратися на Євангеліє і практикувати ту глибину православної духовності, яка є – і в той же час робити такі речі.

Прямо чи непрямо виправдовувати масові вбивства. Мати подвійні стандарти «для своїх і для чужих» (спойлер – коли опоненти УПЦ теж використовують такі підходи, вони теж підпадають під ту ж умовну «анафему»). Використовувати земну владу для знищення опонентів (хоча це зараз головний закид з боку РПЦ у бік ПЦУ, але хто до 2014 р. активно використовував лояльність можновладців для масштабної експансії, реєстрації нових парафій, записування на себе старих історичних пам'яток? хто забігав під владне прикриття, коли руйнувалися культурні пам’ятки? хто і зараз, там де на місцях влада належить «нашим людям», радо запобігає до «бригад підтримки»?). Адже сказано в Євангелії, хто є князь світу цього – і що ви хотіли? – він дав, він і взяв.

Для нас, православних, це несумісно з вірою. Ще в 2009 р. можна було просторікувати про «глибинну мудрість патріарха Кирила», який є «великим постмодерністом», і влучність його міркувань, бавитися в порівняння між «русским миром» і «Святою Руссю». Було діло, каємося, як то кажуть. Але вже після 2013 – 2014 рр., коли вже стало очевидно, що патріарх Кирил,  вчорашній «критичномислячий-ліберал-дисидент» є основою кривавої машини війни, що благословляє агресивний реваншистський російський імперіалізм – людина зі здоровим глуздом і чесною совістю не могла вже цього підтримувати. Після постання Томосу 2019 р. зникає останнє обмеження, що могло б силоміць утримувати православних християн, для кого єдність із Вселенською Церквою є високою цінністю.

Але з іншого боку, саме православний християнин розуміє одну просту річ – слово Покаяння. Це в «світі» є «репутація», де якщо людина раз чи колись заплямилася, то вже ніколи не стане «рукопожатною». В Церкві є віра в силу Святого Духа і в дійсність покаяння, Метаної, зміни свідомості та навернення.

І тому ми говоримо про певні базові засади, з чого може починатися діалог.

1. Взаємне визнання існування одне одного – якщо не канонічно, принаймні містеріологічно – тобто принаймні визнання дійсності всіх Таїнств. Без цього говорити нема про що. 

Адже РПЦ визнає таїнства і католиків, і доброї частини протестантів. Не існує жодної богословської причини не визнавати Таїнства в ПЦУ. Єдина реальна підстава – політичні маніпуляції і владолюбство, а «внизу» церковної ієрархії – просто страх та інертність звички.

Але – це «невизнання» стоїть на межі хули на Святого Духа. Ісус це сказав, коли фарисеї говорили, що Він виганяє бісів силою Вельзевула, князя бісівського. Тобто, коли вони Його чудо назвали чином сатани. Нічого не нагадує? Безсмертна душа не боїться?

2. Визнання цінності єдності і діалогу. З одного боку, це відмова від моделі «хай приповзуть на колінах у покаяннім вретищі». А з іншого боку – прийняття Цілі майбутньої канонічної та літургічної єдності православних церков Україні.

Ми говоримо не просто так. Наша мета – єдність. Наш діалог – це подолання упереджень, сумнівів, страхів, забобонів, всіляких ідеологічних шаблонів, що навішали на нас згори.

Будьмо чесні, шаблони «розкольників» та «безблагодатної церкви-мови» тощо вішали не в ПЦУ (політичні шаблони не чіпаємо – я пишу про Православну церкву).

3. Відмова від мови ненависті і засудження пропаганди брехні і ненависті.

І знов-таки, мова не про політичні ідентифікатори (рос. – укр.), а про богословсько-канонічні. Хто впродовж 30 років навчав «овечок свого стада», «малих цих» всілякій брехні та ненависті, дискредитуючи не лише іншу церковну структуру, а саму її справжність, самі таїнства, саму віру, саме існування, саму мову цілого народу, навіть – цілком православне поняття автокефалії, так, що люди, «вівці стада», жахаються самого звучання цього слова?

Понад те, це засудження має бути публічне і конкретне. Так само, як публічно проповідувалось і видавалися книги про безблагодатність філаретовців, так само публічно має бути визнано: це було неправильно, пропаганда брехні і ненависті не дозволена в Церкві. Саме ця пропаганда заклала добрячу бетонну плиту в підвалину тієї пекельної ненависті росіян до українців, цієї геноцидальної війни. Це стосується і тієї ж самої пропаганди ненависті, що лилася на Вселенського Патріарха, вся провина була в тому, що він розрубав той гордіїв вузол, який дбайливо плела московська патріархія, почав розв’язувати проблему, яку впродовж десятиліть РПЦ намагалась подолати насильством і пропагандою – просто-напросто він вирішив подолати конфлікт, а не імітувати, тоді як РПЦ весь цей час робила навпаки.

Важливе: це не стосується констатацій правди, коли хтось говорить про участь РПЦ у війні проти Україні, або подвійні стандарти в УПЦ. Відмова від мови ненависті не означає заборону критики. 

4. Відвертий діалог опирається на раціональну аргументацію, чесну дискусію і, як це не дивно, на сумління.

В УПЦ є багато чесних православних вірян і священиків, дійсно, словами Г. Христокіна, «багато хто з них розриваються між обов’язками перед Церквою Христовою і перед церковними структурами». Всі розуміють, що сучасна Система – структура УПЦ – не піде на жоден діалог. Ніколи. Але не тільки тому, що «суспільство змінилося, а керівництво структур – ні». Не тому, що вони відсталі. Чому вони бояться втратити владу? Тому що вся легітимність структури опирається на оту пропаганду ненависті і брехні – на фейки про автокефалістів і філаретівців, на страх перед «розкольниками», на пропаганду, подібну до російської, де замість «фашисто-бандерівців» лише «розкольники», але що там, що там, символом є український прапор.

«Дім, побудований на піску» завжди боїться води. Але мешканці можуть перейти на камінь.

Допомогти їм у цьому – наша свята задача.

Саме тому не можна не вітати будь-які процеси і проекти цього діалогу – і «Десять тез для ПЦУ», і «Софійське братство», і будь-які процеси в цьому напрямку. Лише головне варто пам’ятати – без правди не буває справжньої єдності, любові і свободи.