«Збереження незмінним того, що

Церкві було передане як незмінне,

не означає мертвості, скам’янілості,

оскільки спосіб викладу незмінних істин

у новий час може і повинен бути новим,

а впровадження їх в життя

завжди означає «нову твар».

Патріарх Сербський Павло (Стойчевич)

1. Петрівка-2018

Календарний рік має 364 доби, і 216 з них – піст. Цього року через ранню Пасху Петрівка триватиме аж півтора місяця! І це без врахування євхаристійного посту, тобто тих днів, коли людина утримується від скромної їжі та подружніх стосунків перед Причастям.

Серця переважної більшості сумлінних християн гризуть тяжкі думи про те, як узгодити гастрономічні вказівки Православного календаря на цей святий піст з реальними фінансовими можливостями середньостатистичного не святого вірянина УПЦ. Що можна споживати, а що на сьогодні не рекомендовано календарем, проте мусиш їсти, бо вибір в наших широтах пісних і дешевих продуктів не великий? Як у піст годувати дітей? І що робити тоді, коли не всі у родині дотримуються посту?..

Роздуми, викладені в цій статті, аж ніяк не породжені «плотським мудруванням», не прояв «апостазії християн останніх часів», не ознака «секуляризації Церкви» і не ремствування розбещеного черевом «занепалого людського єства». То крик душі, яка бажає хоча б у Церкві жити чесно, професійно робити свою роботу, забезпечувати сім’ю і не змарнувати при тому свого здоров’я.

В сучасних містах дуже швидкий темп життя, величезні психологічні та інтелектуальні навантаження. У звичайного міського жителя ледь залишається часу на те, щоб навідатися в святу недільку до храму, не завжди хвилинка випадає, щоб почитати молитву на ніч. Приготувати собі пісний стіл за порадами православних книжечок типу «Постімося з користю для душі і тіла» можливо лише для одиниць нічим не зайнятих людей, які мають «надприродні» заробітки. Сюди можна віднести й архієреїв, які здатні дозволити собі морепродукти стільки і такої якості, що звичайному парафіянину практично недоступні.

Особливо важко людям похилого віку, які складають зараз більшість членів нашої Церкви. Рекомендовані Типіконом на Велику П’ятницю фініки, смокви та «укруха вина» відразу переполовинять їхню пенсію. Типікон писався у таких кліматичних зонах, де земля плодоносить цілий рік. Продукти, які там лежать під ногами, у нас продаються в супермаркетах за величезні гроші. В Україні на сьогодні риба часто дорожча, ніж м'ясо. Навіть фрукти і овочі, які ростуть в наших широтах, міським пенсіонерам потрібно купувати на базарі, а це знову ж таки гроші, яких і так ледь вистачає на оплату комунальних послуг.

В селах на період Петрівки припадає гаряча пора сапання городів і збирання врожаю малини, полуниці, вишні, черешні... А найважче доводиться з косовицею і збиранням сіна саме у червні. У людей, які піднімаються о 5-ій ранку і лягають о 12-ій ночі, немає фізичної можливості приготувати собі пісні страви. Вони їдять те, що потрапить під руку, а це молоко, сало, яйця... Чим підтримувати сили за таких навантажень, коли все це в піст споживати не можна? Те, що в Петрівку інколи дозволяється риба, ситуації не рятує. В селах мало хто її купує. Рибу тут їдять коли-не-коли, як самі зловлять або на великі свята.

Є, звичайно, християни, які мають неабияке здоров’я пережити такий довгий піст на фруктах і овочах. Але це одиниці подвижників, яких Господь, звичайно ж, не залишить без нагороди.

У переважній же більшості православні живуть, як можуть, і намагаються не звертати уваги на Церковний Календар, який висить у домі на почесному місці. В цьому сенсі миряни та духовенство поділяються на чотири категорії. Одні благочестиво, але «нерозсудливо» все виконують, інші «розсудливо», але не благочестиво не виконують і цим не переймаються, деякі по немочі не виконують і каються в цьому на сповіді. А є ще й такі, що самі не постяться, але проповідують при тому строге утримання і молитву: «Ви на людей тягарі накладаєте, які важко носити, а самі й одним пальцем своїм не доторкуєтесь тягарів!» (Лк 11,46).

Єдиний «духовний» аргумент, який «пояснює» цей парадокс церковного життя, мені неодноразово доводилось чути з уст духовенства: «Ну, хоч ми й не виконуємо завітів святих отців, зате змиряємось і пізнаємо свою неміч».

2. Буква і дух Типікону

Єдиний документ, написаний десь у V ст., що й до сьогодні регламентує постовий устав православної Церкви - це Типікон «сиречь, изображение церковного последования во Иерусалиме святыя Лавры, преподобного и богоноснаго отца нашего Саввы…».

Проте практика показує, що узгодити життя сучасного християнина з монастирським Типіконом - практично неможливо. В Типіконі, наприклад, вказано: «Яко в пост святых апостол, и Христова рождества, во вторник, и четверток, рыбы не ядим, но елей и вино точию. В понедельник, в среду и пяток ни елеа вкушаем, ни вина, но постимся до 9-го часа, и ядим в тыя дни сухоядение. В субботы же и недели, ядим рыбы». Для більшості звичайних людей жити за такими правилами, коли Петрівка тягнеться півтора місяця, - то утопія.

В часи, коли було написане це правило, Апостольський та Різдвяний Пости тривали тільки один тиждень. В «Апостольських постановах» (IVст.) вказано: «Після п’ятидесятниці одну седмицю постіться, бо справедливо, щоб ви й раділи дару Божому, й постилися після послаблення». Утримуватися від вина та оливкової олії протягом одного тижня після тривалого переїдання було навіть корисно для здоров’я.

Апостольський піст був компенсаторним, він призначався для тих, хто не міг поститися перед Пасхою. Утримуватися в пасхальні святки, які тривали аж до Трійці, не годилося. В той період навіть середа та п’ятниця не були пісними днями. Християни, які цього бажали заради свого християнського сумління, постилися після Трійці так само, як і перед Пасхою – один тиждень. Це щось схоже на сучасну практику євхаристійного посту – хто з якихось причин не зміг постувати перед Причастям, утримується від скоромного після Таїнства.

Знаменитий візантійський тлумачник церковних канонів Вальсамон зазначає: «Якщо хтось поститься перед святом святих апостолів і перед Різдвом Христовим, чи то добровільно, чи то за вказівками ктиторського Типікона, не посоромиться». Традиція постувати в Петрівку та Пилипівку більше семи днів, тобто від Трійці до свята Петра і Павла, була в Церкві індивідуальною. Як обов’язкове правило для всіх вона існувала лише в окремих монастирях. Саме такий постовий устав було встановлено у лаврі святого Сави. У ХІ ст. він прийшов на Русь - і став правилом життя для всієї Київської Митрополії. Як то кажуть в народі: «колгосп - то діло добровільне».

Відомий подвижник благочестя та суворий аскет ХХ ст. Патріарх сербський Павло, ще в 1978 році готуючи доповідь для розгляду на Всеправославному соборі, котрий проходив у 2016 році на Криті, пропонував наступне: «Зважаючи на те, що ще в ХІІ ст. Різдвяний та Апостольський пости були коротшими, що церковнослов’янський Типікон зазначає, що деякі статути визначають початок Різдвяного посту 10 грудня, а в ХVст. й 20 грудня; з огляду на те, що ніякого загальноприйнятого рішення про тривалість цих постів Церквою прийнято не було, то якщо питання буде висунуте на розгляд, вважаю, що наша Церква могла б погодитися на те, щоб Різдвяний піст тривав два тижні, а Петрів піст – один». На жаль, ці питання так і не було розглянуто під час собору.

Цікаво, що коли на засіданнях І Вселенського собору постало питання про безшлюбність білого духовенства, то протистояв цьому суворий подвижник духу, цнотливий монах і відомий молитвеник єпископ Пафнутій Фиваідський. «Хто суворий до себе, той милостивий до інших», - говорив знаменитий на весь світ аскет прп. Серафим Саровський. Коли в його пустельну хатинку в лісі приходили виснажені надмірним постом послушниці з Дівеєво, він всіх без винятку пригощав чим мав зі словами: «Краще трішки більше попоїсти, ніж впадати у зневіру та відчай».

Святі отці в один голос стверджують, що від надмірного «подвижництва» людини, яка самотужки намагається пригасити пломінь своєї натури, до безмірної розбещеності один крок. Святитель Ігнатій Брянчанінов говорив, що піст то зброя проти диявола, коли людина бере її в руки, не вміючи нею користуватися, то може сама собі нашкодити і після того впасти в протилежну крайність. Застосовуючи монастирський устав в мирському житті, і не маючи досвіду боротьби з помислами, які в посту особливо напосідають на душу, та керівника, який допомагав би у цій брані, навіть доволі притомні миряни часто духовно пошкоджуються, впадають у печаль і відчай. Може саме тому поняття «побита життям нещасна людина» і «православний християнин» багатьма людьми рахуються тотожними?

У більшості православних церков - тих, які живуть за новим стилем - немає такого довгого Апостольського посту і суворого церковного уставу для мирян. Така традиція відповідає саме церковним канонам, а не звичаям окремих обителей, яких уже давно не існує. Проте Російська Церква й до сьогодні намагається підпорядкувати життя більшості своїх членів, тобто мирян, тим правилам, які призначені для меншості - монахів. Хоча й самі монахи всього Типікону не виконують.

3. Піст як він є

У древній Церкві пости здебільшого були індивідуальні. Християни благословлялися Церквою на цей подвиг за власним бажанням. «Дотримуйся посту таким чином: утримуйся від грубого слова, і злої хтивості, очисти серце від марноти цього віку. Виконавши все перелічене, в той день, коли постуєш, нічого не їж, крім хліба і води: відрахуй заощаджені в цей день кошти і віддай вдові чи сироті; таким чином, ти замириш свою душу, і той, хто отримав від тебе допомогу, молитиметься за тебе Господу. Якщо будеш звершувати пост, так як я сказав тобі, то жертва твоя буде приємна для Господа…» («Пастир» Герма (ІІ ст.)).

У бажанні взяти на себе подвиг посту відображалася природна потреба людини в каятті, яка ділом милосердя до ближнього прагнула полегшити страждання власної душі від гріхів та докорів сумління. «Бувши повним утриманням від їжі, - писав Священномученик Іларіон (Троїцький) у роботі «Піст і пісне», - піст не міг бути довгим. І Церква, можна сказати, знала суворі пости, але не знала тривалих. Церква знала піст, але не знала пісного».

У древності раціон християнина не поділявся на пісні і не пісні продукти, тому що «Господня земля, і все, що на ній, вселенна й мешканці її» (Пс 23,1). «Їжа ж нас до Бога не зближує: бо коли не їмо, то нічого не тратимо, а коли ми їмо, то не набуваєм нічого» (1 Кор 8,8). Церква не поділяла рік на пісний період як «час особливої уваги до себе, особливого каяття і добрих справ», та на «скоромний» у який, виходить, не потрібно було ні каятися, ні молитися, ні робити добрих справ, а спустити пару, розслабитися і побути нарешті людиною, а не ангелом. «Один вирізнює день від дня, інший же про кожен день судить однаково. Нехай кожен за власною думкою тримається свого переконання». (Рим 14, 5). Церква завжди навчала людину бути постійною у своєму духовному поступі: «Завжди дбайте про добро один для одного й для всіх! Завжди радійте! Безперестанку моліться!» (1Сол 15, 15-17).

В міру проникнення у Церкву елліністичної культури з її строго організованими язичницькими релігійними практиками, християнські пости поступово ставали більш впорядкованими. Християнська письмова пам’ятка «Дідахе» говорить, що вже у ІІ ст. крім середи і п’ятниці існував піст перед Пасхою, який тривав один тиждень.

Великий Піст розтягнувся до сорока днів лише в IV ст., коли вся Церква постувала, аби не спокушати тих, хто у цей період готувався до хрещення. Це була місцева досить гуманна практика древньої та авторитетної у Візантії Олександрійської єпархії, яка з часом стала правилом для усіх православних церков. До наших днів збереглися знамениті «Містстаогії» св. Кирила Олександрійського, своєрідний курс ознайомлення з християнством, який він читав новонаверненим. Нині Пасхальний Піст називається Великим Постом. Він має свій власний, наповнений глибоким змістом богослужбовий устав та особливі аскетичні норми поведінки.

Ні Різдвяний, ні Успенський пости, ні Петрівка не мають особливого богослужбового уставу. Це означає, що Церква не надає цим постам особливого значення. Отже, їх обсяг священноначаліє може з розсудом корегувати. Від церковних ієрархів у першу чергу залежить узгодження древнього монастирського уставу, за яким й до сьогодні регулюється піст в Церкві, з реальними можливостями своєї пастви. «Не слід дотримуватися звичаїв у тих випадках, коли необхідний розсуд» (Св. Кіпріан Карфагенський).

4. Піст для людини чи людина для посту?

Через вірність архаїчним формам православного культу Церква поступово випадає з життя сучасних людей. Стає дедалі менше точок дотику між сучасною людиною і Церквою. Мертвий звичай не може бути в Церкві понад усе – замість Бога і понад людей. «Не можна залишатися в Переданні, - писав знаменитий православний богослов ХХ ст. В. Лоський, - зберігаючи як «отецьке передання» усе те, що через звичку лестить «побожній чутливості». Навпаки, саме підміняючи такими «переданнями» Передання Духа Святого, Який живе у Церкві, понад усе ми ризикуємо опинитися врешті поза Тілом Христовим». Дух Святий повсякчас актуалізує вічне в сучасному, зберігаючи Церкву Христову незмінною, просвічуючи людину Божою благодаттю.

Чи є духовний сенс в такій великій кількості пісних днів у році? «Субота для людини, а не людина для суботи» (Мр 2, 27). Церква та її установи мають допомагати людині жити своїм, даним їй Богом життям, а не обтяжувати чимось другорядним настільки, що на головне не вистачає ні сил, ні часу.

Коли я був дещо молодший і мав достатньо сил і здоров’я, то намагався неухильно виконувати всі вимоги православного календаря. Здавалося тоді, що пісних днів було навіть замало. Чого гріха таїти, марнославство і гординя як два крила допомагали долати труднощі мого «постніческого житія»: «Я не такий, як мої батьки, брат, друзі, студенти, бо я православний християнин!». Надмірна духовна ревність відійшла в минуле. Однак дотримуватись посту намагаюсь і сьогодні, згідно до усталених звичаєм правил, які існують нині в нашій Церкві. Вбачаю у церковних постах неабияку користь для себе.

Проте пропозицію Патріарха Сербського Павла про скорочення Петрівки та Різдвяного посту до одного тижня вважаю слушною, пастирською, людяною і такою, яка справді відображає церковну традицію.

Денис Таргонський

Фото christmas.prihod.ru


Теги: