Частина Перша.

Вступ

Тривалий час в українському православ’ї не ставалося значних змін. Тому виникло і поширилося  серед українських державних мужів така хиба: все страшне вже позаду, десь в 1990-х. Звідси формується інший помилковий стереотип: пережили без розколу країни 18 років православних негараздів, переживемо і ще стільки ж. Між тим, характер ідеологічних загроз щодо України зростає в десятки разів, і українська православна сфера вже перетворюється на арену інформаційних війн та ідеологічних диверсій. Сьогоднішня реальність інформаційної боротьби в православній сфері України вимагає швидкого і надшвидкого реагування, тоді як українська держава не змогла організувати необхідного рівня громадянського «біля-церковного» суспільства, яке б ефективно відстоювало інтереси України в інформаційних та ідеологічних війнах.

Інформаційний "бліцкриг" патріарха Кирила


Після свого обрання патріарх Кирил витратив перші півроку на концентрацію в своїх руках повноти влади в РПЦ. Раніше участь в ухваленні всіх важливих рішень брали патріарх і найближчі митрополити, які утворювали постійно діючий неофіційний «малий синод». Сьогодні РПЦ керується патріархом по суті одноосібно. Вся система управління замикається особисто на патріарха, не на Святіший Синод, як це було за його попередників.


Ідеологічні війни у православній Україні. Ч. І Метою геополітики відверто заявлено «відновлення єдності Руського світу» та геополітична першість РПЦ у світовому православ’ї. Відновлення єдності Руського світу на першому етапі передбачає широку ідеологічну та інформаційну війну за утвердження єдиної загальноруської православної ідентичності серед віруючих РПЦ на територіях країн колишнього СРСР. Другий етап – це широке використання віруючих РПЦ в якості «п’ятої колони» – аналогічно до того, як до сьогодні використовувалося російськомовне населення Криму. Відновлення імперії та укріплення єдності РПЦ – два взаємопов’язаних завдання, що полегшать виконання стратегічної мети патріарха – досягнення фактичної та юридичної першості в світовому православ’ї.
Як і кожна геополітична концепція, народжена сучасною російською елітою, доктрина патріарха є сумішшю російського утопізму та антизахідництва, націоналізму та імперіалізму. Той успіх власної геополітики, про який мріє патріарх, об’єктивно неможливий. Реальним результатом інформаційних та ідеологічних війн може бути лише громадянська війна в Україні та багатосторонній силовий конфлікт.


Інформаційний та ідеологічний тиск на віруючих УПЦ МП, політична мобілізація віруючих РПЦ відбувається темпами, які постійно наростають. Ситуація ускладнюється наявністю у патріарха особистої харизми та видатних риторичних здібностей. РПЦ не веде власну пропаганду за допомогою якогось окремого сегменту власних ЗМІ. РПЦ нарощує загальний вал власної інформаційної, ідеологічної, культурної продукції, в межах якого непомітно для пересічного спостерігача відбувається реалізація проектів із формування загальноруської ідентичності. Як загальний вал російської православної інформаційної продукції, так і спецпроекти виконуються «біля-церковним» громадянським суспільством, але за фінансової допомоги держави і наближених до державного керівництва бізнесменів.


Українська держава виявилась не готовою забезпечити як підтримку загального валу православної інформаційної продукції українського походження, так і не організувала політику протидії РПЦ у її намаганнях посилити присутність на теренах України. Між тим, така протидія необхідна, якщо українська влада не хоче стати чужинцем у власній країні.

Спеціальна інформаційна політика мала б розгортатися за двома напрямами: 1) критика російських православних спецпроектів із формування «загальноросійської ідентичності» (Русський світ); 2) формування різноманітних альтернативних українських проектів (загально-православна ідентичність проти московського партикуляризму, київська ідея проти московської та пітерської тощо). Ці спецпроекти мали б бути частиною великого загального валу православної інформаційної продукції українського походження. Для створення останньої мали б бути задіяні проекти видання «Української Православної Енциклопедії», серій українських богословських і релігійно-філософських книг, створення і підтримка низки великих православних інтернет-ресурсів, що розвивалися б за зразком успішних російських проектів («Богослов-УА», «Єдина Церква», «Кредо-УА», тощо). З допомогою цих ресурсів можна було б здійснювати вплив на формування ідентичності не лише українських православних, але формувати суспільну думку віруючих РПЦ та світового православ’я.


Одним із важливих аргументів Московської патріархії на користь невизнання самостійності УПЦ є відсутність власного богослов'я. За допомогою системної підтримки інформаційної та ідеологічної політики православної громадськості Україна могла б зняти із порядку денного цей аргумент протягом одного року. Додатковим чинником для формування власної богословської продукції міг би стати новосформований богословський факультет Києво-Могилянської Академії та теологічний науково-дослідний інститут при ньому.

Проблемність інформаційної політики патріарха Філарета


Патріарх Філарет єдиний, хто проводить системну інформаційну політику, спрямовану на захист українського православ’я. Однак, ця політика відрізнялася і у відносно стабільний період невеликою інтенсивністю. Сьогодні, коли інформаційний тиск на українське православ’я зростає із боку патріарха Кирила, якісних змін в інформаційній політиці патріарха Філарета не відбувається. Пасивність патріарха Філарета в протидії інформаційній війні пояснюється багатьма факторами, серед яких головними є: 1) нерозуміння специфіки сучасних інформаційних війн; 2) відсутність достатньої кількості компетентних кадрів; 3) відсутність підтримки біля-церковних рухів громадськості (через побоювання їх самостійності); 4) перестороги, що відкрита інформаційна війна з Росією ще більше ускладнить становище УПЦ КП.


Патріарх Філарет об’єднує значну частину українського автокефального руху і має видатні організаторські здібності. Але на сьогодні патріарх Філарет сприяє самоізоляції українського автокефалістського руху. По-перше, його особистість є каменем спотикання для всіх об’єднавчих зусиль, і утвердження української автокефальної ідеї ускладнена саме через те, що сьогодні вона асоціюється із постаттю патріарха. По-друге, патріарх Філарет свідомо вибирає позицію самоізоляції. Його сьогоднішня позиція виражається в салогані: «Нам не потрібні ні Москва, ні Константинополь». Цей лозунг розуміється світовим православ’ям в розширеній інтерпретації: нібито патріарх Філарет заявляє про непотрібність для українського православ’я втручання всього світового православ’я. І дійсно, до предстоятелів усіх православних помісних Церков звертається із проханням про участь у вирішенні української проблеми не патріарх Філарет, а митрополит Володимир (Сабодан), предстоятель УПЦ МП.


Інформаційна політика УПЦ КП має системні недоліки: 1) РПЦ критикується грубо, із використанням образ, які скоріше відлякують потенційних читачів; 2) УПЦ КП не має власного рецепту поєднання національного та загально-православного (загально-християнського) в межах соціального вчення. Речники УПЦ КП говорять про пріоритет загально-православного над національним лише в деяких офіційних деклараціях. Більш часто висувається дивна альтернатива російському церковному націоналізмові: в РПЦ замінили християнське вчення на націоналістично-державницьку ідеологію, і українцям необхідно вчинити там само.


До речі, мавпування російського церковного націоналізму призводить до системних проколів у полеміці із речниками російського православ’я. Адже останні в дискусії із українцями не хизуються власним націоналізмом, а говорять про свою відданість загальноправославним цінностям і канонам. Українські ж православні не розвинули власного розуміння співвідношення національного та універсального, і тому не вміють діалектично протистояти в дискусіях, виступаючи захисниками православного універсалізму проти російського партикуляризму.


Патріарх Філарет не розуміє специфіки організації валового виробництва богословської та інформаційної продукції, не організовує жодних проектів, які могли б бути так само успішними, як російські аналоги. Наприклад, не організовано видання «Православної енциклопедії», немає інтернет-проектів типу «Богослов-РУ», немає ВИШів, аналогічних до Свято-Тихонівського богословського інституту. Патріарх Філарет розглядає питання створення інформаційної продукції виключно в річищі забезпечення потреб вірних, а богословську роботу зводить до елементарної підготовки священицьких кадрів.
Патріарх Філарет заспокоює українське керівництво і громадськість заявами про те, що всі автокефальні церкви чекали на визнання десятки і сотні років. Такого роду заяви мають два суттєві недоліки: 1) в сучасному світі всі процеси відбуваються значно швидше, і за десятки років пропаганди РПЦ на теренах України можна втратити національну ідентичність – чого не було б, якби інформаційна політика велась із тією інтенсивністю, що була характерна для XIX століття – часу коли більшість помісних церков пережили період невизнання власної автокефалії; 2) жодна із автокефальних церков, що дочекалася визнання не допустила існування на власній канонічній території широкої пропаганди ідей єдності із колишньою метрополією; 3) десятків і сотень років часового ресурсу в українського руху взагалі може не бути, якщо не організовувати широкого інформаційного буму українського православ’я.


Ті автокефальні Церкви, що отримали власний статус в XX столітті, здійснювали величезну роботу із утвердження власної ідентичності (Православна Церква Америки) та використовували дипломатичну підтримку держави, проявляючи максимум гнучкості (Польська Церква). В умовах, коли патріарх Філарет не проявляє дипломатичної гнучкості, він міг би надати біля-церковній громадськості і державі можливості для ведення системної інформаційної політики. Однак, з огляду на все вищесказане, залишається чекати на нове керівництво УПЦ КП, що подолає інертність, самоізоляціонізм, мавпування ідеології російського церковного націоналізму, рахітичність власної інформаційної структури.

У наступній частині ви зможете прочитати про інформаційну політику (або її відсутність) в лавах УПЦ МП та УАПЦ.

Теги: