Увазі читачів пропонуємо переклад свіжої статті відомого соціолога релігії Пітера Бергера. Автор розмірковує над проблемами і парадоксами, які супроводжують діалог теологів різних релігійних течій.

Релігійний плюралізм змушує людей на тому чи іншому рівні інтелектуального розвитку обирати між сутністю своєї віри та тими її елементами, що піддаються дискусії.

Спроби переосмислення історичних подій частіше пов’язуються з розвінчанням старих міфів або створенням нових, як ті та й інші скоріше народжені практичними інтересами сьогодення, ніж безкорисною вправою в історичній науці. 2017 рік буде ознаменований 500-річним ювілеєм початку протестантської Реформації. З наближенням дати выдбуваються різного роду проміжні події, активісти готуються до зустрічі річниці, з’являються різного роду фальсифікації, деякі з яких прямо таки профанні. На горизонті безліч теологічних рефлексій стосовно минулого католицько-протестантських відносин. Туристичні агенції держав у східній Німеччині вже рекламують тури «землею Лютера», а американські лютерани кличуть до оновлення своїх духовних коренів, наслідуючи приклад свого поважного засновника. Більшість з офіційних екуменічних подій пожвавлені сплеском взаємної поваги і прихильності між двома найбільшими гілками західного християнства. Ці події є чудовим контрастом на тлі насильницького конфлікту мусульман сунітів та шиїтів, який ведеться в Аравії між послідовниками Муххамада ще з 7-го століття (більш ніж 800 років до того, як протестанти та католики почали свої релігійні війни, що спустошили більшу частину Європи).

Звісно, більшість фанатичних інтерпретацій подій 1517 року з’явилося в обох течіях. Більш консервативні католики все ще покладають відповідальність за найбільшу схизму на Лютера, навіть незалежно від того, що офіційний Рим став повністю філо-протестанським (philo-protestant) з часів другого Ватиканського Собору. Протестанти та англікани в Європі у своїй переважній більшості давно відмовилися від ворожих традицій антикатолицизму. Американські протестанти розділені, їх позиції щодо католицизму частіше за все визначаються їхніми політичними, а не теологічними поглядами: консервативна частина в спірних питаннях стає на сторону Риму, прогресивна частина резонує з гаслом ліваків, що на початку було навіяне католицизмом Латинської Америки (а згодом і самим Римом). 30 жовтня 2015, після тривалих консультацій з богословами обох сторін, була зроблена спільна лютеранська-католицька заява: «На шляху: церква, служіння та Євхаристія». Перше словосполучення вказує на шлях до повного взаємного визнання й тісного спілкування, що обидві сторони визначили як остаточну волю Христа і як передбачуваний фінал взаємовідносин між двома конфесіями. [Як соціолог я маю зауважити, що тут також існує негласне емпіричне припущення, яке полягає в тому, що роз’єднаність між церквами послаблює довіру до християнської віри в цілому. Особливо це помітно в Європі, де як лютерани, так і католики мають довгу історію державницьких церков, і де секуляризація, як знищення релігії, пішла далі, ніж на будь-якому іншому континенті. У Сполучених Штатах зв'язок між християнською єдністю та правдоподібністю віри не є таким помітним.]

«На шляху» був опублікований спільно з Євангельською Лютеранською Церквою в Америці, найбільшим та більш ліберальним крилом лютеранства в цій державі (американцям ця церква відома під псевдонімом «тіточка Елка»1) та Американською Конференцією Католицьких Єпископів. Також слід згадати і про внесок Світової Лютеранської Федерації, Папської Ради, що сприяє єдності християн, а також Світової Ради Церков (до якої, навіть незалежно від какофонічних розбіжностей, хоча б і номінально належать більшість протестантів та православних східного обряду). Цей документ побудований на більш ранній заяві 1993 року стосовно доктрини виправдання, яка є камінням спотикання між лютеранами та католиками: Заява містить в собі вимучений аргумент про те, що дійсно не було (або вже нема) будь-яких фундаментальних розбіжностей в цьому питанні. Саме через це і було вирішено, що, до речи, є досить логічним, вилучити взаємні офіційні засудження (які носять назву анафеми, «осудження») між Римом і його «відділеними братами» (фраза в даний час вважається нечемною).

«На шляху» – це список з приблизно «32 домовленостей» (якщо розібратися, то присутні і питання, з яких все ще є розбіжності). Приступаючи до документу не як теолог, зіштовхуєшся з перевантаженням інформацією, яка є тлом досягнутих спільних узгоджень; професійний богослов, звичайно, виокремить і деякі нюанси, котрі вказують на суперечки, які все ще тривають. Треба пам’ятати, що домовленості стали можливими завдяки комітету, в якому кожен член, при наявності доброї волі, спробував, наскільки це можливо, дійти до консенсусу, не втрачаючи при цьому свої «коріння» (в католицькій випадку це визначено відповідними органами Ватикану). Деякі приклади: Домовленість 4 – Церква є апостольською тому що її мандат походить від апостолів Ісуса – посилання на Римську церкву, яка має цей прикметник («заснована апостолом Петром») в повній назві свого титулу. [Нема жодного слова про те, що саме Римо-католицька церква монополізує апостольську спадкоємність, або церкви, що походять від Реформації, зазіхають на неї. Коли ELCA кілька років тому підписала цю домовленість з Єпископальною Церквою, вона погодилась з тим, що як єпископальний єпископ визнає духовні сани лютеранських єпископів, так і лютеранська визнає духовенство єпископальної церкви.] Домовленість 14 – всі християни, які прийняли хрещення, практикують спільне священство – посилання на Віттенберг, що включає і доктрину про священство всіх віруючих – звісно, католики можуть здивовано поблимати очима і підписатися – але вони виправдовують свій підпис Домовленістю 21: вихід на служіння відбувається не через хрещення, а через рукопокладання – тут вже лютерани можуть здивуватися тим, яке вимальовується ставлення до їх заповітного священства всіх віруючих. Погодження 24: єпископство – це форма служіння – використовується грецький синонім, episcope. Я припускаю, що як католики, так і лютерани можуть формально підписатися під новозавітним терміном, який не згадує (другорядну?) різницю в розумінні статусу Єпископа Риму. Погодження 29: Христос присутній в Євхаристії (таїнство вівтаря). Ще одне посилання на Віттенберг: «реальна присутність» Христа під час євхаристії це найулюбленіший термін лютеран, на відміну від розуміння цього таїнства, як спогаду про Христа, що проповідують більшість протестантів, а також від традиційного католицького погляду – чудесного перевтілення хлібу та вина під час меси. Звісно, пізніше, в найбільш нових католицьких формулюваннях, відбулась модифікація, але тут знов католики є тими, хто блимає здивованими очима, намагаючись збагнути відсутність розбіжностей і в цьому питанні.

Я міг би продовжувати і далі по тексту «32 Погоджень», але це буде нудною справою, якщо цим займатися поза стінами семінарії. Я краще задався би питанням, а який сенс від всієї цієї двозначності подібного роду заяв («погоджень»)? У своєму аналізі я схиляюся до того, ані краплі не сумніваючись, що сенс є, але хіба що з метою зміцнення дружніх стосунків між цими релігійними громадами.

Теологічний діалог між релігіями (зазвичай зветься міжконфесійним діалогом) та між різними версіями однієї релігії (у випадку християнства зветься екуменічним діалогом) може носити дуже продуктивний характер. Кожен отримує знання не тільки про свою віру, але й про віру іншого. Дружня комунікація між звичайними людьми, що мають різні релігійні чи світоглядні позиції, є дуже важливим елементом громадського спокою, особливо в демократичних суспільствах. Основною причиною, що спонукає такий діалог, є плюралізм (який був моїм головним інтересом, як соціолога, протягом останніх років). Сьогодні у кожного з нас є своє коло спілкування, до якого входять й інтереси стосовно релігії. Тут буде доречним згадати про одну подію, яка ознаменувала справжній вибух подібних діалогів – Світовий Парламент Релігій, який мав зустріч в Чикаго ще в далекому 1893 (що повторився з менш драматичними наслідками вже в 1993 році); серед інших наслідків – ця подія ознаменувала потужну появу азіатських релігій в Америці, більшою мірою поза межами академічних кіл. Екуменічний рух був інституціолізований Всесвітньою Радою Церков в Амстердамі в 1948. Другий Ватіканський Собор в 1960-х роках дав народження поширенню ватиканських агенцій, присвячених підтримці діалогу з некатолицькими християнами, юдеями, а також іншими релігіями, і в додаток до всього, з важко визначеною категорією – «невіруючими». Вся ця активність продовжується і сьогодні, змінюються лише імена та назви.

Один із важливих факторів, про який потрібно пам’ятати, полягає в існуванні великої прірви між діалогом релігійних професіоналів, які виступають в ролі представників чітко зазначених релігійних організацій, які, як правило, розуміли (та розуміють один одного), коли йдеться про різноманітні доктринальні моменти, та звичайних мирян, членів громад, які часто залишаються поза інформативним полем або взагалі не виявляють інтересу щодо доктрин, котрі обговорюються професіоналами, чи просто не зацікавлені у переговорах, що ведуться між фахівцями. Є різниця, коли кажуть «ми віруємо» та «я вірую»: уявіть собі, що юдейського тинейджера запитують про те, у що вірять його побратими. Юдейський хлопчина може відповісти «ми віримо, що людина, коли вона харчується, має відокремлювати молоко від м’яса». Ця відповідь дається підлітком, який не тільки любить вранці снідати беконом з яйцем, але й нога якого майже ніколи не переступає поріг синагоги. «Ми» в даному випадку відноситься до такого собі консенсусу, що завжди залишається гнучким для тих, хто поділяє цей консенсус, і до тих, хто не поділяє його. Підліток, який належить до ортодоксального юдаїзму, скоріш за все дав би таку відповідь: «Я вірю, що Бог заповідав нам їсти кошерне», тим самим вказуючи на свої вірування та зобов’язання. Отже, релігійний діалог між теологами часто нагадує прикордонні перемовини між неіснуючими державами.

Релігійний плюралізм змушує людей, на тому чи іншому рівні інтелектуальної дискусії, диференціювати між ядром своїй вірі й елементами, які можуть піддаватися дискусії. Якщо розглядати свободу вибору в якості морального блага, такий результат плюралізму є перевагою для віри, навіть для тих, хто воліє неухильно триматися традиції, в який він народився. Чи можна провести розмежування між ядром та периферією в системі вірувань? Гарний приклад спонтанної відмінності, який стався ще задовго до формування детальних теологічних доктрин двома християнськими течіями, знаходимо в часи так званого Марбургского колоквіуму 1529 року. Він був скликаний Філіпом Гессеном (Philip of Hessen), одним з ранніх протестантських князів, який мріяв об’єднати послідовників Реформації в Німеччині та Швейцарії. Основний диспут тоді був зосереджений на різних уявленнях про Євхаристію. На одній стороні стояв Мартін Лютер з Віттенберга, на іншій Ульріх Цвінглі з Базеля. Лютер, роздратований нездатністю досягти будь-якої згоди, вигукнув: «Через вас говорить інший дух!» Я думаю, що термін «дух» відноситься саме до того, що я би назвав «ядром». Лютер міг, звичайно, використовувати той самий термін для опису своїх католицьких суперників. «Ядро» або «дух», як я розумію, не означає, що кожна релігійна традиція є фіксованою, а отже і незмінною сутністю. Іншим корисним терміном є слово «мотив» – у своєму першому значенні воно використовувалося у музиці – оригінальна мелодія, яка вплетена в різноманітні варіації – підтеми. Подумайте, наприклад, про «Дев’яту симфонію» Бетховена як основну тему, а тепер згадайте про існуючі варіації цього твору, про різні підтеми, які в кінцевому рахунку вибухають в чистому ядрі мотиву «Оди до радості». До речи, якось у шведській теології та феноменології релігії існувала дуже цікава школа під назвою «Мотив дослідження». Її найбільш відомими представниками були Андерс Нігрен (1890-1982), автор «Agape и Eros», та Густав Aулен (1879-1978), автор «Christus Victor».

Ви ще не забули питання, яке було поставлено у вищезгаданому прикладі про двох тинейджерів: «так про що ж все таки твоя віра?» Пам’ятаєте питання одного учня до раббі Гілеля (перше століття до Р.Х.): «чи можеш ти розказати про значення Тори, поки я буду стояти на одній нозі?» Після того, як відповідь була отримана (вчитель просто навів «Золоте правило», яке через століття буде повторене Ісусом), Гілель додав безцінний постскриптум: «Все інше – коментар!»

Переклад: Денисенко А.В.


Оригінал: Rethinking the Reformation by Peter Berger

1 «Елка» (Elka) походить від абревіатури Evangelical Lutheran Church in America, що в перекладається, як Євангельсько-Лютеранська Церква Америки.

Теги: