15 січня у Києві відбувся круглий стіл «Богослов’я у присутності Майдану», який був присвячений релігійному аспекту суспільного протесту в Україні. В заході взяли участь науковці, представники католицької, православної, протестантської богословських спільнот України. Подаємо виступ викладача Української євангельської семінарії богослов’я Дениса Кондюка, який поділився богословськими інтуїціями з зазначеної теми.
Події, що відбулися після нічного побиття студентів «Беркутом» 30 листопада 2013, призвели до великих суспільних зворушень в Україні. Суспільство розділилось за своєю оцінкою ситуації. Так вийшло, що з першого ж дня Церква була залучена до цих подій, бо дала захист студентам, які тікали з Майдану і знайшли прилисток у Михайлівському монастирі. А потім агресію влади церкви засудили, та багато їх представників вийшли послужити пікетувальникам.
Для багатьох конфесій та окремих християн ці події стали не просто ще одним суспільним явищем, а переломною точкою, яка змусила переосмислити роль християн в сучасному українському суспільстві. Хтось побачив в цих подіях виклик для дій, хтось просто ще одну політичну подію.
Події, котрі відбувалися пізніше на Майдані, показали, що, з однієї сторони, будь-які зміни в суспільстві неможливі через дії окремих людей, навіть політиків (наприклад, про це свідкують події навколо ув’язнення Юлії Тимошенко). З іншої сторони, в країні немає єдиного ставлення до ситуації, немає ідеологічної єдності. Суспільна ситуація показала, що актуальною в суспільстві стала активність окремих громадян, але спрямована загальними ідеями, які об’єднують різних людей. Якщо перенести ці відносини на християнське світосприйняття, то можна сказати, що в сучасній Україні не може бути світогляду однієї панівної церви, і взагалі – бажання домінувати в суспільстві не може бути сприйняте, з іншого боку – індивідуалістичного поклоніння Богу в дусі сепаратистських та гностичних практик, деяких конфесій, теж не достатньо для реального життя суспільства і Церкви. Істина знаходиться десь посередині. Суспільство показало: воно досить неоднорідне, щоб не обирати шляхи, які йому пропонують «великі сили»; в той самий час люди шукають принципів, які б могли об’єднати різних людей з їх неодноманітними особистими поглядами. На жаль, поки що об’єднання стається тільки в обставинах взаємної боротьби з владними структурами, тобто «проти» чогось. Втім, люди показали, що в Україні можливі мирні об’єднання громадян навколо суспільних проблем та навколо етичних викликів.
Як згадує Олег Покальчук, сучасне українське суспільство, мабуть, через свою територіальну позицію і наслідки глобалізації, наблизилось до європейського пост-протестантського (постмодерного) суспільства, з великим акцентом на роль суспільного договору і неприйняттям політичної еліти як месіанських особистостей. Ще одним важливім аспектом цих цінностей є акцент на особистих свободах та побудуванні громадянського суспільства з неоднорідних категорій людей (розуміння того, що маємо надати місце в суспільстві для «інших»). Не можна сказати, що Майдан саме Європейський за своїми цінностями чи поглядами, але багато ознак «європейськості» таки присутні, хоча ті люди, які перейнялися подією Майдану більш консервативні (що насправді робить суспільство України ближчим до декларованих у ЄС демократичних цінностей, ніж до самого європейського суспільства). Такі акценти можуть бути пояснені зародженням та формуванням в Україні середнього класу та прошарку суспільства, яке асоціює себе з цінностями середнього класу. Прошарку, який сприймає владу, як обслуговуючу структуру, а не месіанського спасителя від економічного лиха, та закликає владу до громадянської відповідальності. Приниження ролі влади не є лише частиною протестантської (та пост-просвітницької) громадянської культури, це також важливий аспект культури постмодерну.
Важливо розуміти, що перебуваючи у новому суспільстві, де зростає кількісна складова людей, які вимагають поваги та співпраці, не можливе богослов’я, що побудоване на ексклюзивізмі, та таке, що забороняє критику Церкви, чи питання до практик общин і вірян. Нещодавно про важливість переосмислення мови теології для сприйняття християнського світогляду в суспільстві згадував і Андрій Баумейстер (акцентуючи увагу на важливості зрозумілої комунікації, формування такої церковної мови, яка б була почута суспільством).
Отже, сучасне українське богослов’я має бути діалогічним, і акцентувати акцент не на межах, а на серцевині відносин між християнами та суспільством. Церква має стати служителем суспільства та позиціонувати себе як рівний простому громадянину, а не як той, що стоїть згори та «наказує». В суспільстві постмодерну можливий лише діалог свідоцтва ближньому та поваги до його свободи вибору. Церква має пам’ятати слова Христа, які на тлі протистояння суспільства з владою стають ще більш актуальними: «А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (Мт. 20:27). Ми не можемо ігнорувати виклик шукати спільну мову і формувати суспільну етику взаємоповаги.
Впродовж двадцятого століття зростало зацікавлення до еклезіології та ролі в ній особистості (та й взагалі кореляції еклезіології та антропології в цілому). Мабуть, особливо актуальним для українського сьогодення було б осмислення свободи людини, відповідальності за свої дії, спрямовані на іншу особистість, як того, що є фундаментальними категоріями людськості. Сьогодні для українського суспільства окрім дій важливим є осмислення людської особистості -- як єднання небесного і земного в прийнятті відповідальності за інших (суспільство), та відповідальні дії (в першу чергу, це єднання «духовного» та «світського» проявилося в Христі, але й в кожній людині, згідно з вченням Григорія Великого, це єднання можливе і повинно відбуватись згідно з бажанням Бога). Враховуючи схильність багатьох ідеологій до обмеження статусу «людськості» в погляді на різних представників суспільства, важливим є акцент на осмисленні «людини» як «образа Божого», а зазіхання на життя людини, на її гідність -- як зазіхання на «бого-вбивство» (бо ті, хто засудили на страту людину Ісуса, насправді засудили Бога Ісуса, і ця метафоричність проявляється кожного разу, коли будь-якій людині відмовляють в «образі Божому»). Важливим є апологія безумовності любові до людини (в контексті суспільних відносин). І взагалі, акцент на любові Бога, як основі для будування антропології та еклезіології, є дуже актуальним (можна вчитись у Ганса Урса фон Бальтазара та Девіда Бентлі Харта). Неприпустими є знецінення життя (чи права залишатись особистістю) тих, хто вважається за «ворога» (незалежно від наших політичних переконань).
Також важливо зауважити, що акцент на цінності окремої людини та її свободи є цілком традиційним для української культури. Так, можна згадати про Григорія Савича Сковороду (який робив наголос на особисту святість, практичну віру і відповідальність перед ближнім). Сковорода може бути прикладом для сучасності, в його народності, провокативності, національній колоритності, акценті на Писанні, цілком практичній філософії, він являє модель українського суспільства, побудованого на християнському відповідальному розумінні свободи, та служіння Церкви, як пророка в суспільстві.
Що з цього випливає? Випливає, що Україна (враховуючи феномен «Майдану») потребує богослов’я яке б не було закритим на собі, індивідуалістичним, спрямованим на «духовність», але також і не богослов’я, котре приймає церкву як суспільно домінуючу і прагне встановити уніфіковане загальнонаціональне бачення життя з християнської перспективи. Для протестантів важливо розуміти, що вчення про особисту святість не повинно відокремлюватися від участі християнина у житті суспільства і збудування країни. З іншої сторони, історичні церкви мають робити увагу на особисту відповідальність кожного вірянина (не сакралізувати статус служителів культу і самої конфесії), та звершувати роботу і ставити ті акценти, які показують особисту відповідальність за суспільне життя кожного окремого християнина.
Тобто потрібне екуменічне, діалогічне богослов’я вільних особистостей, що не відділяють себе від громадського життя і відповідальності.
Відтак можна підсумувати наступні важливі інтуїції:
1) важливим кроком для церков буде відмова від ідеї домінування в суспільстві, і максимальні зусилля на побудові діалогічної культури, культивування поваги та жертовності до іншого;
2) життєвонеобхідним у складній соціально-політичній ситуації в Україні має бути акцент на первинності цінності людської особистості, і боротьбі за право на особистісність (бо саме реакція на зазіхання влади на особисту відповідальність та свободу і призвела до масштабної політичної кризи); ці цінності мають бути актуальним для будь-якої влади і стати важливою частиною громадянської культури;
3) важливим є розуміння «мобільності» та «невловимості» сучасного богослов’я і Церкви згідно з образом Григорія Сковороди, що закликає нас до дієвої етики, особистої відповідальності за суспільство, відсутності конформізму та пророчої дії в суспільстві; побудування діалогу на цінностях Писання і критичної думки, екзистенційного смирення і віри в те, що головні зміни в суспільстві починаються з внутрішнього перетворення окремої вільної особистості.
Теги:
dutchak1 написал: