Тетяна Деркач

Початок тут.

Нарешті, переходимо до нормативних актів в прикінцевих та перехідних положеннях, змін до яких вимагає політичний маніфест. В першу чергу це Закон про свободу совісті, первісні правки до якого і були власне законопроєктом № 8371. Але прийняті в першому читанні 2 сторінки змін завдяки отим самим 1200 правкам роздулись до 13 сторінок.

Уявімо на хвилиночку, що парламентарії проявили адеквіатність і політичну волю, викинули на помийку монструозний Закон «Про захист національної й громадської безпеки, прав і свобод людини у сфері діяльності релігійних організацій», і залишили для голосування лише профільний Закон про свободу совісті. Який, нема де правди діти, давно потребує повного «перезавантаження».

Запропоновані до нього правки вже схожі на правовий текст, а не політичний маніфест, і потребують спокійного, а тому детального аналізу.

Афілійованість

Закон пропонується доповнити статею 51, в якій детально розписується механізм виявлення афілійованості РО з РПЦ. Судячи з тексту, фактично мова йде про ланцюгову афілійованість. Під загрозу припинення діяльності підпадає будь яка РО, яка афілійована з РПЦ напряму (очевидно, мається на увазі УПЦ) або афілійована з РО, афілійованою з РПЦ (тобто, афіліація з РПЦ другого рівня – через пряме входження до складу УПЦ). В принципі, перелік всіх таких суб’єктів було складено ще в 2019 році, коли держава намагалась запустити Закон про перейменування. Тоді щось подібне до афілійованості запровадили в ст.12, але з іншою метою.

Доказом афілійованості можуть бути:

1. Входження РО безпосередньо, опосередковано або у складі іншої РО до структури РПЦ, та (або) до афілійованої з РПЦ української РО (очевидно, УПЦ), або в такий же спосіб пов'язаність з РПЦ.

Коментар. Законотворці не пояснили, що вони мають на увазі під опосередкованістю? Опосередкованим зазвичай буває контроль або вплив. Опосередкованість означає наявність проміжної ланки. Судячи з того, що входження до структури іншої РО згадано окремо, залишається губитись в здогадках, про що мова.

А що таке пов'язаність? Контакти окремих структур УПЦ зі структурами РПЦ (типу відділів зовнішніх церковних зв'язків)? Співслужіння з патріархом Кирилом? Еклезіологічні стосунки «за правилом двох рукостискань»?

Але головне, чого не вистачає цьому пункту – чим доводити входження до структури? А нічим – докази такої причетності до структури РПЦ описані в подальших пунктах. Отже, п.1 – про все і ні про що конкретно.

2. Наявні вказівки на входження до структури РПЦ або РО, афілійованих з нею (УПЦ) в статутах, рішеннях органів управління та інших офіційних  документах української РО.

Коментар. Як мають виглядати вказівки? Що вважається вказівками? А якщо наявних вказівок немає – то що? Норма недіюча.

3. В статутних та офіційних документах та рішеннях органів управління РПЦ містяться вказівки на входження до її структури української РО (УПЦ), або є положення про право прийняття статутними органами управління РПЦ рішень з канонічних і організаційних питань, зобов’язуючими для УПЦ.

Коментар. Дійсно, все це в статуті РПЦ прямо написано. Навіщо тоді всі інші критерії?

4. Встановлена офіційними документами, рішеннями органів управління або статутом РПЦ обов’язкова участь представників УПЦ в статутних органах управління (синодах, соборах, комісіях) РПЦ.

Єпископам, яких примушуть брати участь у синодах і соборах РПЦ, парламентарі  запропонували індивідуальну індульгенцію для уникнення визнання афілійованості всієї УПЦ. Для цього всім представникам УПЦ, залучення яких у спільній роботі передбачає статут РПЦ, потрібно письмово в індивідуальному порядку висловити незгоду з їхнім призначенням до органів управління РПЦ, «звільнитись за власним бажанням» і документально повідомити про це РПЦ («підготувати всі необхідні заяви та інші документи, для припинення повноважень та розірвання зв’язків із ІРО»).

Це дуже цікавий пункт, який може підважити всю ідею законопроєкту. А тому він потребує окремого коментаря.

5. Можливість впливу РПЦ на управлінські рішення або іншу діяльність УПЦ на підставі канонічної або організаційної підлеглості.

Коментар. З формальної точки зору, організаційну підлеглість можна одразу викреслювати, оскільки УПЦ послідовно локалізувала свою організаційну самостійність, і ніякій Москві вже сама її не віддасть.

Щодо впливу через канонічну підлеглість, то незрозуміло, який юридичний зміст в даному контексті має термін «можливість». Тобто, сам вплив може бути величезним (мало хто сумнівається, що він є), але він може бути направлений не на управлінські рішення або діяльність УПЦ (яку саме діяльність? господарську? канонічну? проповідницьку?), а на поведінку окремих її представників (які мають вплив уже на вірян).

Так от. Яку б маячню публічно не несли русофільські архієреї УПЦ, яку б літературу вони у себе в підвалах не ховали – це не є «офіційною позицією церкви». Всі звинувачення будуть переадресовані конкретним особам, які займаються відсебеньками. Висновок: посил правильний, але юридично непрацюючий.

6. Призначення, обрання, погодження, затвердження, благословення керівника будь-якої української РО (УПЦ) з боку РПЦ.

Коментар. В статуті РПЦ (ст.6 Розділу Х) дійсно вказано, що предстоятель УПЦ обирається її єпископатом і благословляється (одноосібно) патріархом Московським. Але законопроєкт ніде не посилається на підставу здійснення таких канонічних дій – той же статут РПЦ. А значить, до благословення можна прирівняти що завгодно – хоч лайк патріарха Кирила під дописом митрополита Онуфрія. Тобто, норма формально недопрацьована.

7. Право РПЦ на погодження, затвердження, благословення статуту української РО (УПЦ).

Коментар. В ст.3 Розділу Х статуту РПЦ прямо прописано, що статут УПЦ має схвалити одноосібно патріарх Московський. Але знову ж таки: як виходить з формулювань законопроєкту, мова йде про дію, а не документальне право. Як відомо, останні зміни до статуту УПЦ 2022 року в Москві ніхто не узгоджував. Та й патріарх – не вся РПЦ. Висновок той же, що і вище: недопрацьовано.

Отже, всі вищеперераховані критерії дійсно описують структурний зв’язок УПЦ з РПЦ – тут законотворці врахували всі можливі засоби впливу РПЦ, яких не вистачало в попередніх редакціях Закону про свободу совісті. Але в цьому і слабкість: вони аж надто конкретно виписані під одну-єдину ситуацію – канонічні стосунки між РПЦ та УПЦ, інтерпретуються надто широко і легко оскаржуються. Тому незрозуміло, навіщо це вносити в сам закон, а не в окремий підзаконний акт, яким має послуговуватись та ж ДЕСС. Можуть існувати інші релігійні організації, які мають структурний, канонічний, але ієрархічно та документально не виражений зв'язок з російськими ІРО – тоді треба знов сідати і прописувати під них окремі критерії афілійованості?

«Хвилинка» статутного лікбезу

Відповідно до ст.7 Закону про свободу совісті релігійні об'єднання, що складаються з релігійних організацій, представляються своїми центрами (управліннями).

УПЦ, не будучи релігійною організацією, за своїм статутом лише «об'єднує єпархії, синодальні установи, благочиння, парафії, монастирі, духовні навчальні заклади, братства, сестринства та місії». Якщо підходити формально, то (на відміну від РПЦ, яка є юридичною особою і релігійною організацією) УПЦ (до речі, як і ПЦУ) – це не стільки структура, скільки її керівні органи – помісний та архієрейські собори і синод. Власне, установчий документ так і називається: «Статут про управління Української Православної Церкви». Найближча до УПЦ релігійна організація – Київська митрополія – за своїм статутом є лише центральним виконавчо-розпорядчим церковним органом УПЦ, а не центром її управління.

Визнати собор або синод будь-якої церкви релігійними організаціями, афілійованими з РПЦ та «не допустити» їхню діяльність держава не може. А отже, афілійованість з РПЦ потрібно встановлювати по кожному окремому члену керівного органу. При цьому підході всі вищеописані критерії афілійованості УПЦ зводяться до одного: персонального обов’язку того чи іншого єпископа брати участь в статутних заходах РПЦ. Адже в статуті РПЦ сказано, що в її соборних органах беруть участь архієреї України, а не архієрейський собор УПЦ або її синод. Тобто, статутна залежність від РПЦ кожного конкретного єпископа УПЦ не означає афілійованості всього помісного або архієрейського собору (за філософським холістичним принципом, який приписують Аристотелю, «ціле не дорівнює сумі його частин»). А розпустити синод чи собор держава не має повноважень.

Все це парадоксально, але такі приписи нашого законодавства.

«Хвилинка» канонічного лікбезу

Повернемося до «індульгенцій», які держава пропонує єпископату УПЦ в п.4 ст.51. Будь-які особисті демарші архієреїв зі статутної та канонічної точки зору – абсолютно «нікчемні правочини». Відповідно до статуту РПЦ до органів її управління включаються не конкретні особи, а їхні посади (тобто, кафедри). Що б не писали єпископи на знак протесту проти їхнього обов'язку протирати стільці на соборах чи синодах РПЦ, зі статуту РПЦ їхні кафедри все одно не викреслять.

Хоча собор УПЦ від 27.05.2022 р. оголосив про «повну самостійність і незалежність» і повикреслював всі згадки про РПЦ, це не є «зречення» від своїх обов'язків бути присутніми на синодах чи соборах РПЦ. Але якби і «зреклись», це ні до чого б не призвело.

Заявку на «повну» незалежність РПЦ не визнала, а отже, посади єпископів так і будуть зазначені в статуті РПЦ. Більше того, навіть якщо соборний орган управління УПЦ подасть в Москву прохання про автокефалію, патріарх Кирил просто відповість, що це питання треба розглядати лише на помісному соборі РПЦ. А значить, афілійованість нікуди не дінеться, а норма про «індульгенції» не працюватиме.

Є три варіанти, як позбутись звинувачень в персональній афілійованості і відв'язатись від «посади». Кожен єпископ УПЦ має або а) зректись своєї кафедри, або б) подати прохання піти на спокій. Третій варіант – УПЦ банально ліквідовує кафедри, а їхні єпископи стають титулярними (до речі, саме такими їх вважає Вселенський патріарх).

Проблема в тому, що всі три випадки вже перетинаються з канонічним правом. В першому та другому випадку кафедра все одно оголошується вакантною і за канонами має отримати нового єпископа. А вимога ліквідації єпархії – пряме втручання у внутрішні справи церкви.

Відповідно до т.з. 9 правила ІІІ Вселенського Собору («Послання того ж Собору до священного собору Памфілійського про Євстафія») та 17 правила Антіохійського собору 341 р. відмова єпископа від кафедри неприпустима і загрожує відлученням. Примушення єпископа зректись кафедри і підпасти під відлучення за церковними канонами – не в компетенції Верховної Ради.

Ст.1 Розділу І раніше проаналізованого Закону України «Про захист національної й громадської безпеки, прав і свобод людини у сфері діяльності релігійних організацій», запевняє, що «ніщо в цьому Законі не може тлумачитися як обмеження свободи сповідування релігії або переконань, права на дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів». А тому всі канонічні пертурбації (висвячення, позбавлення сану, відлучення від церкви тощо) не можуть регулюватись цим Законом. Священна ієрархія християнської церкви встановлена не статутом, а Священним Писанням та постановами Вселенських Соборів – що і є елементом віросповідання. «Вірую в Святу, Соборну і Апостольську Церкву» - це 9-й член Символа віри.

Вимога анулювання документальних підстав для коллективного канонічного існування УПЦ (грамоти патріарха Алексія ІІ) в законопроєкті не прописана – і не відноситься до компетенції держави. Вимога держави анулювати кафедри – це вже втручання в літургічну практику, коли священник має поминати свого правлячого архієрея, а архієрей – предстоятеля. Це втручання в структуру і зміст літургії.

Отже, персональний вихід зі складу керівних органів РПЦ та гучна об’ява про розрив відносин на практиці абсолютно нічого не дає. По суті, законопроєкт пропонує УПЦ внести зміни в свій ієрархічний устрій, а це може проголосити лише помісний собор.

Статутний саботаж

Але і  звернутись до РПЦ з проханням про автокефалію собор УПЦ не може, оскільки для її надання потрібен помісний собор, який скликається архієрейським собором. А український єпископат в умовах війни блокує роботу самої РПЦ, включаючи збори архієрейського собору, який має збиратись раз на 4 роки. Останній раз це відбувало в 2017 році, і з тих пір його скликання постійно переноситься – не вистачає кворуму. В компетенцію архієрейського собору РПЦ входить подання на розгляд помісного собору питання про реорганізацію автономних та самокерованих церков та надання автокефалії.

Відповідно, патріарх Кирил не здатний провести і помісний собор, який скликається архієрейським собором. Замінити брикливих єпископів УПЦ на чолі з брикливим митрополитом Київським патріарх Кирил не може. Засудити демарш керівництва УПЦ з застосуванням соборних процедур патріарх Кирил теж не може (як би він не намагався вдати з себе люблячого та безмежно терплячого батька).

Зрозуміло, що архієреї УПЦ не поїдуть в Москву на архієрейський собор, навіть якщо там пообіцяють поставити питання автокефалії першим пунктом розгляду. Глухий кут.

Втім, не все так безнадійно. Розблокувати процес канонічного звільнення УПЦ з обійм РПЦ може Вселенський патріарх. Але відновити з ним стосунки може лише сама УПЦ. Сприяти цьому процесу – якраз в компетенції держави (як це було в 2018 році, коли держава сприяла прагненням української церкви отримати канонічну автокефалію від Вселенського патріарха).

Висновок

Все вищесказане не означає, що УПЦ більше не знаходиться у складі РПЦ – тут немає про що дискутувати. Але для того, щоб її беззаперечно вписати в ст.51 Закону про свободу совісті, необхідно застосувати російську модель, тобто надати всім релігійним централізованим організаціям (об'єднанням) статус юрособи з вимогою вказувати у статутах всіх підлеглих РО їхнє ієрархічне підпорядкування «центру». Чи треба говорити, наскільки це ускладнить всі процеси зміни канонічного підпорядкування громад?

P.S. Насправді, все може бути набагато простіше: є купа правових і адекватних методів застосування індивідуальної відповідальності за конкретні злочини проти держави. Гіпотетично це дасть шанс оновити склад УПЦ і вмотивує прийняти як даність об'єднавчий процес.

Далі буде.

Теги: