У часи девальвації тексту та гіперінфляції змісту ціна оригінальної, творчої думки зростає. І справа не лише в тому, що технічні засоби — передусім, мережа Інтернет — породжують безмежний океан терабайтів, у котрому часом важко знайти навіть не перлини Істини, але й звичайні пісочні острівці актуальності. Справа в іншому. На жаль, модусом мислення сучасної людини все частіше стають дві комп’ютерні опції: «копіювати» і «вставити». Остання теза є особливо значимою в українському контексті, зокрема у контексті української гуманітаристики, філософської та богословської думки. З огляду на це, кожна оригінальна публікація викликає, по-перше, неабияку цікавість, по-друге, радість, адже «Не все так погано у нашому домі»…

Теологія визволення по-українськи: повернення до дискусії

17 листопада 2011 року Інтернет-портал «Релігія в Україні» завершив публікацію серії статей о. Олега Гірника «Теологія встає після сутінків». Вихід цієї серії в світ, на розсуд (відносно) широкої аудиторії, можемо вважати більш, ніж доречним, позаяк коло піднятих о. Гірником питань стосується надзвичайно актуальних проблем релігії в Україні. Зараз, коли ведуться численні дискусії на тему «Чи існує в Україні релігієзнавство?»1, коли (екс-) ієрархи докоряють богословам фактом відсутності в нашій країні власної теології і натомість отримують не вельми переконливі виправдання2, коли «титани» академічного релігієзнавства розмірковують про феномен християнства в епоху постмодерну3, автор серії «Теологія встає після сутінків» пропонує читачеві оригінальний синтетичний підхід щодо бачення цих (і не тільки цих) проблем.

Уже в першій статті даної серії — «Теологія як критерій євангелізації» — о. Гірник зробив акцент на тому, що Україні необхідна власна контекстуальна теологія; як до прикладу «народження» такої теології він апелював до латиноамериканської теології визволення. Така думка є досить слушною, позаяк враховує не лише історичний досвід розвитку теології, але й виходить із критичного усвідомлення українського сьогодення .

Як говориться у прислів’ї, «вода камінь точить». Залишається сподіватись, що публікації о. Гірника хоч трішки «розточать» той камінь, котрий перекриває потік креативної богослівської думки в Україні. Принаймі, певний резонанс вони мали. Досить цікаво на їхню появу відреагував д-р Ю. Чорноморець. На своїй сторінці в мережі Facebook він, зокрема, зазначив: «Очень хорошая идея развить не просто контектуальное богословие, но дать свою теологию освобождения. Я ты (бы. — І.З.) так не работал, мне больше нравиться радикальная ортодоксия как более традиционный ответ на вызовы, но идеи о. Олега заслуживают поддержки». Далі в контексті обговорення висунутих о. Гірником ідей п. Чорноморець, між іншим, згадав і автора цих рядків: «о. Олег пропонує укр теологію визволення БЕЗ МАРКСИЗМУ, це його національна теологія визволення (але без націоналізму як у Загребельного — були статті на РВУ). О. Олег — це така ліва альтернатива, Загребельний — права, неоконсервативна, а радикальна ортодоксія — це поза дихотомією лівого і правого».

Поза сумнівом, я не ставлю знак “=” між власними поглядами та поглядами о. Гірника. Але наскільки доречним є їх протиставлення? Наскільки відповідають дійсності міркування п. Чорноморця про те, що я — «правий», Гірник — «лівий», а він (тобто сам Чорноморець) знаходиться «поза дихотомією лівого і правого»? Гадаю, щоб знайти відповіді на ці питання, нам, насамперед, потрібно здійснити історико-політологічний аналіз понять «лівий» та «правий». Такий аналіз має подвійну мету. По-перше, ми спробуємо перевірити правильність досить схематичного підходу Ю. Чорноморця. По-друге, цей аналіз мав би відкрити нові обрії проблематики, осмислення котрої може стати підґрунтям для формування української контекстуальної теології.

Якщо користуватись формаційним підходом до періодизації світової історії, поділ на лівих та правих з’являється тоді, коли людство входить у виразно капіталістичну стадію розвитку. Відповідно, правими за таких умов є захисники інтересів буржуазії, лівими — представники пролетаріату. Таким чином, поділ на лівих та правих має виразно класову специфіку і відображає наростання антагонізмів у межах одного суспільства (а отже — руйнування його єдності). Такий поділ можна охарактеризувати як: 1) антихристиянський, 2) антитрадиціоналістичний, 3) антинаціоналістичний. Коротко пройдімось по цих трьох пунктах (при цьому слід пам’ятати, що таке розрізнення є досить умовним, оскільки всі три пункти органічно взаємопов’язані між собою).

Антихристиянський характер дихотомії «лівий-правий» пояснюється кількома чинниками. Передусім слід відзначити той факт, що поділ на лівих та правих ілюструє величезну суспільну напругу, а отже — й ненависть між представниками різних суспільних верств. Більше того, така ненависть легітимізується і сприймається як щось само собою зрозуміле, абсолютно природне і позитивне. Останнє зауваження стосується насамперед лівого табору. Що ж до правого, то власники капіталу звісно ж були б не проти знівелювати почуття класової ненависті, однак прагнули цього не з почуття любові до ближнього, а з бажання забезпечити своє соціально-економічне та політичне панування. Загалом, якщо перед пролетаріатом за таких умов відкривалася гріховна прірва заздрості та ненависті, то буржуа потрапляли у духовну пустелю очерствіння сердець та збайдужіння до чужого горя.

Ще один вимір проблеми — кристалізація протиріч лівих та правих відображала зосередження людей виключно на земному і матеріальному, по суті, була свідченням зростання тілесної модальності буття людини і її відвернення від Неба, її переорієнтації з Христа на мамону. За таких умов змістом життя капіталістів ставало максимальне примноження капіталу, а пролетарії взагалі не переобтяжували себе питаннями про сенс життя, оскільки проблемою №1 для них було «просто вижити».

Антитрадиціоналістичний характер протистояння лівих та правих можна пояснити наступним чином. Саме виникнення капіталістичної системи за своєю суттю було явищем виразно антитрадиційним. Вихід на суспільну арену «класів» можна вважати запереченням традиційного суспільного поділу на стани. Для традиційної християнської цивілізації є характерним ієрархічний поділ на три стани: oratores, pugnatores, laboratores (ті, хто моляться, ті, хто воюють, і ті, хто працюють), що в свою чергу відповідає більш давньому, характерному для індоарійських народів суспільному поділу на брахманів (своєрідних «продуцентів духовних цінностей», а найперше — захисників найвищих істин), кшатріїв (управлінців та військових) та вайш’їв (продуцентів матеріальних цінностей). Капіталізм був антитезою «феодалізму» із його не лише кровним, але й духовним аристократизмом, а отже — інструментом ширення духовного плебейства та проявом деструкції традиційної ієрархії цінностей (що закономірно втілювалася в життя і захищалася ієрархією станів). Вийшовши на верхів’я суспільної драбини, капіталісти — «аристократія ганебних часів» (Едмонда Шарль-Ру) — лише спрофанували ідеї аристократизму та ієрархічності і таким чином дали дорогу подальшій плебеїзації, прапор якої вже понесли пролетарії. Саму ж плебеїзацію ми можемо розглядати як відхід від першопринципів Традиції. (Загалом, традиціоналістична критика капіталізму — тема занадто об’ємна. Тут ми лише дуже коротко відзачили її суспільний аспект).

Як уже зазначалося, дихотомія лівого та правого безпосередньо пов’язана із руйнуванням єдності у межах одного суспільства. Це, власне, і пояснює антинаціоналістичну сутність такої дихотомії. Протиборство капіталовласників і найманих робітників, що виражається у гризні лівих та правих партій, розпорошує сили нації; поняття «національні інтереси» при цьому нівеюється, витісняється класовими інтересами. Ба навіть більше! Космополітизм за таких умов набирає цілком оправданого, пафосно возвеличеного характеру, причому вражає подібність синтенцій правих та лівих ідеологів («У бізнесмена немає батьківщини» класика ліберально-капіталістичної політекономії А. Сміта та аналогічна, більш відома широкому загалу думка щодо пролетарія іншого класика — комуністичного).

На привеликий жаль, сьогоднішнє розуміння понять «лівий» та «правий» дуже змінилось. Особливо аберованим є поняття «правий». Так, до «правих» уже цілком звично зачисляють націоналістів та, так би мовити, традиціоналістів-«консерваторів». Напевно, причину такого стану речей слід шукати в тому, що націоналізм та традиціоналізм як в теорії, так і на практиці знаходяться в опозиції щодо ідеологій лівого спектру. В такому сенсі націоналісти та традиціоналісти є «правими» тому, що є «не-лівими», чи то пак «анти-лівими». Насправді ж, націоналізм не є правим, оскільки аж ніяк не виступає захисником капіталу і у соціальному відношенні обґрунтовує єдність усієї національної спільноти, гармонійну співпрацю суспільних верств на засадах солідаризму (останній, до речі, значною мірою відповідає положенням християнського, зокрема католицького, суспільного вчення).

Бл. о. Микола Конрад у своїй праці «Націоналізм і католицизм» (1934), пишучи про сучасні йому націоналістично-традиціоналістичні рухи, дуже слушно зазначав, що «Вони всі виступають ... проти марксизму і капіталізму»4. При цьому він наголошував на важливості співпраці між цими рухами і Церквою; «Наказом ХХ століття» для нього було «Зібрати нову, енергійну, ентузіястичну еліту і поставити її під провід відомих і характерних вождів», «пхнути маси до чину, до рішучої і побідної боротьби з гнилим духом капіталізму і з сатанинським комунізмом, і до обнови людського життя приватного, родинного, національного, державного на принципах християнської справделивости й любови»5.

Тепер через призму вище сказаного погляньмо на ті ідеї, котрі висуває у серії своїх статей о. Гірник. Чи можна їх вважати «лівою альтернативою» щодо моєї «правої» (націоналістичної і традиціоналістично-«консервативної») позиції? Олег Гірник дійсно апелює до латиноамериканської теології визволення, котра — зрозуміла річ — несе на собі відбиток ідеологічної «лівизни». Ця апеляція має два аспекти.

По-перше, на мою думку, Гірника цікавить насамперед сам факт виникнення оригінальної контекстуальної теології — факт виникнення богословської рефлексії із відчаю, із усвідомлення реально плачевного стану суспільства, члени якого є «ближніми», котрих треба любити «як самого себе» і разом із ними прямувати до Бога. Звісно, це не creatio ex nihilo, а якщо creatio ex nihilo, то досить умовно: не нитка богословської спекуляції, що чітко, рівнесенько, розмірено тягнеться через віки, а «стрибок думки», що з’являється у кризовий період історії і замість занадто закостенілого богослів’я (котре хоче поєднати занадто абстрактних людей із занадто раціоналізованим Богом) прагне вибудувати власну модель зв’язку між, з одного боку, Предвічним Отцем, Його революціонером-визволителем Сином, а з іншого — конкретними людьми, з конкретних плоті і крові, котрі живуть у конкретних історичних, соціально-економічних, політичних, культурних умовах.

По-друге, о. Гірник, напевно, дійсно поділяє деякі «лівацькі» ідеї представників теології визволення. Пишемо «лівацькі» в лапках, бо аж дуже сумнівною є монополія лівих ідеологій на ідеї соціального визволення і соціальної справедливості. Бо окрім правого та лівого можна знайти і третій шлях — шлях, який (згідно з цитованими рядками о. Конрада) спрямований «проти марксизму і капіталізму», прагне «побідної боротьби з гнилим духом капіталізму і з сатанинським комунізмом». Олег Гірник є «лівим» тому, що бачить кризовий стан українського суспільства (адже інтелектуалу, котрий не став «грантожером», легше зрозуміти середньостатистичного співвітчизника). Однак, очевидно, він також є «правим» — звісно ж, у аберованому значенні поняття «правий» — так само, як «правим» є Загребельний...

У серії статей «Теологія встає після сутінків» о. Гірник неодноразово наголошує на важливості для України постколоніальної критики, проте цим не обмежується. Ще на початку першої статті він стверджує, що наша країна є не лише постколоніальною, але й неоколоніальною. Хіба це не націоналістичне бачення нинішньої ситуації? — Держава Україна є неоколонією, а отже, український народ потребує повноцінного національного визволення!

Щоправда, о. Гірник уникає безпосередньої націоналістичної риторики, а також не звертається до колосального надбання української націоналістичної думки (в т.ч. тих її аспектів, що безпосередньо пов’язані із християнством і в світлі піднятих у даній статті проблем заслуговують на розкриття в окремій публікації). Та це, певною мірою, є позитивом робіт Гірника: таким чином він уникає небезпеки замінити живу, актуальну, критичну думку ідеологічним шаблоном — декларативним штампом, що лише симулює рефлексію. (При цьому слід пам’ятати, що в попередніх своїх публікаціях о. Гірник нерідко звертався до творчості Дмитра Донцова та його «школи» — вісниківства, передусім Євгена Маланюка).

Насправді, підхід о. Олега Гірника — це досить оригінальна конструктивна спроба подолання дихотомії «лівий-правий». Там, між рядками його статей читається вимога ІНТЕГРАЛЬНОГО СПРОТИВУ — християнського нонконформізму як прагнення всестороннього осягнення принесеної Ісусом Христом свободи, яку Його учні повинні берегти і захищати (Пор. Гл. 5, 1).

Поява серії «Теологія встає після сутінків» — це спроба подолання, на жаль, ще досі характерного для України епігонства — епігонства як «територіального», так і «хронологічного». Це заклик до створення, чи то пак, до вилонення української теології не як конспекту висловлених раніше ідей, а як явища екзистенційно українського, такого, що своєю «пуповиною» пов’язане з існуванням української нації — нації, що лише за період 1932-1933 рр. ще досі не вирахуваними мільйонами жертв відчула на собі «переваги» ідеологічної «лівизни», а зараз відчуває панування «правого» олігархічно-кримінального капіталу; нації, членів якої не в останню чергу відділяє від Бога історична скаліченість, сучасна непевність та великий знак питання замість майбутнього.

Тепер декілька слів щодо «позадихотомічності» Юрія Чорноморця. Безперечно, викликає повагу напружена, жертовна праця п. Юрія над богословськими проблемами, його намагання бачити українську теологію довершеним фактом. Але факт — це ще не фактор... Проголошувати себе «поза дихотомією» Ю. Чорноморець може з огляду на те, що основна проблематика, котрою він займається, є досить далекою від цієї дихотомії. Однак наскільки вона є актуальною? Можна прочитувати та перепрочитувати патристику та неопатристику, але робити це варто в конкретному, актуальному контексті, бо в інакшому разі — знову епігонство. А епігонство за нинішніх обставин — це і «лівизна», і «правизна», і злочинна безідейність. Чисте теоретизування над спадком минулого — це збереження духовної пустки держави ліво-воюючого атеїзму і забезпечення панування правої мамоно- (доларо-) кратії капіталізму.

Звісно, не йдеться про те, що варто на сто відсотків відмовитись від ВИВЧЕННЯ богословських скарбів минулого, або ж цілком і повністю пожертвувати ВИВЧЕННЯМ в ім’я контекстуальної ІНТЕРПРЕТАЦІЇ. Йдеться про народження АКТУАЛЬНОЇ української контекстуальної теології — такої, що дійсно «радикальною ортодоксією» звучатиме на тлі сучасної вакханалії, що «радикальною готикою» пориватиме людей вгору. А така теологія справді має бути українською теологією визволення — теологією, а не ідеологією, але про це іншим разом.

1 Див. підсумкову статтю Віктора Єленського «Українське релігієзнавство та його проблеми».

2 Патріарх ЛЮБОМИР (Гузар): “Ми є людьми, які щойно пробуджуються до свободи...”. Про підсумки дискусії, що розгорілася після критичних заяв кардинала Гузара, див. інтерв’ю з Юрієм Чорноморцем: Дискусія про теологію в УГКЦ: перші підсумки.

3 Див.: Колодний А. Конфесійний плюралізм етапу постмодерну.

4 Конрад М. Націоналізм і католицизм. Львів: Грань, 2003. С. 12.

5 Так само. С. 36.

Теги: