Продовження. Див. першу частину - Теологія як критерій євангелізації


Розуміння епохи – перший крок у процесі євангелізації, оскільки дає можливість передбачити відповідні засоби, герменевтичні ключі тлумачення Євангелії та виокремлює специфічні теологічні проблеми. Існуючу тепер добу переважно характеризуємо проблематичним поняттям «постмодерн», проблематичним, позаяк вказує на залежність від епохи Модерну та неспроможність сформувати достойну окремої назви власну ідентичність. Після великих просвітницьких проектів Модерну все, на що спромігся постмодерн – це відображення стану спантеличеності та Фройдівської залежності від хаотичної влади підсвідомого. Поставивши під сумнів всі великі проекти Модерну, постмодерн по-шестовськи демонструє «апофеоз безґрунтя». Не випадково тема «ідентичності» стає ключовою на рівні антропологічному, релігійному та еклезіальному.

Новітнє язичництво у формі просвітницького секуляризму, сцієнтизму, мультикультуралізму та поліконфесійності, що втілилися у постмодерній духовності New Age, забезпечили відчуття присутності чогось, що можна окреслити поняттям «не-людське». Перспективи нескінченного прогресу людства, в напрямку трансформації свідомості, аж до ідей імморталізму (наука про безсмертя) із всіма супутніми ідеями «штучного інтелекту» та записами індивідуальної свідомості на цифрові носії, лише загострили три основні складові мітологічної творчості Дж. Р. Р. Толкіна: Падіння, Смертність, Машина. «Це бажання путами пристрасної любові прив’язане до реального первинного світу й, отже, пронизане чуттям смертності, а відтак невдоволення нею. У ньому закладено безліч можливостей «Падіння». Це бажання, привласнюючи створене «власноручно», може трансформуватись у бажання володіти; суб-творець захоче бути Володарем і Богом власного приватного творення. Він повстане проти законів Творця, особливо проти смертності. І те, й інше (разом чи окремо) породить жадання Влади, щоб якомога швидше здобути бажане, – себто приведе до Машини (чи Магії). Під останнім я розумію будь-яке використання зовнішніх проекторів або механізмів (апаратів) замість розвитку природних внутрішніх здібностей чи талантів… Машина – це наша осучаснена, очевидна форма домінування, доволі близько споріднена з Магією, хоча цього зазвичай не визнають» (Лист Дж. Толкіна до Мілтона Волдмена від 1951 року).

Середньовічна ностальгія Толкінських саг виявилася дуже близькою до інтуїцій Павла Флоренського, що заперечував прямолінійний прогрес людської цивілізації, натомість визнаючи циклічний процес обміну двох типів культур: ренесансної та середньовічної. Перший тип культури характеризує фрагментарність та раціоналізм, другий – цілісне сприйняття світу та містичні інтуїції. На думку Флоренського, ХХ століття почало виявляти ознаки наближення другого, себто середньовічного типу культури. На перший погляд інтуїції видатного філософа видалися хибними, адже образ постмодерної культури якось не асоціюється із стрімкими вітражами епохи кафедральних соборів, радше нагадує їхні уламки, екологічно розсортовані по цистернах для майбутнього рецикляжу – в кращому випадку, в гіршому – це згорнутий в одну купу «треш» і «спам», з якого відчайдухи безнадійно намагаються зліпити колаж.

Сучасні філософи заговорили про префікс «proto-», котрий на їхню думку у ХХІ ст. мав би відіграти те саме світоглядне та словотворче значення, що й префікс «post-» в інтелектуальному русі 1970-90-х рр. (постмодернізм, постструктуралізм, постколоніалізм). Невизначене «proto» є мертвою точкою, в якій все завмерло в очікуванні повернення часу вспак, наче в сюжеті із розбитою велетенською вітриною, чиї друзки зненацька зависають в повітрі, щоб за якусь мить кіноплівка почала рух в зворотному напрямку і скляні уламки плавно повернулись в цілісний простір первісної цілості вітрини. «Покоління Інтернету» вже не цікавлять питання деконструкції, свою енергію вони скеровують на конструювання та побудову фантастичних «постреальних, точніше, proto-віртуальних об’єктів», заселяючи неосвоєні території «психореальності, інфореальності, біореальності», де метафізика невіддільна від фізики, оскільки сама фізика досягнула останні, «мета-фізичні» об’єкти, границі матерії, по-новому розглядаючи та вирішуючи проблеми каузальності, свободи, ймовірності. Все це висуває нові антропологічні проблеми, позаяк людина залишає межі своєї природної, первісної форми, поступово входячи у віртуальні світи спочатку зором, слухом, сприйняттям та відчуттями, а відтак «дигітально-преображеною плоттю», перероджуючись у надприродну істоту, людиноангела, антропоангела (humanangel). Оскільки віртуальність – найвище досягнення цивілізації, ангелоїдність ­започатковує надприродне буття. У зв’язку з цим «знову актуалізується стародавнє уявлення про людину, як перехідну стадію між тваринним і ангельським світом», відповідно, вважає філософ Михайло Епштейн, відбувається процес «реактуалізації теології й метафізики» (Проективный философский словар, 2003). Цілком можливо, саме «Інтернет-покоління», що освоює віртуальні світи, поверне статус інтелектуального бестселера трактату Діонісія Ареопагіта «Про небесну ієрархію». «Християнське розуміння містичного тіла – всі люди об’єднані в тілі Христовому – у електронному світі стає технологічним фактом», писатиме «пророк cyberspace» Маршалл Мак-Люен.

Втім, поруч із «реактуалізацією теології й метафізики» відбувається процес повернення старих єресей. За «ангелоїдністю», що безперешкодно із швидкістю світла мандрує віртуальними світами, ховається ідея cyber-сутності – звільненого від тілесного ув’язнення людського індивіда. Це ніщо інше, як технологічна реалізація мрії старих гностиків про досягнення безсмертя шляхом вивільнення людського духу від пут матеріального світу. Втім, на відміну від гностиків, cyber-сутність, позбуваючись матеріального та віртуально перебуваючи у Cyberspace, не полишає тілесних втіх (cybersex). У фільмі «Геймер» товстун, з огидним, посірілим від постійного перебування в закритому приміщенні тілом, влаштовує побачення з віртуальною проституткою, одночасно наминаючи соковитий «гамбургер». Інспіроване cyberpunk-літературою та футурологічними прогнозами Рея Курцвайля (одного з найпалкіших натхненників ідеї «штучного інтелекту») сучасне кіномистецтво презентує людське тіло, як щось огидне і абсолютно недосконале, виставляючи йому напротивагу вдосконалені тіла «кіборгів» та «дигітально-преображені» тіла «аватарів». Побудоване на протеїновій основі, людське тіло поступається за всіма параметрами перед «текстами і кодами, заснованими на силіконовій та квантовій основі», відповідно воно розглядається як перша, «примітивна» стадія на шляху нового рівня ноосферного розвитку, де «свідомість, вивільнившись з полону повільної біологічної еволюції, буде безпосередньо оперувати текстами і кодами, не потребуючи посередництва тіла» (М. Эпштейн, Философия тела, 2006).

Швидше всього Флоренський не помилився у прогнозах повернення до середньовічного світогляду. «Те, що колись вважалось спекуляцією, заснованою на інтуїції та Об’явленні, тепер втілюється як техно-економічна перспектива. Світ духів, котрі за стародавніми уявленнями комунікують з людьми – стає прото-образом цивілізації, чий розвиток дозволятиме «ефіризацію» та «інтелектуалізацію» речовини, перейшовши із штучної фази у надприродну», вважає сучасний філософ М. Епштейн. Так, після зупинки в очікуванні «proto» вимальовуються середньовічні обриси нової епохи із невеликим уточненням – це буде (можливо вже є) cyber­-середньовіччя. Разом із ним повертаються старі-нові страхи. Якщо середньовіччя вірило у можливість надприродних сил мага, котрий шляхом магічних дій може змінити внутрішню сутність людини, перетворивши її у «зомбі», cyber-середновіччя вірить у можливість стирання отриманого в таїнстві Хрещення «коду імені» і заміни його «штрих-кодом» ідентифікаційного номера.

Cyber-середньовіччя знову висуває на перший план проблеми християнської антропології, більшою мірою антроподицею, основи якої вперше окреслив П. Флоренський. Відправною точкою антроподицеї є визначення людини як «zoon technikon» - створіння, що створює знаряддя (organon). Втім, «знаряддя» це не лише інструменти у звичному розумінні цього слова (молоток, сокира, лопата і т.д.). Людський організм складається з органів (дослівно знарядь). Звідки Флоренський виводить вчення про органопроекцію, себто – кожне знаряддя-інструмент є проекція-продовження відповідного органу людини. Відповідно, слова, особливо поняття (notiones) також є інструментами нашого мислення. Сам процес оправдання людини визначається трьома основними рівнями її творчої діяльності Instrumenta, Sacra, Notiones (скорочено SIN), де сакральна (культова) діяльність є основною, синтезуючи в собі всі інші форми діяльності людини (Instrumenta, Notiones). Залежно від надання пріоритетів формі людської діяльності існують три суспільні теорії: ідеологізм, історичний матеріалізм та сакральна теорія. У нашому випадку привертає увагу теорія історичного матеріалізму, в якій, згідно Флоренського, наше основне сприйняття дійсності визначається інструментами (у звичному значенні цього слова): в залежності від рівня розвитку, людина фіксує свою увагу на тих чи інших знаряддях, надаючи їм абсолютного значення. Відповідно до вчення Флоренського про органопроекцію комп’ютерна техніка є продовженням (проекцією) людського мозку. Насьогодні саме комп’ютерна технологія є тим інструментом, якому людська діяльність надала абсолютне значення. Згідно Бодріяра, сьогодні «всі трансцендентні цільові настанови зводяться до показників панелі приладів», тобто до зображення монітору комп’ютера. Відтепер монітор на себе перебирає ефект відчуття метафізичної реальності, що його раніш людина могла досягнути лише шляхом внутрідуховних зусиль молитовної і аскетичної практики. Монітор символічно виконує роль іконостаса візантійської церкви, один «клік» відкриває «царські врата» віртуального простору – справді метафізичної, хоч і симульованої реальності. Відповідаючи на запитання, «що конкретно означає: звільнити світогляд від Бога», Флоренський ще задовго до пророцтв Мак-Люена у антроподицеї пише наступне: «Это значит превратить нашу реальность во что-то такое, что возникает по мановению нашего волшебного жезла, сделать эти реальности, во-первых, нереальными и, во-вторых, сложенными из признаков. Тогда мы можем сказать, что мы – их творцы». Далі на полях рукопису він додає: «Для какой цели производится наукой отщепление мысли от реальности?... Что это значит конкретно? Мы окружены реальностью. Избавиться от Бога значит превратить реальность в нечто такое, что возникает на наших глазах». Тоді Флоренський ще не знав, лише інтуїтивно здогадувався, що людство таки стане на шлях перетворення оточуючої реальності у «віртуальну» де, згідно Бодріяра, у «містичній елегантності бінарної системи, що включає в себе тільки нуль і одиницю» перед людиною повстає NET (мережа) – «образ божистого творіння», мрія математика і філософа Лайбніца. Він вірив, що «одиничність Верховної Істоти здатна за допомогою бінарних операцій вивести з небуття все, що існувало» (Маршалл Мак-Люен). Насьогодні технологічні можливості послідовно дозволяють все видиме, реальне «переобразити» у цифрову комбінацію «0 і 1», про що Лайбніц міг лише мріяти. Процес «щезання образу» передовсім заторкнув фото і кіномистецтво – людський лик більше не фіксує зображення негативу фотоплівки, а цифрова комбінація, що легко транспортується у віртуальний простір NET. Теоретики і аналітики візуального мистецтва вже охарактеризували це явище старим теологічним терміном «іконоклазм» (іконоборство).

Несподівано «іконокластичні» ідеї виринули в царині нової науки нейроекономії. У книзі Iconoclast: A Neuroscientist Reveals How to Think Differently (Harvard, 2008) Грегорі Бернс із захопленням розповідає про мужній вчинок візантійського царя Лева ІІІ, котрий у 725 р. перед своїм палацом розбив ікону Ісуса Христа, започаткувавши цим період іконоборства. Його приклад став взірцевим і для модерних «іконокластів», котрі свідомо чи несвідомо пропагують істину, що «будь-який акт творення, одночасно є і актом знищення», відповідно, «бажаючи створити щось нове, необхідно знищити попередній, загальноприйнятий (конвенціональний) спосіб мислення». Найбільше вражаючим є «неконвенціональний» додаток до книги під назвою «Аптека іконокластa», де автор подає короткий екскурс в «основи фармакології», характеризує психоделічну дію хімічних засобів, на кшталт LSD, бета-блокаторів, антидепресантів (Prozak), седативів і нарешті алкоголю. Для чого це все? Автор відповідає: «В людській природі глибоко закорінене бажання збільшення своїх можливостей, для чого необхідно докладати великих зусиль. Чи не легше зажити пігулку, щоб стати відважнішим або здібнішим у обстоюванні власної думки? Мозок містить весь механізм, що керує нашим мисленням, а більшість, якщо не всі фактори, залежні від функції нейронів. Позаяк мозок є біофізичним органом, що працює на основі загальноприйнятих біологічних і хімічних реакцій, функції нейронів можна вдосконалити, бодай тимчасово, за допомогою ліків». Отже, хочете бути здібним, дотепним і найголовніше «іконокластичним» як доктор Хаус, ковтайте Вікодин.

На диво, саме крізь призму сучасної генетики начебто починає відкриватися сенс біблійної оповіді про райське дерево пізнання добра і зла. І тут можна погодитись із Слотердайком, що устами філософів, на кшталт Ж. Бодріяра, часами промовляють справжні одкровення, котрі вони гарячково поспішають оприлюднити перед остаточним Армагеддоном. (Не випадково Бодріяра називали «пророком Армагеддону»). Мабуть, через те його праці не мають чіткої послідовності more geometrico Спінози. Це радше безсистемне гарцювання з однієї теми на другу, між рядками яких зненацька виринають несподівані тлумачення. Здавалось би, зазначає Бодріяр, генетика ще зберегла «посилання на природу, себто на «біологічну» природу, в котрій щось записано», окреслюючи її як «метафізичне святилище». Втім, філософ уточнює, «тепер це не святилище первопочатку і субстанції, а коду», а його умовним підложжям стає не біблійний рай, а молекула. Ця новітня метафізика має своїх «суворих теологів» молекулярної трансцендентності і «гарячих вірників» для яких «ДНК=Адонай», а «фантазм коду» виступає «еквіваленцією реальности влади, змішується з молекулярним ідеалізмом». Замість символіки біблійних пророцтв приходить заздалегідь «вписана» програма, замість «дерева пізнання добра і зла» – спіраль ДНК. Це і є, згідно Бодріяра, орієнтований на цілковитий контроль «кібернетичний капіталізм». «В цій зміні немає нічого «не детермінованого»: вона є завершенням усієї історії, в якій один по одному померли Бог, Людина, Поступ, сама Історія, звільнивши місце для коду, в якій померла трансцендентність, звільнивши місце для іманентності, котра відповідає набагато вищій стадії запаморочливого маніпулювання суспільними відносинами», робить висновок Бодріяр (Символічний обмін і смерть, 2004).

Побудована на такій досконалій цифровій кібернетиці система усуває всілякі суперечності: спочатку міт про початок всього, відтак міт про можливий кінець, що Бодріяр називає «коротким замиканням мітів». Це не «апокаліптичні страшилки», позаяк «пророка Армагеддону» вже не цікавить наближення кінця. Значно цікавішим є те, що Апокаліпсис вже відбувся. Колись ще можна було розраховувати на революцію. «А що ж чинити, якщо капітал стирає з мапи саму людину як родову істоту, щоб звільнити місце для генетичної людини?», запитує філософ.

У зв’язку з Бодріяровою тезою про «гіперреальність в якій щезає будь-яка реальність» виникають більш «приземленіші» питання, зокрема щодо використання медійного простору з метою євангелізації. Конференції на кшталт «Церква і медії» набули великої популярності, втім вони більшою мірою зосереджуються на проблемі висвітлення діяльності релігійних організацій, що окреслюється модним тепер словом PR, рідко враховують психологічний ефект, який несуть медії, передовсім Інтернет. Через гіпертрофоване перевантаження інформацією людина втрачає відчуття різниці між подачею дійсних подій та кінофільмом, між реальністю та комп’ютерною грою. В одній із останніх своїх книг Інтелігентність зла (2004) Бодріяр переповідає випадок, що трапився з відомою письменницею Сюзан Зонтаґ. Оглядаючи по телебаченню вихід американських астронавтів на Місяць, хтось із її присутніх сказав, що не вірить в реальність цієї події. «Що ж ви тоді дивитесь?», запитала спантеличена Зонтаґ. Відповідь була дивовижною: «Ми дивимось телебачення». Фантастично, робить висновок Бодріяр, вони оглядають не події на Місяці, а лише екран, що зображає Місяць, вони бачать не зміст, а лише зображення. Так само сприймаються землетрус в Японії чи бомбардування Тріполі. Що тоді говорити про висвітлення релігійних подій? Чи вони не сприймаються, як щось у низці просто «цікавих подій» про які можна подискутувати, але жодним чином не сприймати як серйозну подію, як проблему життя і смерті? Подібне трапляється із текстом. «Як тільки ми опиняємось перед екраном ми більше не сприймаємо текст, як текст, а як зображення», зазначає Бодріяр. А що коли перед нами сакральний текст, релігійна книга, не кажучи вже про звичайну статтю на кшталт цієї?

З одного боку, cyber­-середньовіччя приходить як шанс для реактуалізації теологічної думки та метафізики, оскільки змушуватиме сучасних теоретиків Cyberspace звертатись по допомогу до теології для опису різноманітних феноменів «віртуального простору». Разом з тим воскресають і старі проблеми, які християнство вважало вирішеними ще у перших століттях християнської ери. Тепер вони знову повертаються, підсилені технічно-економічними перспективами сучасної цивілізації. Але найскладнішою проблемою залишається «тиха епідемія інформаційних мереж», котра «дистилює катастрофу гомеопатичними дозами».

Далі буде

Про автора

Олег Гірник, греко-католицький священик. Народився і проживає у Львові. Студії філософії та теології закінчив в оо. Єзуїтів у Заґребі (Хорватія). Сфера зацікавлень: історія української релігійної філософії, соціологія релігії та екологія людини.

Теги: