Протопресвітер Гавриїл Костельник увійшов в історію, перш за все, як один з головних ініціаторів приєднання українських греко-католиків до Православної Церкви 1946 року. Однак він був не лише церковно-політичним діячем, але й глибоким мислителем. За свого життя він надрукував чимало богословських та філософських праць. Від отця Гаврила залишилася й чимала рукописна спадщина. Портал «Релігія в Україні» пропонує читачам статтю Ігоря Загребельного, присвячену аналізу деяких філософських поглядів Костельника.

«Фізикалізм» у теологічно-філософській спадщині Гавриїла Костельника

Ім’я Гавриїла Костельника сьогодні відоме насамперед у зв’язку з його участю в заходах радянської влади щодо «ліквідації» Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Це стало причиною надзвичайно упереджених, діаметрально протилежних оцінок його постаті. Також про Костельника часто говорять у контексті протиборства між «латинізаторами» та «восточниками», яке було особливо гострим у міжвоєнний час і навіть зараз, щоправда, не у такій різкій формі, продовжує залишатися своєрідною «кармою» українського греко-католицизму. Відповідно, за Костельником дуже міцно закріпилося кліше «восточника», котре нерідко поєднується із ярликом «москвофіла». Загалом, постать Г. Костельника для нинішнього покоління є затуманеною, покритою низкою шаблонних уявлень, стереотипів, котрі дуже часто або взаємозаперечують одне одного, або малюють дуже суперечливий, непослідовний історичний портрет.

Безперечно, такий стан справ вимагає максимально об’єктивного, неупередженого, глибокого і різностороннього аналізу постаті Г. Костельника у вітчизняній історії. На місце упереджених оцінок має прийти виважена, конструктивна позиція, яка, говорячи образно, не забуватиме, що окрім чорного та білого є ще й різні відтінки сірого. Однак мусимо констатувати ще й інший факт. Надмірна політична та конфесійна заангажованість імені Костельника призводить до того, що за полем зору науки значною мірою залишається його непересічна філософська спадщина. Погодьмося, що століття бездержавності досить негативно позначилися на розвитку української філософії та теології, тож сьогодні, коли надзвичайно гостро стоїть питання реконструкції філософського процесу в Україні, нівелювати спадщину Костельника-філософа і натомість обмежуватися вивченням його постаті лише в політичному та конфесійному зрізі видається нам досить нерозумним. Тож дана стаття має на меті зробити свій — нехай скромний — вклад у вивчення творчої спадщини несправедливо забутого філософа та богослова.

Здобути освіту, а згодом вести викладацьку та творчу діяльність Костельнику довелося в часи, коли надзвичайно сильними були позиції сцієнтизму. За таких умов віра в науку нерідко витісняла із людських сердець віру в Бога. Процеси секуляризації зачіпали не лише інтелігенцію, але й ширші маси населення. Ці процеси не могли не турбувати Г. Костельника як глибоко віруючого християнина, до того ж — священика. Тож не дивно, що дуже значний пласт його творчості присвячений проблемам науки і містить, з одного боку, критику науки, а з іншого — намагання примирити науку й релігію, запропонувати власний варіант вирішення класичної дилеми Fides et Ratio.

Дана стаття присвячена першому аспекту рефлексій Г. Костельника довкола питання науки, а саме її критиці. Нашою метою, зокрема, є дослідити, як саме, на думку Костельника, наука вплинула на процеси секуляризації, ширення атеїзму і духовного занепаду західної цивілізації. Центральним поняттям для нас буде слугувати поняття «фізикалізм», котрим Г. Костельник позначав «дух» або «психіку» «новочасної науки».

На думку Костельника, добро, будучи «і конкретним єством, і процесом», передбачає певний порядок, гармонію, ієрархію, тобто такий стан речей, коли «менший лад уступає більшому», а «низше єство служить висшому». Зло, натомість, — це «тільки процес», процес, коли «низше єство займає місце висшого, коли менший лад займає місце більшого ладу, коли лад переходить у нелад» [6, с. 343]. Цілком очевидно, що, виходячи із логіки таких міркувань, негативний характер «фізикалізму» полягає в зміні пріоритетів. Розвиток світських наук не є «злом-в-собі». Зло як процес — як процес духовного занепаду — передбачає руйнування певної ієрархії, і «фізикалізм» у творах Костельника дійсно постає як певна антиієрархічна революція. «Фізика, — зазначає Костельник, — сама собою, ні в чому не повинна. Але людський дух не міг задержати своєї рівноваги, ошоломлений величчю та славою фізики. І з частини, тобто з фізики зробив цілість, тобто релігію — ввесь свій світогляд. Коли ж одна група клітин вирветься з гармонійної залежності від інших..., то твориться рак...» [4, с. 203-204].

В антиієрархічності «фізикалізму» можна виділити декілька аспектів. У своїй праці «Зависть богів» Костельник так говорить про причини духовного занепаду Західної цівілізації: «це революція, жахлива революція, яка триває безнастанно від французької революції з кінця ХVІІІ століття — а, властиво, від самих початків новітньої європейської науки. Первородним гріхом тієї науки було те, що вона родилась як революція проти схоластики, отже, проти теології» [4, с. 196]. Отже, як бачимо, одним із аспектів антиієрархічного характеру «фізикалізму» є зміна пріоритетів у сфері людських знань, порушення ієрахії «наук» (у широкому значенні цього терміну, в якому наукою також є і релігійне віровчення). «Всі новочасні релігійні фалші, — вважає філософ, — повстали на тлі відносин між наукою і релігією» [5, с. 373].

Костельник переконаний, що поширений в часи Середньовіччя принцип «philosophia est ancilla theologiae» (філософія є слугою теології), якщо його розуміти «в доброму значенню», — це «вічна й непоборна правда» [6, с. 330]. Гуманістичний антропоцентризм, надмірний раціоналізм зруйнували цей ієрархічний принцип, «визволили» від теології спочатку філософію, а потім і природничі науки. Таким чином розпочалася інтелектуальна, духовна революція, котра, як вважає Костельник, «веде до руїни» і характеризується тим, що «фізикалістична» наука «займає престол Бога» і «стає фальшивим божищем» [4, с. 195].

Щоб краще зрозуміти викладені щойно міркування, звернемось до думки сучасного філософа і богослова Йозефа Рацінгера (Папи Бенедикта XVI). Розмірковуючи про розвиток пануючих на Заході світоглядних парадигм, Рацінгер пише: «...в науковому знанні античності та середньовіччя вважали, що знання людських речей може бути лише “техне”, ремісничою майстерністю, і ніколи справжнім знанням і справжньою наукою. Тому в середньовічному університеті artes, мистецтва, були лише попередніми щаблями власне науки, яка досліджує саме буття» [7, с. 52]. Далі, описуючи такий тип світоглядної парадигми, котру слідом за Костельником можна визначити як «фізикалістичну», Рацінгер зазначає: «Таким чином “техне”... перестало бути нижчим ступенем духовного розвитку людини, навіть якщо для суто гуманітарно орієнтованої свідомости воно все ще має дух варварства. Щодо загальної духовної ситуації, то тут становище принципово змінилося: “техне” більше не вигнане у нижню палату наук, чи радше нижня палата знову стала визначальною інституцією, а “вища палатa” здається всього лиш притулком для пенсіонерів шляхетного роду» [7, с. 56].

Слід зазначити, що вище наведені думки Г. Костельника та Й. Рацінгера значною мірою співзвучні ідеям французького філософа-традиціоналіста Рене Ґенона. На думку Ґенона, «істини нижчого порядку можуть розглядатися як символи істин вищого порядка і слугувати “опорами” для розуміння самих цих вищих істин», ієрархія істин ґрунтується на відповідній ієрархії наук. Однак революція, котра, за Ґеноном, відбулася в XIV ст. і характеризувалася виникненням гуманістичного світогляду, знищила цю ієрархію, нівелювала «сакральну науку» і на її місці утвердила «науку профанну». Ця «профанна наука», вважає французький мислитель, «може цілком обґрунтовано бути названою знанням для невігласів, знанням нижчого порядку, обмеженим найнижчим рівнем реальності при повному нерозумінні відносно того, що лежить по ту сторону цього рівня» [1].

Подібно до тверджень Р. Ґенона про істини «вищого» та «нижчого» порядків, Г. Костельник розмежовує поняття «висший світ» та «низший світ». І знову ж таки, інтелектуальна революція, котра породила «фізикалізм», зруйнувала ієрархічну гармонію між цими «світами». «Фізикалізм», на думку Костельника, «відібрав» у людини «висший світ», залишивши натомість «низший світ». Як наслідок — «чуття приноровлюється до сього низшого світа, шукаючи приємности в безмежній сфері гріха, в невідповідальності за свої рухи». Далі філософ пояснює: «Се власне приємности, які найлекше і найсильніше поривають людське чуття. Вони самі з себе родяться й самі нас тягнуть за собою. Щастя блудного сина, коли він, з грішми в кишенях і з розкішними мріями в душі, вийшов з батьківського дому, щоби собі жити в “свобідному світі”...» [6, с.340-341].

Як бачимо, другий аспект антиієрархічності революції «фізикалізму» стосується особливостей світогляду і світовідчуття. «Фізикалізм» призводить до того, що людина втрачає бачення ноуменального світу як реальності вищого рівня і натомість обмежується «низшим», феноменальним світом. Панорама світу феноменів за умов відсутності прагнення пізнати глибший сенс і, врешті- решт, мету речей та власного життя стає передумовою гедоністичних настроїв, котрі, в свою чергу, ведуть до гріха. Задовільняючись поверхневим рівнем сущого, людина жадає поверхневої чуттєвої насолоди, що стає змістом її життя; за таких умов вона не просто перестає прагнути більш глибокого осягнення сущого, пізнання буття, але й втрачає потяг до першопричини буття — потяг до Бога.

У «Зависті богів» Теолог, звертаючись до Фізика (названий твір побудований у формі диспуту між Теологом та Фізиком), так передає цю зміну світоглядного ракурсу: «Я раз сповідав одного такого, як ви, на смертній постелі. А він жалувався перед мною: “Хочу вірувати, а не можу! Поможіть мені!” Знаєте, чому він не міг вірувати? Тому що в його душі заниділи духові очі, які бачать духове в світі. Ви завжди маєте перед собою тільки механічне діяння, бо фізика признає тільки таке діяння, і з тим ваш ум уже зрісся» [4, с.174]. Таким чином ми бачимо, що обмеженість феноменальним світом, світом «механічного діяння», на думку Костельника, призводить до своєрідної «атрофії» «духових очей», що негативно позначається на здатності до живої, щирої, палкої віри в Бога (це явище можна порівняти із втратою зору в умовах темряви). Ця «духовна атрофія» призводить до відповідного нігілізму відносно законів надприродного характеру: «Очаровані і засліплені фізикалістичною наукою люди нізащо мають ті субтельні закони, від яких залежить їх доля, і «сліпий сліпого веде», а вмовляють себе, ніби вони аж тепер прозріли!» [4, c. 195].

Обмеженість поверховою плоскістю світу феноменів і нецікавість до глибини та першопричини буття тісно пов’язані з «чуттям безтаїнственності», котре являє собою психологічну передумову атеїзму. У своїй «Логіці» Костельник пише: «Я шукав за справжнім джерелом атеїзму, і по кільканадцятьох роках передумування попав на відкриття, що тим джерелом є безбарвне почуття, яке я назвав чуттям буденности, чуттям нічогости, а тепер бачу, що найкраще можна його назвати чуттям безтаїнственности» [Цит. за: 2, с. 206].

Костельник вважає, що причину виникнення «безтаїнственности» варто шукати у все тому ж «фізикалізмі», котрий прагне зрозуміти тайну механістично і грубо. Як наслідок, — з одного боку, з’являється поверхове задоволення потягу до тайни, з іншого — суть тайни залишається не пізнаною. Філософ зазначає: «Для людини, яка вміє думати, ставить собі квестії, спершу все оповите тайною. Наука має тенденцію розв'язати загадку життя-буття, усунути тайну. Де тайна, оскільки вона є тайною, там наука німа і сліпа — там нема науки. Але розвиток науки на всіх лініях веде до однакового висліду: наука розглядає тайну тільки з її одежі, себто опановує тільки грубші елементи і структури тайни, а властива тайна не тільки що далі лишається тайною, але стає щораз субтельнішою й дивнішою, та щораз більше специфікується як нерозглядна тайна» [Цит. за: 2, с.204].

Отже, відчуття тайни, на думку Костелька, має відігравати у духовному житті людини дуже велике значення. І навпаки: зникнення відчуття тайни, виникнення «почуття безтаїнственности» призводить до духовного збіднення людини, стає передумовою атеїзму.

Зауважмо, що подібних поглядів щодо значення тайни дотримувався і російський філософ Павло Флорєнський: «Неведомость — жизнь мира. И потому мое желание было познать мир именно как неведомый, не нарушая его тайны, но — подглядывая за ней. Символ и был подглядыванием тайны. Ибо тайна мира символами не закрывается, а именно раскрывается в своей подлинной сущности, т.е. как тайна. Прекрасное тело одеждами не сокрывается, но раскрывается, и притом прекраснее, ибо раскрывается в своей целомудренной стыдливости. Напротив, тело бесстыдно обнаженное — закрыто познанию, ибо потеряло игру своей стыдливости, а она-то и есть таинственная глубь жизни и свет из глубины» [Цит. за: 3].

Г. Костельника не можна звинуватити в тому, що він відкидає будь-яке «розв’язування життя-буття», будь-яке «усунення тайни». Очевидно, його непокоїть брак міри, така духовна ситуація, коли «усунення тайни» стало тотальним явищем, котре диктує картину світу. «Чи Ви не звернули уваги на те, що всякий життєвий процес веде до заперечення себе, до виродження, до свойого розкладу? — Запитує Філософ. — Сідають голодні люди за стіл, і чим довше їдять, тим більше тратять смак». І далі зазначає: «Чи не припускаєте, що процес науки, процес духового розвою людства веде до анальоґічних появ? Чим довше й усильніше займається людство наукою, тим більше тратить смак у розумі, “розумовий смак” — себто розумові інтуїції, святі, ніжні й ясновидючі, які нам природа сама з себе дає. І стає людський розум невразливим на висші правди буття, а зате осягає рутину в низших правдах. Знає й обчисляє, скільки є електронів в атомі, але вже не знає Бога, душі, святості...» [6, с. 340].

Костельник не заперечував розуму, науки, аналітичного мислення. Він просто вважав, що повинна існувати певна ієрархічність, певна гармонія — гармонія, котру зруйнувала «фізикалістична» наука: «Наука веде до збагачення нашого аналітичного пізнання, та зате веде до зубожіння інтуїтивних засобів нашої душі. Токсини “науки” вбивають саме ядро душі» [6, с. 361].

Загалом, філософ вважає, що «фізикалізм» «апотеозує невтральну, сіру свідомість», яку він також визначає як свідомість «нормальну» або як «“біле світло” нашої душі». «Нормальна свідомість» не обов’язково веде до хибних висновків. Та попри це вона збіднює світогляд і світовідчуття людей, котрі «“біле світло” нашої душі... вважають за вістуна й свідка правди, реальности; а нічну темряву, засіяну дрібними небесними зорями, вважають за вістуна неймовірних казок, байок, легенд. Тут для них правда, а тут привид, обман». Костельник підсумовує: «нормальна свідомість нівелює все, що в нашім життю велике, глибоке, чарівне», а отже: «Не дивуйтесь, що й найкрасші уми наших часів в Бога не вірять, душі не хочуть знати... Вони в неволі ялового духа звичайної свідомости» [4, с. 354-357].

Підводячи підсумок, знову звернемось до думки французького філософа Р. Ґенона. На думку Ґенона, «саме інтелектуальна інтуїція та метафізична доктрина зв’язує будь-яку традиційну цивілізацію з її Принципом» [1]. Враховуючи міркування французького філософа-традиціоналіста, можемо говорити, що для Костельника було характерним імпліцитно виражене твердження про те, що «фізикалізм» виявився чинником деструкції традиційної цивілізації Заходу, перетворення її на «профанну» цивілізацію (якщо дотримуватись ґенонівської термінології). Саме «фізикалізм», з одного боку, усунув «доктрину», тобто теологію як сферу сакральних знань, а з іншого — знівелював почуття «таїнственности», гіпертрофував аналітичну сторону мислення, позбавив можливості інтуїтивного пізнання глибини буття. Той «роздор між наукою і життям» [4, с.178], про який писав Костельник — це, значною мірою, констатація факту нелегітимності, неорганічності, протиприродності породженої «фізикалізмом» цивілізації.

Звісно, неотомістський полюс філософських поглядів Г. Костельника схиляв його до пошуку шляхів примирення науки та релігії, тому він аж ніяк не обмежував себе виключно критикою «фізикалізму» й натомість шукав модель новітньої гармонізації Fides et Ratio. Та це — окрема тема.

Література

  1. Генон Р. Кризис современного мира.

  2. Гірник О. Аналіз рукопису головного філософського твору Гавриїла Костельника «Логіка» // Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини: Збірник наукових праць. Львів-Ужгород: Ґражда, 2007. С. 200-209

  3. Гірник О. Теологія встає після сутінків. Частина ІІІ. Нова євангелізація і виклики cyber-середньовіччя //

  4. Костельник Г. Зависть богів // Костельник Г. Ultra posse. Вибрані твори / Упорядкування та передмова о. Олега Гірника. Серія «Ucrainica: ad fonts». Книга ІІІ. Ужгород: Ґражда, 2008. С. 168-204

  5. Костельник Г. Реліґійні фалші нових часів // Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини: Збірник наукових праць. Львів-Ужгород: Ґражда, 2007. С. 373-401.

  6. Костельник Г. Світ як вічна школа // Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини: Збірник наукових праць. Львів-Ужгород: Ґражда, 2007. С. 326-372.

  7. Рацінгер Й. Вступ до християнства: Лекції про Апостольський символ віри з новим вступним есеєм / Йозеф Рацінгер ; Пер. з нім. О. Конкевича. Львів: Місіонер, 2008. 332 с.

Теги: